— Сто чортів з цього пекельного озера! Не тягніть, — перебив Чижов оповідача, — не зловживайте нашим терпінням!

Олег співчутливо посміхнувся і вів далі:

— Золотоносні структури тут залягають у формі кварцових жил. Це ми всі бачили в Співучій печері, де натрапили на одну з таких збіднених жил. Проте в інших горизонтах вона знову збагачується. Я виявив її сьогодні в розширеному проході, що відходить од середини шахти. В цій жилі є трохи золота, але, в основному, вона складається з рідкісного мінералу — молібденіту. В такій структурі супровідними породами бувають здебільшого кварц і слюда. Але тут природа порушила закономірність: малоцінних порід у цьому пласті зовсім небагато. Крім невеликої кількості золота, в ньому майже самий молібденіт. Для нашої країни це справжній скарб!

— Молібденіт, молібденіт… — бурмотів Чижов. — Пригадую, щось читав про цю диковину…

— Так, так, це велика рідкість, — вів далі геолог. — Молібденіт знали ще в давнину. Тоді ж виникла і його назва, бо античні природознавці Діоскарид і Пліній вважали його за графіт і називали molybdaena, тобто графіт. Інші його називали свинцевим блиском. І тільки в тисяча сімсот сімдесят восьмому році шведський хімік Шеєле довів, що цей мінерал нічого спільного з графітом не має, а ще через п'ять років швед Гьольм уперше одержав з нього метал молібден. Молібден, як і золото, розчиняється тільки в царській водці, він крихкий, плавиться лише при температурі дві тисячі двісті п'ятдесят градусів за Цельсієм. Застосовується він, головним чином, у виробництві марганцевої сталі та інших видів високоякісних сталей. Ним покривають також деякі швидкоіржавіючі сталі. Молібден використовують також замість вольфраму у виробництві електричних та електронних ламп усіх видів. Отже, йдеться про поклади, значення яких для нашого радянського господарства важко переоцінити. Я щасливий, що мені, за вашою допомогою, дорогі друзі, випала честь здійснити давні мрії мого славного предка і віддати цей скарб в руки трудового народу!

Олег скінчив. Настала урочиста тиша. Всі були схвильовані й захоплені, а в Тамари від радості та зворушення навіть забриніли в очах сльози. Дівчина ледве стримувалась, щоб не заридати від щастя. Вона повільно підійшла до Олега. Той обняв її і, нахилившись до сяючого дівочого обличчя, поцілував.

— Гірко, гірко! — гукнув Чижов, і ми приєдналися до нього.

Отже, таємниця долини була розгадана. Кожний з нас переживав цю подію по-різному. Олег блаженно посміхався, записуючи до грубого зошита дані про знахідку. Він заявив, що лишиться тут сам, бо має визначити точніше запаси молібденіту, розвідати під'їзні шляхи до глухої долини…

— А чи не час би вже подумати щасливому дослідникові й женихові про більш прозаїчні речі? — перебив його тираду Чижов.

— Але ж, Петре Андрійовичу, зрозумійте, що… Чижов знову не дав йому договорити, заперечливо похитав головою і підніс палець:

— Мій шлунок ремствує! Воно й не дивно, бо вже два дні не одержує того, що потрібно. В ім'я спокою цього важливого органу в моєму тілі прошу вас, Олегу Андрійовичу, негайно ж повернутися до табору. Всім треба вже відпочити і підкріпитися доброю їжею. Не кажучи вже про те, що відкриття покладів і ваші заручини треба відзначити як годиться. За звичаєм, проголосуємо чи…

— Згода, облишмо зайві процедури! — гукнув Олег, винувато кліпаючи очима.

Шлях до табору пройшли без пригод, і собаки ще здалеку привітали нас радісним гавкотом. Старобор, усе ще кульгаючи, кинувся нам назустріч і взявся вичитувати за те, що ми змусили його так непокоїтися.

Поки нас не було, Старобор не сидів склавши руки.

Він вполював кількох гірських курочок, наловив форелі, назбирав грибів і прокоптив залишки ведмежого м'яса.

За кілька хвилин у затінку біля скель, які так довго оберігали свою таємницю, був накритий імпровізований стіл, і все наше товариство сіло до вечері.

