Браття мої! Други мої!
Див ясноокий з Поля Високого кличе нас до походу!
Гусли мої, віщії струни мої
Долю велику, стозору прохають козацького роду!
Хто зберігає душу свою —
Тому навіки і ріки, і море і гори закриють таємні дороги…
Хто за Родину загине в бою —
Піде до Рада, до Лади і Слави, в світлицю Великого Бога!
Івасик поворушився, ніби прокидаючись із забуття, торкнувся до материної щоки.
— Мамцю, ти чуєш?
— Тобі до серця? — розчулено перепитав співець.
— Я ніколи не забуду цієї пісні, — серйозно мовив хлопчик. — Мені здалося… ніби Тато з Неба проспівав її…
Охоронці переглядаються з Марусею, мовчать, відчуваючи, що Івасик не випадково промовив такі слова…
Допливши до лиману, охоронці зупинили байдак на затишному острівці поміж заростями очерету. Старший лицар Галабан заборонив розводити багаття, пояснивши, що віднині вони пливтимуть мимо грецьких поселень, тому краще не привертати до себе уваги. Та й морські розбійники не гребують нападом на купецькі байдаки, і хоч гурт козацький може за себе постояти, та краще обійтися без бою. Так звелів старий характерник.
Пополуднували в’яленою рибою та сухарями, запиваючи славутинською водою.
— Напивайтеся солодкої води, — сказав Галабан, — бо незабаром Чурне Море, а в ньому вода вельми солона. Будемо пити з барила.
— А що таке море? — пошепки запитав Івась у матері.
— Старі люди оповідали, що море — то велика, велика вода, без кінця й краю. І я, синочку, не бувала біля моря. Це хіба козаки краще знають…
— А чому Чурне Море? — допитувався хлопчик.
— Чури — наші діди й прабаби, — озвався старший лицар. — А Чурне Море тому так назвали, що воно з правіку наше. Усюди на його берегах живе наша родина. Нині вже й чужаки поселяються, та все таки, було воно Чурним — таким і буде…
Сутінки впали на виднокрай. Сонце сіло за чорну-пречорну хмару. Галабан глянув на обрій, скрушно похитав головою.
— Буде гроза. І буря, — зітхнув він. — Та все ж треба рушати. Може, це й краще, непомітно пройдемо мимо грецької сторожі. Ось тільки хлоп’я… чи не злякається?
— Я? — задерикувато вигукнув Івась. — Щоб я та злякався грози?
— Це правда, — мовила Маруся. — Я сама дивувалася, що він так любить громовиці. У мене серце в п’ятах, а він скаче під зливою по калюжах та кричить від захвату, коли б’ють перуни та грякає грім…
— Лицарський дух! — похвалив Галабан. — Тоді дивися, щоб не перепудилася, бо море жартів не любить…
Хмари облягли дивоколо, ковтали зірки, що вже почали мерехтіти у високості. Здалека докотилися лагідні громи. Язик вітру лизнув очерети, довкола зашуміло, загуло.
— Пора, — сказав старий лицар.
Хлопці опустили вітрила, сіли на весла. Незабаром байдак вийшов із заростів, захитався на схвильованих водах. Під днищем запінилися, загупали хвилі. Синім полум’ям гоготіли понад небокраєм блискавиці, просвічуючи дорогу подорожнім. Праворуч пропливали темні береги, інколи там мерехтів слабесенький вогник у хатині або відблиск багаття. Галабан тримав байдак ближче до лівого берега, знаючи, що в таку негоду ніхто не плаватиме по бурхливих водах.
Хлопці гребли, не покладаючи рук. Гроза посилювалася. Байдак підкидало на верхів’я хвиль, мов шкарлупу, та Галабан тримав кормило твердо, і хистка посудина вперто дивилася назустріч бурі.
— Дідо, — почувся дзвінкий голосок Івасика, він звертався до старшого лицаря, — а як повернути убік — що буде?
— Буря перекине, — крикнув Галабан. — Раз вирушив у дорогу — тримай тільки туди, де найважче… — Чуєш, мамцю, — притулившись до Марусі, озвався хлопчик, — повернеш убік — переверне, загинеш. Так і в тій казці, що ти мені оповідала… Царевич Івась іде туди, де все загине — і кінь, і він сам…
— Ти нічого не забув, — сказала Діва, витираючи з щоки краплі води, а може, сльози. — Ти будеш такий, як вони — царевичі в казці…
Буря не вщухала всю ніч. Веслярі вимокли до нитки, та ніхто з них не прохав спочинку. Для Марусі з сином біля корми влаштували затишок, де вони могли передрімати, проте хлопчик рвався до простору, під гуркіт грози, ловив вустами солоні краплі морської води.
