Старий мисливець посміхнувся, почухав бороду й пояснив:
— Бачите, моя дружина дещо переборщує в своїй пристрасті. Вона вже не така й молода, але не проминає жодної виставки. І не тільки свої картини виставляє — в неї багато ще й іншої роботи. Саме зараз готується крайова виставка народної творчості Сибіру. До кого ж звернутися в цій справі? Звісно, до Майюл Каундігівни. Знаєте, різні там комітети, комісії, наради, збори, пропозиції та бог знає що ще. А після цього ви ще й питаєте, де моя дружина. Організовує, координує й дає поради художникам, а ми з Тамарою сидимо тут, наче бідні сирітки.
— Тільки, дідусю, не наговорюйте! — засміялася внучка. — Ви ж самі туди бабусю посилаєте. А хто каже: чому тобі не поїхати, їдь! Допоможи їм там, подбай, хай і наші себе покажуть. Та ще й радите, які саме картини слід виставити. Тільки не викручуйтесь!
— Але ти й щебетуха! — вичитав Родіонович внучці. — Я сказав так лише для, того, щоб розмова пішла веселіше, а не точилася тільки навколо мене. І без того вже про мене говорили, говорили…
Про життя Родіона Родіоновича нам і справді розповідали дуже багато, але багато чого недомовили. Що сталося, приміром, з листом Івана Хомича Феклістова? Чи передав його Родіонович? Чи успадкував Андрій батькові багатства в тайзі? Про які скарби, власне, йшлося?
Всі ці питання лишилися невисвітленими, та ніхто й не збирався на них відповідати. Очевидно, старий Феклістов був усе-таки диваком, геологом-ентузіастом і надавав своїм знахідкам набагато більшого значення, ніж вони були варті насправді. Може, йшлося про випадкові родовища золота, такі бліді, що їх взагалі не можна було розробляти старим примітивним способом, і вони чекали, поки в землю вгризуться екскаватори, а в далеких неприступних місцях тайги виникнуть промислові будови та підприємства по видобутку цього дорогоцінного металу.
А може, мова йшла про соболів чи про жень-шень. Я дійшов висновку, що самими здогадами цю заплутану справу не розв'яжеш. Мушу признатися, що я піддався спокусі й запитав Петра Андрійовича Чижова, бо мені не хотілося випитувати про це Орлова.
Але й Петро Андрійович не зміг дати задовільної відповіді.
— Я мало що можу вам сказати, бо й сам нічого точно не знаю. Андрій Феклістов загинув під час першої світової війни, невдовзі після смерті свого батька. Що сталося потім — не знаю. Та все, мабуть, скінчилося з смертю батька й сина. Не сушіть собі над цим голову. Може, колись усе з'ясується, хоч особисто я не дуже високої думки про всі ці «скарби». Бо інакше Орлов знав би щось про них і після Жовтневої революції, безумовно, зробив би все можливе, щоб багата спадщина Феклістова не пропала.
— А як же внук? Він, очевидно, приїхав сюди з певною метою, і мені здається, що справа тут не тільки в соболях.
— Я й не знав, що ви така недовірлива людина. В мене ж є лист від його дядька — біолога Реткіна. Реткін просить, щоб я допоміг йото племінникові дістатися туди, до водиться багато соболів. Йдеться, головним чином, про те, щоб з'ясувати, чи можна переселити звідти живих соболів у місця, де вони жили раніше, але були по-хижацькому винищені. Реткін сам хотів зайнятися цією справою, але, як знаєте, йому перешкодило відрядження в Швецію. Тоді він звернувся до свого власного і єдиного племінника, що, звичайно, цілком зрозуміло…
— Коли не зважати на те, що племінник — геолог і його знання про соболів навряд чи досягають потрібного рівня. Для нього Martes sibellina занадто міцний горішок.
— Отут ви, любий друже, помиляєтесь. Латинською назвою соболя його не застрахаєш. Олег маху не дасть. Він довів нам, що ми робимо велику помилку, залишаючи взимку соболя хоча б на ніч у капкані. Звірятка не мають змоги рухатись, Мерзнуть, дістають запалення легенів і здебільшого гинуть. Олег показав мені навіть нові капкани на соболів. Він хоче випробувати їх уже тепер, восени. Вчора Олег домовився з нашим сільським столяром, щоб той швидко виготував йому ще кілька таких капканів. Сумніваюсь, однак, що тепер, у теплу погоду, йому пощастить щось спіймати.