Ми домовились, що завтра вирушаємо назад до Вертловки. Але це стосувалося тільки трьох учасників експедиції: Чижова, який поспішав на крайову конференцію, Старобора, який мав бути в колгоспі, і мене: відпустка моя вже кінчалася, а до Ленінграда було далеченько…

В горах лишався Олег, щоб завершити потрібні дослідження. Тамара заявила, що не покине геолога і допомагатиме йому. З ними лишався також Єменка. Він взявся постачати їм свіжу дичину, рибу і дбати про безпеку. А втім, Єменка мав бути і за провідника, якби назад довелося повертатися раніше, ніж сюди прибудуть запрошені Олегом робітники.

Ми готувалися до зворотної подорожі цілих два дні. На третій день я спустився з Олегом у каньйон, щоб ще раз побувати в цьому кам'яному світі, тепер уже позбавленому таємниці. Постояв трохи біля Чортового Ока і боязко ввійшов у прохолодну воду. Олег з Єменкою стояли н березі, тримаючи вірьовку на випадок, якби примхливе озеро знову схотіло поглинути мене.

Проте поверхня озера була гладенька, мов дзеркало. Навіть подих вітерця не порушував її спокою.

Мені хотілося надовго запам'ятати цей ще ніким не вивчений загублений світ, сповнений таємниць.

Колись предки Єменки поклонялися «таємничим» силам природи і вважали явища, що відбувалися в таких озерах, як Чортове Око, за витівки чортів та злих духів. Тепер ми звільнилися від марновірства та забобонів і сміємося з усього того, що лякало колись навіть хоробрих людей. Але я сам ладен був повірити, що в зрадливих водах озера ховається якась доісторична потвора.

Я жалкував, що не спробував тут свого рибальського щастя. Може, мені пощастило б піймати в озері незвичайну рибу. Єменка, засміявшись, пообіцяв, що надолужить втрачене мною і про наслідки напише мені в Ленінград.

На гірських вершинах почулися крики. Пара яструбів закружляла в повітрі, вилетівши на лови. Я ще раз оглянув долину і повернувся до входу в печеру. Мені здалося, що я переступив поріг, який відділяв сьогоднішній світ від тих далеких часів, коли ловці мамонтів бенкетували тут біля палаючих вогнищ.

Раптом пролунав глухий постріл. Потім ще один. Ми занепокоєно глянули один на одного: що трапилося? Може, це невтомний Старобор полює десь за скелями?

Ми швидко пройшли шахту й печерні ходи. А коли минули Співучу печеру, на нас війнуло теплим повітрям. Осінній день видався теплий, мов літом. Скелі нагрілися, дзижчали мухи й різноманітна комашня, а десь за скелястими верхами чулися крики. Жіночий голос! Олег кинувся вузеньким кам'яним прискалком, який природа витесала над урвищем, і зник десь за виступом.

Я саме проходив це небезпечне місце слідом за Єменкою, коли почулися сердиті вигуки і знову бабахнули два постріли.

Кількома стрибками Єменка досяг певнішого місця, зірвав на бігу рушницю з плеча і теж зник за виступом скелі.

Вибігши, нарешті, на кам'яну площину, я побачив дивну картину. Біля великого каменя на землі лежала Тамара, а збоку, піднявши руки, стояли два незнайомі вусаті чоловіки. В цій вимушеній позі вони застигли перед дулами трьох карабінів, які навели на них вершники у військовій формі.

Олег відразу ж побіг до Тамари, а Єменка широко покрокував до незнайомця, що був схожий на тунгуса-мисливця і стояв біля військових.

Сталося так, що останні два змовники з банди Пуговкіна після довгих пошуків вислідили нас і прийшли до Сурунганських гір. Наші каверзні позначки завели їх у такі трясовини, що бандити ледве вибралися звідти. Кілька днів вони відпочивали, а потім почали настирливо шукати слідів нашої експедиції. Коли знайшли, зрозуміли, що ми їх обдурили. Кляли свого спільника Шульгіна, не знаючи, що він давно вже лежить у сирій землі. Дійшовши до Сурунганських гір, вони завагалися. Сліди зникли, і бандити почали блукати, поки випадково не натрапили на кізяки наших коней і не вийшли знову на нашу дорогу.