— Дурниці! — перебив його грубий голос. — Що значить рід Черепахи! Всі вони однакові — червоношкіра наволоч та й годі! Зачули нас і втекли. Їхнє щастя, що ми не наздогнали.

Чоловік, який говорив, був найстаршим серед прибулих, у нього майже все обличчя, крім очей і носа, заросло пишною сивою бородою. Він одкашлявся і збирався вже виходити, але ввійшла мати з сковородою, і всі рушили до столу. Старик змахнув томагавк на підлогу, звільнивши місце для сала й маїсового хліба.

Після сніданку сивобородий продовжив розмову.

— Твоїй сім'ї не можна тут залишатися, Джон.

— Так, так… Нізащо не повірив би, що ці червоношкірі собаки наважаться підійти до форту…

Старий сердито випалив:

— Ти, справді, живеш, як на Місяці, Джон! З самої весни палає весь кордон, а ти сидиш тут, у пущі…

Два чи три голоси втрутились у бесіду:

— А це все тому, що ті лежні у Філадельфії навіть пальцем не поворухнуть!

— Ні, тому що французи сидять у форті Дю Кесн і нацьковують проти нас індійських гадів! А почалося це з того часу, коли капітана Трента з його чванькуватими віргінцями вигнали з Огайо.

— І справді, старий осел! Будує форт на Огайо і залишає його французам. А нам тепер доводиться розплачуватись.

— Тихше, хлопці, тільки не хвилюйтеся. Генерал Браддок уже наступає, і вся французька пишнота скоро полетить з долини Огайо.

— Але ж сім'я Рустера не може так довго залишатися тут. Червоношкірі собаки можуть кожної ночі напасти знову, і хтозна, чи пощастить іще коли-небудь так, як сьогодні.

— Ми могли б тимчасово переїхати до Рахелів, — запропонувала мати. — До моєї сестри, вона в Рейстауні замужем, — пояснила гостям.

Проте батько заперечив.

— Андрес і я повинні їхати на будівництво дороги. Там потрібно ще п'ятдесят чоловік підкріплення, щоб якнайшвидше пробити шлях для обозів генерала Браддока. Хочеш сама з дітьми переїжджати?

Якусь мить усі мовчки обмірковували. Потім знову почав старий:

— Це вірно, Джон, — від кожного двору на зборах міліції визначили по два чоловіки. Але хто сказав, що їхати треба саме тобі? Крім Андреса, можна послати ще й середнього сина. Цієї ночі він поводився як справжній мужчина.

Старий підморгнув Георгові, взяв його за руку і притягнув ближче до столу. Коли всі глянули на хлопця, той почервонів, мов рак.

— Боже мій, та йому ж тільки дев'ять років! — вигукнула мати.

Сивобородий пробуркотів:

— Дурниці! Тут, на кордоні, в дев'ять років кожен повинен бути дорослим, інакше пропаде, як муха в окропі. У Філадельфії зараз навчають дітей читати й писати. Рятуй нас боже від цієї нової моди. Стріляти і їздити верхи краще.

— Їздити верхи я вже вмію, — з гордістю сказав Георг.

— Ну от, бачиш, — посміхнувся старик і знову звернувся до батька: — Ти залишишся, а Георга пошли до лісорубів. Хлопець може бути розсильним.

Довго ще обмірковували це питання і, зрештою, прийшли до висновку, що для всієї сім'ї Джона Рустера буде краще, коли обидва старші сини — підліток Андрес і дев'ятирічний Георг — поїдуть на будівництво шляху, а батьки разом з рештою дітей переїдуть у Рейстаун.

Прощання було поспішним і небагатослівним. Поселенці не балували своїх дітей любов'ю та ніжністю, навпаки, під дощатими покрівлями досить часто чулися грубі слова й побої.

Батько осідлав синам коней і промовив:

— Щасти вам, хлопці.

Мати зв'язала постіль і погладила рукою світлу голівку Георга. Старший брат допоміг йому сісти на коня, бо поблизу ніде не було пенька, на який міг би стати малий. Потім стара покладлива гніда шкапа, на якій сидів хлопець, тюпцем побігла за групою прикордонників, що ланцюжком потяглися до лісу. Андрес їхав останнім.

— До побачення у тітки Рахель! — гукнув Петер, що саме гнав обох корів з лупу. Брати помахали у відповідь:

— До побачення!

Ще деякий час Георг чув спів дзвіночків, що висіли, у корів на шиї. Потім усе стихло, і зелена хвиля лісу зімкнулася над хлопцем.

