Понад ними розквітає диво —

Вічний Сад, а в нім — дитячі кроки…

Найбуйніші серця поривання —

То зерно Матусі всеосяжне,

То любов її, святе кохання,

Що його дала синам відважним!

Вічноюна Гея! Діва-Мати!

Дай нам сили й моці для польоту,

Все збагнуть, знайти і подолати,

І обмани шляху побороти!

Знаєм добре: дерево квітує,

Доки в надрах Геї корневище.

І воно плодами бенкетує

У промінні Сонця якнайвище!..

Вернувшись із в’язниці в п’ятдесят п’ятому році додому, я на перших порах розгубився, не відаючи — що робити. Все, що відклалося в серці, пам’яті, свідомості, в почуттях, на кожному кроці входило в протиріччя з діями, думками, словами, вчинками довколишніх людей, традицій, інституцій, звичаїв. Що б я не планував робити, перед очима одразу ж спалахував Образ Божої Матері, що поволі йде мимо відчинених вікон світових бараків, де в буйному гульбищі бенкетують, веселяться, лаються, лютують, б’ються народи, племена, партії, банди, об’єднання, церкви, секти. Я знав, що Вона кожної миті дивиться в моє серце і чекає, що я покладу в її долоню, який плід своїх мрій та вчинків. Такий стан вічного само-іспиту був нестерпно тяжкий, я відчував, що іншим зі мною незатишно, незручно, що люди прагнуть забуття й спокою, а не чатування в той час, коли хочеться спати. Формувався стан самотності, а з ним і негативна оцінка буття, як такого. Здавалося, що цей світ хтось сотворив для глуму, для іронії, для насмішки і жорстокої забави. Це ще більше спонукало до далекосяжної мрії, яка ставала пензлем для малювання в думці полотна грядущого світу — зладованого, радісного, щасливого, лагідного. На папір лягали болісні рядки віршів:

Розбить би навіки прісний,

Блідий відбиток Світу,

Кинуть у простір пісню,

Сонцем весняним зігріту,

Щоб задзвеніли струни

Напнутого чекання,

Щоб пшениці руно

Сміялося на світанні,

Щоб сліпі прозріли

В темряві вічної ночі,

Щоб для кожного зріли

Яблука на узбоччі,

Щоб навіки змії

Загубили отруту,

Щоб піднялися мрії

З давніх давен забуті…

А коли до Рідної Хати

Приведуть всі дороги,

Нехай обійме Мати

Сина Слова Ясного…

Гай-гай! Сліпі залишалися сліпцями. Змії винахідливо посилювали дію отрути, називаючи її дію вдосконаленням суспільства, турботою про народ, щастям дітей, будуванням сяючого майбутнього. А мозок горів на вогні пошуку: де та стежка, що виведе людей, весь світ з лабіринтів муки та обману?

Я вирішив на якийсь час усамітнитися, щоб глибоко продумати світову ситуацію і власні шляхи під грозовим небом сучасності.

Сестра Оля запропонувала поїхати в Якутію, там вона очолювала геофізичну партію по розшуку корисних копалин. Попрацювавши рік-два простим робітником, я міг би мати фінансовий резерв для літературної діяльності. А крім того, цей період був достатній для приведення розбурханих думок у річище осмисленого пошуку. Управління знаходилося в Ленінграді, і я поїхав туди. Та рука долі вже приготувалася зупинити мене. На Невському проспекті я зустрів колишнього в’язня, з яким заприязнився на Півночі. Він очолював втаємничену групу марксистів-ленінців — підпільної партії комуністів, котрі виступали за усунення від влади Сталіна і за повернення Радянського Союзу на шлях демократії й свободи. Він запевняв, що їхня партія налічує сотні тисяч людей, що «час ікс» незабаром. Мені було запропоновано стати членом підпільного об’єднання. Не знаю чому, але серце моє протестувало, і я не поспішав дати згоду. А потім — етап в казахстанські степи…

Борис (так його звали) був веселий, щасливий, ентузіазм з нього аж пирскав. Дізнавшись, що я їду в Якутію, він вилаявся:

— Якого біса? Раніше тебе посадили чекісти, а тепер ти сам себе садиш! Куй залізо, доки гаряче. Треба діяти тут, бо місце святе пусте не буває. Подонки оговтаються і все повернуть в знайоме річище!

