— А як ми будемо знати, що потрапили саме в той будинок, а не в інший?

Вони вирішили спуститися назад у комірчину і виміряти її кроками від балки до балки. Так можна було дізнатися, скільки балок містить комірка. Потім так само виміряли би коридор між двома комірками будинку Поллі, а в кінці і кімнату покоївки. Це дозволило б визначити повну довжину будинку за кількістю балок. Коли вони подолають подвійну відстань, то доберуться до кінця дому Диґорі, до дверей, що ведуть на горище порожнього будинку.

— Хоча я сумніваюся, що він зовсім порожній, — сказав Диґорі.

— Маєш якусь підозру?

— Мені здається, що там хтось тихцем живе. Виходить тільки поночі, і то з потаємним ліхтарем. Певно, надибаємо там банду відчайдушних злодюг, і нас за це нагородять. А то плетуть усяке! Можна подумати, що той дім простояв би стільки років порожнім, якби там не було якоїсь таємниці.

— Татко каже, що то через вогкість, — згадала Поллі.

— Пхі! Дорослі вічно вигадують нецікаві пояснення, — знизав плечима Диґорі. Але зараз, коли вони говорили про це на горищі при денному світлі, а не при свічці у «печері контрабандистів», думка, що той дім може хтось навідувати, виглядала уже менш правдоподібною.

Діти виміряли все горище до кінця, взяли олівця і підсумували. При цьому вони часом сперечалися, та навіть якщо і погоджувалися, я не певен, що їхні висновки були правильними. Їм страшенно кортіло розпочати виправу.

— Ні пари з вуст, — прошепотіла Поллі, коли вони знову залізли за цистерну. Пригода здавалася їм настільки важливою, що кожен узяв собі по свічці — Поллі мала добрячий запас у своїй печері.

Тунель був дуже темним, запилюженим, із протягами. Вони переступали з балки на балку, не промовляючи ні словечка. Лише іноді шепотіли одне одному: «Зараз ми навпроти твого горища» або «це напевно половина нашого будинку». Ніхто з них не зашпортався, не впустив свічки і нарешті вони побачили праворуч маленькі дверцята у цегляній стіні. З їхнього боку двері не мали жодної засувки, бо відчинялися досередини горища, а не назовні. Але там була клямка, як ото часто буває на буфетах, і це підбадьорило мандрівників. Вони відчули, що зможуть відчинити ті двері.

— Ну що, спробуєм? — спитав Диґорі.

— Як ти, так і я, — відповіла Поллі, як і минулого разу. Обом було ясно, що їхня пригода стає дуже серйозною, але ніхто не відступав. Трішки натужившись, Диґорі повернув клямку. Двері прочинились і — раптом денне світло засліпило їх. Вражені, вони оглядали те, що їм відкрилося. Це не було занедбане горище, це була умебльована кімната! Але вона здавалася порожньою. Всередині панувала мертва тиша. Допитливість Поллі переважила обережність. Дівчинка загасила свічку і зробила крок до незнайомої кімнати, ступаючи тихше за мишку.

Це була звичайна комірка, тільки умебльована як вітальня. На стінах висіли полиці, вщерть заповнені книжками. У коминку палав вогонь (пригадуєте, того року було дуже холодне і мокре літо), а перед ним спинкою до наших друзів примостився високий фотель. Між фотелем та Поллі, зайнявши майже всю площу кімнати, стояв великий стіл, на якому була купа усякої всячини: стародруки упереміш із новими книгами, чорнильниці з ручками, сургуч і мікроскоп. Та увагу дівчинки насамперед привернула дерев'яна таця, пофарбована у яскравий червоний колір, і декілька кілець на ній, Вони лежали парами — одне жовте й одне зелене, потім маленький проміжок між ними — і знову жовте з зеленим. Кільця були не більшими за звичайні коліщатка, і якби не яскраве забарвлення, їх можна було б не помітити. Ви собі навіть не уявляєте, як гарно виблискували ці кілечка. Була б Поллі зовсім малесеньким дівчатком, то, певно, спробувала б запхати одне з них собі до рота.

У кімнаті панувала така тиша, що можна було чути цокання годинника. А втім, як виявила Поллі, повної тиші таки не було. Її порушувало тихесеньке, ледь чутне джумкотіння. Якби у той час уже були винайдені порохотяги, Поллі могла б подумати, що то був звук якраз від цього приладу. Складалось враження, що звук цей долинав здалеку, ніби той порохотяг працював на кілька поверхів нижче.

