Наступного ранку ми вийшли з Пирятина, і, мабуть, у покару старцям за їхні злі вчинки, нагнала нас ополудні буря, й була вона така страшна, як саме пришестя Антихриста, нічого страшнішого я ще не бачив і, дасть Бог, не побачу більше ніколи. Вона крутила кущі, ламала сади, носила людей поверх дерев і перекидала вози з снопами. Буря застала нас за кількасот сажнів од великого хутора, женці там саме жали просо, розметала всіх; хто тримався за стерню і вітру під себе не підпустив, той зацілів, а тих, хто намагався втекти, понесла за собою. Хурія розкрила всі три бабинці хутірської церквиці, а дзвони позакидала в стерні, вони летіли й гули на льоту, – на один я потім наткнувся біля дороги, він тріснув навскіс, як гарбуз, – розкрила половину стріх у хуторі й повалила кілька клунь та хлівів. Пройшла вона смугою і нас зачепила тіль-тіль, кілька старців погубили торби, брилі та палиці, з одного здерла свиту, кілька чоловік, і я серед них, понабивали об землю ґулі, й налякалися ми страшенно. Я лежав у канавці біля дороги, накривши голову свитою, й, не вмовкаючи, читав молитви, над головою крутило і вило, і втихло, лише коли я прочитав «Богородицю». Світ вияснився, і ми возрадувалися, а далі старці почали дорікати мені, що це я накликав таке нещастя. І тоді я не пішов з ними далі, а повернув назад і, обминувши Пирятин, попрямував на Прилуки.

Після старцівської волі-неволі відчув справжню волю, іду й співаю, і вільний вітер ворушить мені волосся – бриля я зняв і почепив на ціпок. Цей самий вітер потужно й мірно обертає крила шести вітряків, які вишикувалися на горбі за хуторами, вітряки махають крильми, кличуть мене до себе. Крайній з правого боку – найбільший, двоповерховий, восьмипарний, поставлений на пнищі велетенського дуба, шапку повертають двома дишелями, на крилах – парусові вітрила. Зробив господар того млина як лялечку, на замилування людям і в пам’ять собі. Біля нього найдужче витовчено траву: там збираються помольці всіх шести вітряків. Про млини, про їхнього майстра я довідався від них, був запрошений під одного воза, де розташувалися троє чоловіків і двоє жінок, що приїхали по мливо, вони переобідували хлібом з салом та часником і пригощали мене. Над моєю головою в драбинах воза глибоко, нутром, зітхали воли, жували горохвянку, і потеруха сипалася мені за шию, але то нічого, це чисті з’їдини. Там, під возом, я довідався, що всі шість млинів – жоден не схожий на іншого – зробив своїми руками старий Василь Мед, кожному синові по млину. Тоді ще край цей був багатий і людний, і від помольців не було відбою: їхали сюди молоти, дерти, бити олію, їхали неначе на ярмарок й просто так – погомоніти, довідатися, що діється в світі, а дівчата – подивитись на гарних мельниченків!

Наймолодший з Медів справді був кучерявий.

Веселе то було місце, веселі млини, веселі часи. Але часи перемінилися, Василь Мед помер, а всі його шестеро синів погинули. Тепер у шести вітряках порядкують вдови та їхні недорослі діти, їм важко впоратися з вітрами, бо й вітри посуворішали, і їх аж шість: турецький, молдавський, ляський, литвин, москаль, донський, – і всі рвуть млини з припонів, а млини ветшають і мливо стає гірше, сідає в хлібі на закальці та глевтявіє, через те помольці все частіше обминають шість вітряків та їдуть далі, до Пирятина. Я перебув шість днів біля тих млинів, читав помольцям псалми, допомагав удовам повертати проти вітру їхні важкі млини і носити мішки. Скажу правду, робота та не по мені. І обливалося слізьми моє серце, коли дивився на молоденьких, на тоненьких ніжках Медів, зігнутих під вагою важких, припорошених білим інеєм борошна лантухів. Думав, чи не залишитися мені в шести млинах, але чим я, хирлявий і незвичний до роботи, запоможу шести родинам, які падають у все більше зубожіння. Врожай був поганенький, люди мелють рідко, осьмачка жита коштує півтора золотих!