— Отже, я повинен відмовитись від своїх настирливих думок про те, що Олег має на гадці щось інше, ніж соболі?
— Це, Рудольфе Рудольфовичу, ваша справа. А для мене ясно одне: ми їдемо шукати соболиний рай в Сурунганських горах, про які розповідав, а може, й писав Іван Хомич Феклістов. І край!
— А яка дорога веде до того раю?
— Жодна. Як і завжди, до землі обітованої ведуть лише вузенькі стежечки, перегороджені найрізноманітнішими перепонами. Влітку й восени за нормальних умов нікому не спаде на думку подорожувати там.
— А старий геолог ходив туди в будь-яку пору року.
— Ну, на це був здатний лише Феклістов. Але він вирушав туди не сам. Геолога супроводжував його друг Хатангін, досвідчений тунгуський мисливець. Тепер Хатангіна вже нема в живих, а з того часу, як помер Іван Хомич, у тайзі дещо змінилося. Адже відтоді минуло більше двадцяти років. Орлов там теж був. Здається, навіть двічі, але завжди взимку, коли замерзали ріки, річечки та мочари. Він їхав на санях, а частину дороги проходив на лижах. Орлов розкаже вам про всі подробиці.
Того ж вечора Родіон Родіонович докладно розповів нам про свої подорожі до Сурунганських гір. У нього була хороша пам'ять; старик звертав увагу на непрохідні місця, переходи, броди, мочари, стрімкі урвища, хащі, буреломи. Проте він підкреслив, що всі ці дані стосуються подорожі взимку, і не приховував свого побоювання, що на початку осені нам навряд чи пощастить подолати таку тяжку путь.
Олег Андрійович спершу занотовував дані, які повідомляв Орлов, потім раптом закрив зошит. Якусь мить він мовчки дивився на старика, потім почав зосереджено терти рукою чоло. Глянувши на Орлова, він тихо промовив:
— Я сподівайся, Родіоне Родіоновичу, що ви проведете нас…
— У нас не сходяться строки, хлопче. Про подорож була мова, це правда. Але ж ти не сказав мені, голубе, що збираєшся зараз, під осінь. На санях я ще зміг би, але в сідлі, а часто навіть пішки — куди вже там мені…
— Чому — пішки?
— Бо ти скалічив би коня на урвищах, утопив би його у болотах, поламав би йому ноги й розпоров живіт об гострі брили, яких серед високої трави вороний не може помітити.
— А хто ж тоді нас поведе? — спитав Олег, не зводячи очей з губів старого мисливця.
— Про це ми порадимося з Андрієм Петровичем.
Чижов не наважувався взяти на себе керівництво експедицією, оскільки ніколи не доходив до самих Сурунганських гір. Він полював колись, та й то взимку, на Лосячій гриві, але ті горби лежать майже на половині путі.
— В усьому селі не знайдете людини, — запевняв він, — яка могла б ручитися, що доведе вас туди цілими й здоровими. Мій брат Тит радив пошукати провідника серед евенків. Завтра я з ним поїду туди.
Олег дуже хвилювався, сумніваючись, чи взагалі пощастить здійснити заплановану подорож. Наступного дня обидва брати поїхали, і він ніяк не міг дочекатися їхнього повернення. Я ловив харіусів у річці на самому краю села. Олег був зі мною. До нас приєдналася також внучка Орлова. Ледве вгледівши Олега, вона розсміялася і докірливо вигукнула:
— Що це ви вовком дивитесь? Вам зовсім не до лиця. Гляньте-но тільки на нього — перші ж труднощі зіпсували дитині настрій. Не може дочекатись, коли вже він, нарешті, вирушить у путь. Сподіваюсь, ви не думаєте, що в тих горах живуть жар-птиці? А коли гадаєте, що в тайзі їздять, як по Невському проспекту в Ленінграді, то помиляєтесь.
— А що ви знаєте, Тамаро, про наш Невський проспект?
— Певно, більше, ніж ви, Олегу Андрійовичу, про нашу тайгу. Від Адміралтейського стовпа і до самісінького Московського вокзалу пам'ятаю майже кожен будинок.
— У такому разі ви перемогли. Але звідки можете ви так добре знати Ленінград?
— Я знаю багато чого про вашу північну перлину. Адже я там вчилася.
