Перед палаткою змію зустрів собака. Лайки такі проворні, що встигають ухилитись від укусу гадюки і досить вправно самі перекушують тіло цих плазунів. Таким був і собака біля нашої палатки. Ми почули погрозливе гарчання і люте сичання. Потім настала тиша. Я мерщій оглянув палатку, чи нема, бува, тут ще й четвертого гада. Пересвідчившись, що нема, я вибіг надвір. Старобор там уже топтав ту половину змії, що була з головою. Собака перекусив гада надвоє.
— Ну й компанія ж у вас була в палатці! Це ж кам'яна мідянка, отруйна змія, яка зустрічається в нас досить рідко.
— Я б цього не сказав, бо тільки в нашій палатці їх було три!
Підбіг Єменка і застеріг нас, що на південних схилах цих гір гадюк є чимало. Чижов та Єменка оглянули собаку і переконалися, що гадюка його не вжалила. Про це свідчила поведінка лайки. Собака завжди лиже й кусає ужалене місце. Задоволені господарі гладили й пестили сміливця. Хитра лайка негайно цим скористалася і встромила свою морду в казанок з м'ясом, яке Старобор приготував на сніданок. За інших обставин таке зухвальство викликало б загальне обурення, але зараз усі їй пробачили.
Було незрозуміло, чому гадюки вибрали для ночівлі саме нашу палатку. Тільки розбираючи намет, ми побачили, що він стояв якраз на такому місці, де могли гніздитися змії. Поміж мохом і плескатим камінням зяяло кілька дірок, що, напевне, вели до підземного лігва небезпечних огидних створінь. Це було нам наукою на майбутнє: треба добре оглядати місце, на якому ставимо свої похідні житла.
Намір переслідувати нічних хижаків не вдався. Собаки нанюхали їх сліди, довели нас до невеликої ущелини, але далі не пішли. Так ми й не встановили, хто ж були нічні відвідувачі. Для дальших розшуків і переслідувань у нас не було часу. Подорож тривала вже чотирнадцять днів, а гори все ще були попереду…
І ось ми знову осідлали коней, нав'ючили вантаж. Починався найцікавіший етап нашої подорожі: треба було знайти місце, яке Олегів дід на кресленні в книзі позначив колом… Олег розгорнув перед собою карту з нанесеними горами і спробував визначити наше місцеперебування. Але це йому не вдалося, бо карта була неточна й великого масштабу. Лишалося тільки покластися на Єменку, який запевняв, що приведе нас до самого підніжжя гір, а там, мовляв, уже буде легше зорієнтуватись і по карті. Могли стати в пригоді і нотатки Олегового батька про подорож, яку він зробив ще замолоду з дідом, бо в цих записах були згадки про цікаву конфігурацію різних частин гір, про їх геологічну будову і незвичайну форму окремих скель. Згадувалося також про три озера, що лежали на різних рівнях. Найцікавішим з них було те, яке лежало найвище, Чортове Око.
Нарешті ми вирушили. їхали лукою понад струмком, поки не досягли крутого схилу, що переходив у скелястий пагорб. Перед нами відкрився чудовий краєвид з гірським хребтом, який треба було перейти, щоб дістатися до підніжжя Сурунгану. Дорога в горах була дуже важка. Коні важко відсапували, хоч ми самі йшли пішки, а їх вели за поводи. Частенько доводилося зупинятися, щоб перепочити.
Гірські полонини перейшли в моховища, порослі «тайожками». Так місцеві жителі звуть острівці низеньких кедрів і модрин з купками берізок. Ми посувалися вздовж скелястого хребта, поки не дійшли до вузького перевалу, який бачили ще з нашого табору. Труднощі переходу ускладнювалися ще й тим, що місцями нам доводилося бігти разом з кіньми, які брали підйом кількома стрибками. При цьому ми змушені були маневрувати, щоб не опинитися під копитами.
Нарешті, перевал було пройдено, і ми побачили довгожданий Сурунган. Пасмо гір відкрилося перед нами у всій своїй величі й красі. Характер місцевості мінявся дедалі більше, бо тайга, що підступала майже до підніжжя гір, тут переходила в чудові гірські полонини.
— Мерщій напинаймо палатки, бо надходить дощ, — гукнув Єменка, показуючи на хмари, що несподівано запнули вершини гір непроглядним саваном. Не встигли ми розставити палатки, як небо вкрилося немов сивою ватою; тільки на сході виднілася блакитна прогалина. Десь вдалині ще світило сонце, а тут раптом посутеніло. Незабаром хмари прорвались, і на землю линув дощ. Наші палатки над головами аж прогиналися під вагою води. Ми не встигли навіть розсідлати коней, і сідла теж намокли.