Проте цей звук був приємніший, мелодійніший, тільки дуже тихий, ледь-ледь чутний.

— Все гаразд. Тут нікого немає, — мовила Поллі через плече до Диґорі. Тепер вона говорила трошки голосніше.

Дигорі увійшов до кімнати — засліплений і страшенно замурзаний. Поллі, зрештою, теж була не ліпша.

— Нічого доброго, — сказав хлопець. — Цей будинок, узагалі-то, не порожній. Нам ліпше забиратися звідси, поки хтось не прийшов.

— Як ти гадаєш, що це таке? — запитала Поллі, розглядаючи кольорові кілечка.

— Та ні, пішли, — наполягав Диґорі. — Чим швидше…

Він так і не докінчив того, що хотів сказати, бо в цю мить щось трапилося: високий фотель, що стояв перед вогнем, раптом розвернувся і з нього, як чорт із табакерки, стрімко звелася стривожена постать дядька Ендрю. Діти, виявляється, опинилися не у порожньому будинку, а в будинку Диґорі, у тому таємничому кабінеті! Вони зойкнули: «О-о-ох!» — й усвідомили свою жахливу помилку: так, їм слід було весь час пам'ятати про те, що вони відійшли не так уже й далеко.

Дядько Ендрю був височенним сухорлявим чолов'ягою. У нього було чисто виголене худюще обличчя з гострим носом і пронизливими світлими очима, увінчане кучмою скуйовдженого сивого волосся.

Диґорі закляк мов укопаний, уп'явшись очима в дядька Ендрю, який виглядав у тисячу разів стривоженішим, ніж будь-коли. Поллі спочатку не дуже злякалась, але згодом і вона зіщулилась. Перше, що вчинив дядько Ендрю, то це метнувся навпростець до відчинених на коридор дверей, зачинив їх і повернув у замку ключа. Тоді обернувся, пронизавши дітей поглядом своїх світлих очей, і широко ошкірився на всі зуби.

— Тепер, — протягнув він, — моя немудра сестриця не зможе до вас дістатися!

Діти зовсім не сподівалися подібного вчинку від дорослого. Поллі перехопило подих. Вони з Диґорі почали задкувати до тих дверцят, через які увійшли до кімнати, та дядько Ендрю й тут виявився спритнішим за малих дослідників. Він випередив їх, затраснув дверцята, повернувся, став перед дітьми, потер руки і хруснув довгими і білими як крейда пальцями.

— Я просто в захваті, що бачу вас! — вимовив він. — Двійко дітей — це якраз те, що мені потрібно.

— Пане Кеттерлі, будь ласка, — попрохала Поллі, — мені треба йти додому. Чи не будете Ви такий ласкавий випустити нас звідси?

— Поки що ні, — відповів дядько Ендрю. — Це занадто зручний випадок, щоб його проґавити. Мені потрібні двоє дітей. Бачите, я дійшов до середини великого експерименту. Я проводив його на морських свинках і, здається, справа пішла. Але що з того, коли морські свинки не можуть нічого розповісти. А я не можу їм пояснити, як повернутися назад.

— Послухайте, дядьку Ендрю, — обізвався й Диґорі, — вже обідня пора і зараз нас почнуть шукати. Ви мусите нас відпустити.

— Мушу? — здивовано перепитав дядько.

Диґорі та Поллі блискавично переглянулися. Вони не наважилися заперечити жодним словом, проте їхні погляди промовляли: «Нічого страшного?» та «Треба його вблагати».

— Якщо Ви дозволите нам зараз піти на обід, — знову почала Поллі, — то по обіді ми зможемо повернутися назад.

— Але як я знатиму, що ви повернетеся? — запитав дядько Ендрю з хитруватою посмішкою. Потім він, здавалося, передумав. — Ну добре, добре, — мовив він, — якщо ви дійсно мусите йти… я гадаю, що таки мусите. Не можна ж сподіватися, що двоє таких молодих людей, як ви, знайдуть для себе щось веселе у спілкуванні з таким старим нікчемою, як я, — Він зітхнув і продовжив далі. — Ви собі не уявляєте, яким самотнім іноді я буваю. А зрештою, яке це має значення? Ідіть собі обідати. Але хочу зробити вам подарунок перед тим, як підете — не щодня ж у моє лігво приходить маленька гостя, особливо, якщо можна так висловитися, така приваблива юна панночка, як Ви.