— А що ж мені діяти?

— Влаштовуйся до мене. Будеш працювати будівником-десятником. Я обіймаю посаду головного інженера «Ленбуду».

— Я не маю фаху будівника…

— Насобачишся на ходу. Головне — зачепитися тут. А потім — події покажуть.

Так я став «будівником» на кордоні з Фінляндією. Там мали зводитися котеджі для новостворених колгоспів, але оскільки ні матеріалів, ні потрібних машин не було, то моя бригада лише отримувала гроші та пиячила. Мені набридло дивитися на цих людей, так подібних до в’язнів, що я інколи прокидався вночі і запитував себе: де я? Чи мені лише приснилося звільнення? Чому я тут?

Тим часом з України прийшли втішні вісті. Мене запрошували знайомі в Західну Україну, до міста Стрий, де було вакантне місце художнього керівника в палаці культури. Така праця мені припала до вподоби, тим більше, що я закінчив театральну студію. Були гарні знайомства, цікаві концерти, зустрічі. Та ось прийшов лист від Івана Хоменка. Він писав, що звільнився, друкується, лаяв мене, що я не атакую видавництва своїми творами.

— Олесю, наша пора настала. Сій зерна ярові, якщо не вдало ся посіяти озимі. Наше вруно ще встигне зійти…

Я повернувся до Києва. Чорновик повісті «Поза часом і простором», написаний у карцері, був відредагований і зданий до «Радянського письменника». Буквально за два місяці вийшла невелика, але симпатична книжечка з романтичною обкладинкою. Вона розійшлася миттю. Мене вітали, в кишені з’явилися сякі-такі гроші. В тямі завирували приспані мрії, лаштувалися дивовижні сюжети, мені здавалося, що фантастичні блискавиці осяяння одразу відкриють читачам стежки до прекрасного прийдешнього. І це буде тією місією, яку доручив мені Учитель Нового Завіту під Божою Горою, показавши тяжку гірську дорогу під грозовим небом.

Після другої книги мене прийняли до Спілки письменників. Але з кожним кроком я помічав якесь охолодження з боку членів Президії та Правління. Складалося враження, ніби вони щось знають, але мені не кажуть.

Потім у газетах зарясніли негативні рецензії. Вони були на один копил: попівщина, ідеалізм, містика, антинауковість, антимарксизм. Друкуватися ставало все важче. Я вже чудово розумів, що відбувається: певні сили не зацікавлені в тому, щоб широкі кола читачів знайомилися з ідеями, котрі можуть вивести їх з ортодоксальної колії на простір вільного мислення.

Це підтвердилося візитом ученого-астрофізика з Пулково. Він попросив конфіденційної розмови і передав ультиматум: не писати про багатомірність світів, про духовні сфери, про безсмертя духу. «Якщо писатимете для дітей цікаві пригодницькі книги — отримаєте зелене світло, — сказав він. — А якщо ні — то повне табу…»

— Хто передав таке веління? — поцікавився я.

— Центр.

— Який центр? — з подивом перепитав я.

— Центр, Олесю Павловичу, на Землі один, — повчально

відповів учений.

Минув рік. Ультиматум повторили. Я послав їх у відповідне місце. Мені сказали: тоді — війна!

За три дні у «Літературній газеті» (російській) було надруковано розгромну рецензію на мою повість про загибель Атлантиди. Стаття називалася «Біла та чорна магія».

У наступні роки насилу вдалося надрукувати роман «Зоряний Корсар». У постаті головного героя було зашифровано Христа як Вічного Повстанця супроти сатанинського строю життя на Планеті, як Провідника до Світу Радості й Любові…

Книга так розлютувала КДБ, ЦК партії та функціонерів літературної інквізиції, що її в передовій громила газета «Правда України», а Головліт дав наказ — знищити в бібліотеках загального користування. Згодом така ж доля чигала й на інші мої видання. Далі не треба було знати таємниці віщування, щоб зрозуміти, куди несе потік подій. Мене виключили зі Спілки письменників. Я опинився разом з сім’єю в стані жебрака, без жодних засобів до існування.

Пізніше пощастило влаштуватися в майстерню при Художньому фонді, де я майстрував вітражі разом з художником Олександром Члеком. Це давало творчу розрядку, дозволяло сяк-так годувати сім’ю.