За годину злива вщухла, і ми повиходили з палаток. У небі все ще клубочилися хмари, проте вони вже посвітлішали і більше нам не загрожували. Важка завіса пересунулась на схід і вкрила блакитну прогалину, яка ще недавно була залита сонячним сяйвом.
За порадою Єменки ми негайно перенесли свої палатки ближче до скелястої стіни, під широкий виступ, який міг захистити нас від можливої негоди й порушеного каміння.
Картина гір поступово змінилася. Сиві скелі потемніли й закурілися в тих місцях, на яке попадало сонячне проміння. Краплі дощу на траві й деревах вигравали всіма барвами веселки. Мох, наче губка, насочився водою так, що під ногами голосно чавкало. Несподівано задзюрчало безліч ручаїв, які мчали до річки, що враз стала бурхливою, вийшла з берегів і покотила каміння до водоспаду. Гуркіт валунів змішувався з ревом води.
З тайги повиходили стрункі олені-марали, на лужку з'явилися і безрогі мускусні олені-кабарга. Звірі нас не помічали, а собаки тим часом сиділи поприв'язувані біля палаток і скавучали, поглядаючи на таку багату здобич.
Свіжину з дикого поросяти ми вже з'їли, і Старобор натякнув, що непогано було б скористатися з нагоди і поповнити свої запаси. Єменка теж не заперечував, тільки попросив, щоб стріляли кабаргу, а маралів з їх дорогоцінними рогами пощадили. Чижов, Олег і Старобор пішли на полювання, яке від початку й до кінця відбулося у нас перед очима. Поки Старобор обходив оленів з боку гір, відвертаючи їхню увагу на себе, двоє інших мисливців непомітно прокралися на узлісся, потім обережно підповзли на потрібну відстань і вистрілили. Два олені впали на місці, а третій, поранений, спробував утекти до лісу, та і його наздогнала куля Старобора. Всі інші марали та їх безрогі побратими на мить завмерли, потім злякано замекали й величезними стрибками кинулися тікати, намагаючись якнайшвидше досягти рятівної тайги.
Решту дня ми провели за нотатками Олегового батька, розшифровуючи копію креслення, що було в книзі поезії Пушкіна. Єменка з Чижовим пішли шукати родинні знаки старого тунгуського мисливця, який колись допомагав натхненному геологові.
На думку Олега, нам треба було починати з розшуків Співучої гори, бо саме це місце на карті обведене колом і підкреслене. Від того кола було проведено кілька прямих ліній на північ, північний захід і захід. Насправді гірський масив невідомої ширини простягнувся на десятки кілометрів зі сходу на захід. Географічну широту й довготу, вказані в плані й записці, ми на місцевості могли тільки вгадувати. Для точного визначення в нас не було потрібних приладів. Надійнішим орієнтиром була згадка про озеро Чортове Око. Назва його свідчила, що озеро якесь незвичайне.
Старобор, який саме білував кабаргу, почув наші міркування й пробубнів своїм густим басом:
— І навіщо ви сушите голови, міряєте географічну широту й довготу на мінути й секунди? Усе це ні до чого. Завтра об'їдемо гори, посвітимо добре очима і знайдемо знаки Івана Хомича. Сьогодні ж увечері змалюємо собі всі двадцять родинних Єменкових секретів, до ранку вивчимо їх напам'ять, мов школярі, та й вирушимо в дорогу. Один — на схід, другий — на захід, третій — на північ, а четвертий — на південь. П'ятому не вистачає сторони світу, хай він видирається на оті верхи. Шостий — думаю, це буде наша Тамара, — лишиться тут на господарстві…
— Ви тільки подумайте! Він посадив би мене, як ту квочку, саме тепер, коли ми вже біля мети! — запротестувала дівчина. — Потягнемо жеребки, кому лишатися на господарстві.
— Не сердься, красуне, — заспокоював її Старобор. — Я хотів трошки пожаліти тебе і замовити собі й іншим хороший обід…
— Бачили, про що дбає цей хитрун, про шлунок!
— І про твоє благо, хороший настрій і спокій, дівчино. Відомо ж бо, що жінок ми повинні берегти як зіницю ока, особливо коли вони готуються до весілля. Правда, Олегу Андрійовичу?
