Єшуа встав на носі вітрильника, розвів руки, описуючи ними коло в просторі. Почулося його палке благання:
— Вітри могутні, діти Великої Божої Сили! Ви показали нам свою потугу! Покажіть нині свою дружність до синів людських. Я благословляю вас на радісну дію. Поможіть Божому Синові сягнути жаданого берега…
Буря покотилася вдалину. У вітрилі завирував рівний, сильний потік повітря. Хвилі вляглися, ніби під тиском незримої могутньої руки. Навіть мама Єшуа вражено дивилася на своє дитя, Йосип щасливо плакав від зворушення, а мій побратим, міцно вчепившись у кормило, захоплено повторював, ніби вві сні:
— Любов’ю можна зробити все… Любов’ю можна зробити все…
*
Хоч слова лунають — ще не чути Слова,
Ще зерна немає, лиш одна полова,
Бо коли лягає у ріллю зернина,
То зелена парость до Світила лине,
Бо коли до слуху долинає Слово,
То луна у вічність котиться громово!
Тож плекайте Зерна — Слова полум’яні,
Щоб вродили Квіти в Новому Світанні!
«— Що важливіше — Учитель чи Учень? — запитали в Ані — Сина Зорі.
— Учень, — відповів Ані. — Бо він і є Учитель. Щоб когось учити — необхідна наявність Учня. Щоб чогось навчатися, теж потрібен, насамперед, Учень. Так ми бачимо, що прагнення людини до пізнання, до навчання творить з нього Учня, а ВСЕ НАВКОЛИШНЄ — стає УЧИТЕЛЕМ. І те й інше — єдність, цілість.
Учителем може бути лише Вічний Учень (саме так перекладається слово з мови Божого Древнього Народу: ЧОЛОВІК — вічний учень, вічний розум). Отже, Людина — Вічний Учень, і несе в собі Вічного Учителя, Його невмирущий Дух і Серце».
*
Нам пощастило дістатися берега неподалік від Тиру. Змучені та щасливі, ми покинули вітрильника на волю хвиль, а самі заглибилися в чагарі, подалі від моря. Там спали майже цілу добу, щоб прийти до тями. Наступного ранку Симон запитав Єшуа:
— Куди попрямуємо?
— Ви — до своєї родини, — твердо мовив Учитель. — А ми з Йосипом — до Назарету.
— Якщо там буде незатишно, — несміливо озвався Симон, — не забудь, Учителю, що є у тебе Симон і Андрій…
— Не забуду, — кивнув Єшуа. — Коли почуєте про мене — тоді приходьте…
— Коли? — одностайно скрикнули ми з побратимом.
— І вдень і вночі чатуйте. Та не забувайте, що ми вже йдемо спільним шляхом. Якщо до Тата Небесного вам пролягла стежка, то навіщо плакати, що не бачиш брата? Він недалеко, за поворотом дороги…
— Заспокойте серце своє, — запевнив Йосип. — Я стану для дитини захистом…
Ми попрощалися з Ним, і серце моє підказувало, що довго доведеться чекати наступної зустрічі. Так воно й сталося.
Ми з Симоном попрямували до Галілейського моря, де побратимів батько Йона мав убогу хатинку в рибальському селищі. Виявилося, що старий Йона давно втонув у морі, його вдова недовго жила після того. Симона майже ніхто не пам’ятав, лише кілька старших людей згадали його. Від притулку лишилися тільки стіни. Ми підрихтували ту сирітську оселю, змайстрували човна і почали рибалити. Продаючи рибу, за кілька місяців зібрали якусь дещицю для вбрання, деяких хатніх речей.
На другу весну Симон одружився на заможній дівчині. На посаг вдалося придбати чималого вітрильника, залучити до рибальства ще кількох хлопців. Так минув рік, другий, третій.
Минула пригода з втечею, зустріч з дивним дитям затуманилася, здавалася сновидінням. Симон взагалі не згадував про синьоокого Єшуа-Івася. Та коли одного разу мені знову приснилася зустріч на березі, і я почув слова: — Хочеш бути моїм супутником? — то вві сні закричав: — Волію! Хочу!
Симон злякано розбудив мене, занепокоєно запитав:
— Що з тобою? Чи демони турбують? Молися Господу Сил, щоб захистив тебе!