Останній день я вже мішки не носив, а поправ у ставочку й висушив свою мізерію – бруду не переношу, – пообідав з мельничками й попрощався з ними. Обідали ми тут же, біля ставочка, живуть Меди однією родиною, семеро жінок і дві дюжини діток – найстаршому шістнадцять годочків, а далі така дрібнота, що тільки біліють змиті голівоньки та світять оченята. «Оце, світе, така твоя правда, – думав я, – оце, Україно, твоя доля; ростиш діти, а їх вигублюють, а їх забирають до чужого війська, йдуть вони в найми, працюють на своїх і чужих панів, і ніколи їм помислити за себе та надумати собі кращої долі. Світе мій! Який ти широкий, ясний та жорстокий, який незрозумілий, і не осягнути тебе ніякою книжною наукою».

Йшов я того дня довго, сягнув села великого й багатого, Іванівкою званого, й прожив у тому селі два тижні, бо був прикоханий попом тамтешнім, грамотним чоловіком, після кожної відправи він читав селянам на паперті «Бесіди Златоуста», а що літа мав поважні і втомлювався, попросив почитати мене. Я читав неквапливо, розбірливо й сподобався селянам.

Проведені в Іванівці дні були для мене чи не найкращими тієї осені. А далі потрапив я в пасмугу важку, чорну, часом навіть погибельну. Мабуть, пустився в путь при якійсь лихій годині.

Наступного дня випало мені ночувати в хаті, де помирала дитина; загубила її мироносиця: напувала свяченою водою, а груді давати не веліла, коли ж дозволила, дитя груді не взяло, після того, як дитя померло, прорекла спокійно: «Бог дав, Бог і взяв». Мені б промовчати, а я сказав, що то доконала дитину вона і що їй лікувати дітей не належить. Мироносиця почала голосити й накликати на мене всілякі напасті, а тоді поприбігали сусіди, почали тусати й шарпати мене, а спала з розуму від горя мати дитини линула на мене окріп, добре, що попала тільки на одежу та на руку, і я втікав городами до лісу і потім не міг заночувати в жодному селі, бо чорна слава, пущена мироносицею, летіла поперед мене. Віддихався аж у Лубнах. Там я замешкав довше – найнявся на кілька днів у підпомічники до городового писаря, бо той зашився з паперами без писарчуків, які, обоє, втекли із-за писаревої лютості, – й там же на мене звалилася тяжка пригода. Повертався якось надвечірком від Сули, куди ходив подивитися, як тягають волоки рибалки, й зустрілися мені троє стрільців з залоги, яка стоїть у ратуші. Раніше, при Хмельницькому, така залога стояла лише в Києві, тепер їх понаставляно по багатьох містах. Кого вони охороняють і від кого, ми не знаємо, тільки здогадуємося.

Були ці стрільці втомлені й байдужі, брели повільно. Я звик до них у Москві, і вони не викликали в мене ні подиву, ні зацікавлення. Вони вже майже минули мене, й раптом крайній від мене зліва, високий, вузьколиций, зупинився і вказав на мене кістлявим пальцем:

– Це не він?

– Схожий, – мовив інший, плечистий, довгорукий.

– Тоді ходімо з нами, – сказав високий.

Я не злякався, хоч нічого й не розумів.

– Куди й за віщо ви хочете мене вести? – запитав їх по-російськи. Не знаю, чому я заговорив по-російськи, либонь, це сталося мимовільно – у відповідь на російську мову, а може, спрацював на захист і мій розум.

Стрільці спантеличилися:

– Хто ти? Де навчився говорити по-нашому?

– Бо я москвитянин, – тепер вже з потаємною думкою на свій захист збрехав я. – Від боярина Ртищева… А що робите ви? Когось шукаєте?

– Ловимо підбурювачів, бандитів-дорошенківців, – відказав рукатий.

– Чому ви? Хіба тут нікому це зробити?

– Ми зробимо краще. Та й ми не довіряємо цим…

Стрільці пішли. А я довго стояв, проте дивився не вслід їм, а собі під ноги.

Ця зустріч мала б послужити мені пересторогою. Чоловік я в цім краї новий, одяг мій теж не схожий на тутешній…

Не послужила. Через два дні мене схопили на базарі городові козаки. Закинули до в’язниці й допитували багато разів, якої сторони я житель і віри якої, я казав те, що є, мені не вірили, бо ж не міг пояснити, куди і в якій справі йду та чого хочу. Якби ж то я знав, чого хочу і чого шукаю. Я їм сказав: шукаю себе, і вони запідозрили в мені велику хитрість та неправдивість. Двічі мене били, соцький на допиті кілька разів ударив кулаком, один його удар упав на вухо, воно залилося сукровицею й дзвенить і досі.