Сонце вже припікало верхівки дерев, але тут, у вузькій ущелині дороги, на листі ще виблискували краплинки роси, від землі віяло вологою прохолодою. Вершники їхали майже беззвучно, лише час од часу то копито цокне об камінь, то брязне вуздечка, то заскрипить сідло. Іноді лунав застережливий вигук, що попереджував про гілку, яка простягнулася аж на стежку.

Георг поринув у думки. «Міліціонери хочуть податися на Джуніату, а потім далі до Аллеганів. А де ж французька фортеця, про яку вони говорили?»

«Форт Дю Кесн», все ще звучало в його ушах. Туди йде генерал Браддок із своїм військом.

Дорога поступово піднімалася вгору до лисого горба. Перед вершниками відкрилася долина Джуніати. Ранкове сонце кидало золоті іскри зеленому світові, дзеркальна поверхня річки своїм блиском ніби змагалася з небом, а в прибережних заростях крякали дикі качки.

На сході на високій скелі розташувалося місто Рейстаун. Форт своїми шанцями та оборонними валами захищав кільканадцять будинків. Георг розпізнав лише димарі, з яких у ранкове небо вився димок.

Дим, наче вуаль, повис над дахами і, здавалося, хотів собою захистити маленьке селище від величезного масиву лісу, що спускався з гір, перекочуючись із горба на горб через усю долину. Хлопцеві, який за все своє життя не бачив нічого, крім поодиноких прикордонних. дворів, ці дванадцять чи п'ятнадцять будинків здавалися справжнім містом.

Він примружив очі і відкинув з чола пасмо волосся; щось незвичайне порушувало краєвид долини. Вздовж берега через лужки, через чагарник і ліс перед вершниками простяглася просіка. Білі пні свіжозрубаних дерев, купи гілля, звалені збоку колоди позначали лінію, протягнуту рукою людини.

— Оце і є проїжджа дорога, яку проклали лісоруби. Вона йде, мабуть, аж до Трутганфуса, — зауважив Андрес.

Розпитувати було ніколи, бо загін наблизився до річки. Саме на цьому місці новий шлях вів через брід на той берег, а звідти — все далі і далі на захід.

Торік під час осінньої поводі тут загинув фурман, який хотів перебратися з своїм возом через річку. Люди застерігали його, але фурман загорлав: «Або перейду, або провалюсь у пекло»; а за хвилинку він і справді був уже в «пеклі». «Їй-бо, якраз на тому самому жахливому місці», щоразу закінчувала тітка Рахель, коли розповідала про цей випадок.

Георг уже видивив очі. Він ще ніколи не був тут і сподівався, затаївши страх, угледіти хоч які-небудь сліди нещастя, про яке вже протягом кількох місяців говорили у Рейстауні і навколишній місцевості. Та, на жаль, нічогісінько не побачив, навіть коліс од воза.

А потонути тут і справді можна було; навіть тепер, влітку, вода сягала коням майже до черева. Хлопець підтяг ноги вище і поплескав свого коня по шиї. Яке щастя, що батько дав йому цю стару смирну шкапину!

На другому березі Георг під'їхав до Андреса і почав докучати йому запитаннями. Спершу брат ніби дрімав, а потім став говіркішим.

— Ну що ти, п'яного фурмана давно вже поховали, а віз люди спалили! Скільки ще до Трутганфуса, я й сам не знаю. Там, далеко за Аллеганськими горами, зустрічаються струмки Йо (Андрес мав на увазі Йохоганіа). Чи є там ліс? Можливо… Звичайно, що ж там іще може бути? Чому генерал Браддок не йде через Рейстаун?..

Окрик ватажка обірвав розмову. На відкритому місці вершники зробили короткий привал. Георг ледве зліз із широкої спини коня. Андрес повів брата до невеличкого піщаного острівця.

— Дивись-но сюди, я хочу тобі пояснити.

Він накреслив паличкою кілька ліній на піску.

— Оце Мононгахіла. Вона тече з півдня. А ось тут тече Аллегейні, яка бере початок на півночі. Там, де вони зустрічаються, утворюється велика Огайо. І якраз у куточку між двома річками стоїть форт Дю Кесн — головний опорний пункт французів. З того часу, як почалася війна, вони посилають звідси на нашу голову індійців. Ми мусимо взяти цей форт, інакше ніколи не знатимемо спокою, і тому Браддок разом з 1600 солдатами йде з Віргінії вниз по Йо на Дю Кесн. Ми повинні прокласти дорогу, тоді провінція Пенсільванія зможе постачати провіант до Йо. Крім того, вона дає 300 чоловік міліції, щоб якнайшвидше побудувати шлях. Учора пропонували ще 50 чоловік підкріплення.