— Дідо, — питав він Галабана, — а чому вода солона, як сльози?
— Старі люди, синку, кажуть, що й справді до моря течуть сльози, пролиті бідаками та нещасними…
— І допоки ж це буде? — жахнувся Івасик.
— Допоки вся вода в світі не стане солоною, — сумно сказав старий лицар.
— Але ж її пити не можна буде!
— Ось тоді всі люди схаменуться, покинуть воювати та нищити один одного, і заволають до Великого Рода: — Боже! Дай нам чистої води, бо ми вмираємо! І скаже Великий Род: — Діти мої! Такий гарний Білий Світ я подарував вам, а ви його залили кров’ю та сльозами. Перестаньте плакати, перестаньте лити кров, і води стануть чисті та солодкі. — Ми вже кинули зброю, Боже! — скажуть люди. І відповість Великий Род: — Ще виметіть з серця зло та ненависть. І сповніться любов’ю. І я подарую вам радість. І сам зійду до вас з Дивокола, щоб жили земні та небесні духи одною сім’єю.
— Ти гарно кажеш, — серйозно мовив Івась, кивнувши голівкою. — Ти кажеш так, ніби Тато…
Нічого не сказав Галабан, лише його мозоляста рука пестливо лягла на голову хлопчика.
На світанку буря вщухла. Зійшло сонце. Море ще ліниво колихалося, але хвиль не було. Вітер затих, потім почав дихати в корму. Галабан вдоволено усміхнувся.
— Вітер попутній. Можна всім спочити. Піднімайте вітрило. Затріпотіло полотнище на щоглі. Весело заспівала вода. Хлопці повлягалися на днище байдака, вкрившись киреями, і миттю заснули. Хлопчик теж солодко спав, притулившись до матері. Маруся занепокоєно глянула на старшого лицаря, відзначила запалі очі, схудлі щоки.
— Батеньку, а коли ж вам відпочити?
— Хай хлопці виспляться, а тоді вже я заплющу очі на якусь часину. Я старий пес, звик у поході по кілька діб не спати. Не журися, голубонько…
Зійшло сонце. В дивоколі з’явилися чайки.
— Вже недалеко берег, — занепокоєно сказав Галабан. — Треба вибрати пустельне місце. Байдак притопимо, самі підемо пішки…
— А чи далека путь? Чи відаєш, куди прямувати? І хто нас зустріне?
— Зустріне? — здивувався старший лицар. — Хіба хтось мав би зустріти?
— Я гадала, що старші сказали тобі, — збентежено мовила Маруся.
— Мені звелено охороняти вас і провести через сірійські землі до Йордану. Є така річка в Юдеї. А більш я нічого не відаю. Старший сказав на прощання, що тебе з хлоп’ям веде така сила, що понад всяким людським словом…
— Може, й так, — замислено зітхнула дівчина, згадуючи давній вечір у кийлівському городищі, яскраву блакитну зорю в дивоколі та появу дитини в квітнику. — Хай буде у всьому воля Бога-Рода.
— Хай буде, — спокійно й впевнено мовив лицар.
Тихим вечором байдак причалив до пустельного скелястого берега. Все необхідне охоронці перенесли на землю, між двома прямовисними каменями влаштувавши велику криївку. Галабан повернувся на борт сам, почулися удари сокири, а як старший лицар приєднався до своїх товаришів, байдак почав тонути. Коли він повністю зник під водою, Івась тихенько мовив:
— Жаль…
— Кого тобі жаль, синочку? — запитав Галабан.
— Байдака. Він врятував нас в таку бурю, а ми його…
— Інакше не можна, — похмуро одвітив старший лицар, — Греки побачать, почнуть шукати людей. Тоді нам не пройти крізь азійські землі. Нині всім спати, а вдосвіта — рушимо. Дорога тяжка, будемо йти гірськими стежками, полонинами. Хлопці, погомоніть, кому першому йти дозором…
Біля двох тижнів пробиралися подорожні на південь. Гори ставали все вище, потоки буйніші. На полонинах паслися гурти корів. Хлопці хотіли увечері підібратися до худоби, щоб надоїти молока для хлопчика, та Галабан заборонив. Маруся підтримала його — Івасик обійдеться, треба бути пильними, щоб не потрапити в халепу…