— Брате, — схвильовано мовив я, — мені приснився Єшуа, Син Бога…
— Не дурій, — суворо гримнув Симон. — Що було — те було. Забудь. Читай Закон. Там все сказано — звідки прийде Посланець Бога. Може, й справді, той хлопчина посланий якимись богами, та тільки не Яхве, не Богом Ізраїлю. Великий гріх прийняти ангела чужих богів за того, кого чекають юдеї так довго…
Я більше не нагадував Симонові про Єшуа, та Він все частіше почав снитися. То ми пливемо з Ним на плесі Борисфену, закидаючи сіті, то проходимо густі хащі в темному лісі, то піднімаємося на гори, переходимо хисткі містки, втікаємо від лихих людей чи драконів.
Так минуло сім років. Мені виповнилося чотирнадцять. Петро вирішив іти до Єрусалиму на Свято Пасхи, захопивши з собою дружину і мене. Я вперше відвідав Святий Город, дивуючись велелюддю базарів, багатству палаців, красі Соломонового Храму. Розглядаючи колони розкішної споруди, я зненацька побачив біля одної з них у колі равинів-учителів та літніх чоловіків золотоволосого підлітка. Він, поважно жестикулюючи, щось промовляв. Учителі дивувалися, багатозначно переглядалися. Чувся тривожний гомін. Я наблизився і прислухався. Сивобородий равин запитав:
— Чому так самовпевнено промовляєш? Як тебе звати і хто твій тато?
— Мій тато Йосип. З роду царя Давида. Ім’я моє — Єшуа. А певність моя — від Бога. Хіба не він подарував нам Образ і Подобу Свою?
— Ти вивчав Тору? — здивувався сивобородий.
— Це повинен робити кожен, хто хоче знати правду про Бога і людей, — сміливо сказав підліток. Він повернувся обличчям у мій бік і я ледве не скрикнув від несподіванки: то був Той, хто покликав мене йти за собою. Я не знав, що й діяти — підійти до Нього? Озватися? А що скаже Симон і довколишні люди?
Тим часом старий равин, чомусь невдоволений, суворо зауважив:
— Правду про Яхве? Ти гадаєш, що зможеш сам збагнути втаємничені слова Тори? Без свідоцтва учителів?
— А хіба Бог не кожному порівну дарує свої щедроти? — зухвало запитав Єшуа. — Комусь менше, а комусь більше мудрості? Батько поселяється в синові, Бог в Людині. Дух Бога також в серці людей. Звідти чується його слово і мудрість. Хіба не в серці пророків лунає Голос Найвищого?
— Мудра дитина, — почувся шепіт між присутніми. — 3 нього буде славний учитель…
— А може, новий пророк! — підхопив ще хтось.
— Людина — порох під ногами Яхве, — непривітно одрізав сивобородий равин. — Вона согрішила і нині приречена розплачуватися за своє падіння.
— Сказано, — весело підхопив Єшуа, — що сотворив Бог людину на Свій Образ і Подобу. Отже, ми Діти Бога, і маємо освятити той Образ в собі, щоб стати улюбленими спадкоємцями Небесного Царства…
— Така доля заповідана дітям Ізраїлю, дітям Авраама, — спалахнув якийсь літній учитель, — а ти кажеш про всіх людей. Де ти вчився, хто твій учитель?
— Хіба лише дітей Ізраїлю сотворив Бог? — здивувався Єшуа — А інші народи — не Адамові спадкоємці?
— То все ідолопоклонники, — крикнуло кілька голосів. — Таким Ілля нещадно рубав голови. Вони не відають Єдиного Бога, а багатьом богам поклоняються…
— А хто сказав, що Яхве — Єдиний Бог? — сміливо запитав Єшуа. — Згадайте слова Тори: «Ось Адам став, як один з Нас, знаючи добро і зло…» Не сказано: став, як Я, а — як один з Нас. Отже, в небі живе ціла Божа Сім’я…
Кільце равинів та мудреців заклекотіло, завирувало. Почулися погрози, до Єшуа підскочив Йосип та його мама Маріам, хутко повели сина геть із храму. Мене хтось сильно смикнув за руку. То був Симон. Він палахкотів від роздратування.
— Ти чув? Ось твій Божий Син, — зашипів побратим. — Усі учителі проти нього…
— Ти ж чув, як він славно казав? «У небі живе ціла Божа Сім’я.» Брате, як гарно — ввійти в ту Сім’ю!
— Не дурій! — гаркнув Симон. — Забудь навіть думати про нього, як не хочеш лиха. Збирайся, вертаємося додому. Подалі від халепи…
*
Дай мені, Нене, Мову,
Ніби в небесного Грому.
Хай моє чисте Слово
