То як же осягнути стан блаженства? Яка стежка приведе до жаданого результату?
Христос Сказав: Я єсмь Путь (Шлях), Істина і Життя. Пройди через Мене.
Гранично просте рішення. Я в людині є правдивий шлях до саморозкриття. Якщо твоє «Я» (вища свідомість) не вирішило йти до Божественного «Я», до Вселенського Вітця Сущого, то марні всі твої поклони й забобонні вірування. Христос Прийшов від самого Джерела Життя, щоб прокласти для всіх жадаючих дорогу до Потоку Любові, котрий дається задарма, якщо Його осягнеш.
Царство Небесне внутрі нас єсть! — вражаюча Правда, що дозволяє розвалити всі бар’єри ілюзій, всі заборола пітьми, всі нагромадження псевдорелігій…
*
Відкриваю вічі на світанні,
Ніби приступаю до роботи…
Наче білка, мчуся безнастанно
В колі повсякденної турботи.
Я приймаю ношу цього світу
На свою чутливість та мінливість,
Мої нерви, мов казкові віти,
Відчувають всю його примхливість.
І нема для світу ні закону,
Ані смислу, ані рамок міри, —
Всі ж ті речі — наші забобони,
Наші страхи і жадоба віри…
Боїмось ми просто зрозуміти,
Що і люди, й зорі у Безмежжі —
Лиш самотні чудодійні Діти
На пустельнім серця узбережжі,
Що усі диктатори та війни,
І насилля, муки і жадання —
Лише спроби — дикі, безнадійні
Осягнуть небачене Кохання.
Те Кохання — до Самого Себе,
Бо нікого в світі більш немає —
Ні на зорях у далекім небі,
Ні в химернім потойбічнім Раї…
Всюди ми, усюди — наші муки,
Наші спроби вийти в Небувалість,
І тремтячі від безсилля руки —
Від безсилля осягнути сталість.
Породили ми себе в химеру
З Цілості — Єдиної, Святої,
І пішли в періоди та ери
На стежки розвою і розбою.
Розгубили ми себе в хаосі,
Світлі шати дарували тіням,
Лиш надію змучену ще досі
Віддаєм грядущим поколінням…
Зупинімось, зупинімось, Браття,
Пробудімось з вічного шукання,
Хай осяє зоряне Багаття
Ще з правіку суджене Повстання!
І тоді Світило Праблакитне,
Всі сонця зібравши в себе, встане,
І тоді пустеля непривітна
Затріпоче цвітом полум’яним.
І тоді побачить дух Людини,
Що в Ньому — Всесвітня Праоснова,
Що усі низини і глибини —
То пелюстки нашої Любові!
Саме про такий шлях болісного й радісного Пробудження мріяв Христос, коли закликав учнів: не спіте, чатуйте, ось наближається зрадник і посланці князя світу! Не спіте! Вже тоді — дві тисячі літ тому — можна було сотворити потужний моноліт Духу, захистити Сина Зірок, не дати здійснитися Космічному Злочину Боговбивства. Такий подвиг проклав би міст від Землі до Неба, всі сфери стали б воєдино і сама смерть розтанула, як примара.
Проте що було, те було. Історію переписати неможливо. Людство пожинає жниво, що його посіяло й виплекало. Воно жадібно хлебче брудну воду з тої ріки, що її Апокаліптичний Дракон виригнув з пащі, щоб захопити Жону та вірних її Сина. Вся інформаційна мережа Планети просякнута метастазами Драконячого ричання, кожен крок правителів, політиків, жерців усіх релігій — то обман, лукавство і прислужництво Звірям — тому, що вийшов з води і тому, що з’явився від землі.
В подальших роздумах відкриється тайна Звірів та їхнього пана — Дракона. А нині — пора приступити до визначального: сказати Останнє Слово Людям Землі про Надзвичайний Дарунок Христа для Світу. Слово це буде для більшості немислиме, неприйнятне, але готовим душам воно відкриє Вогняну Радість Воскресіння. Ходімо, Друже, до з прадавності забутої Вісті про Появу па Землі Дива, що Його чекала Безмірність цілу Вічність. Ходімо. Жона покидає пустелю, одягнувши Вогняний Панцир Войовниці, і її Син уже осідлав Чарівного Коня…
Пливе у небі крилате насіння…
Для чого воно? Куди?
В зернятку воля всього покоління —
Лети, поспішай, іди!
Навіщо? Не треба, не треба питати,
Ти — лише вісник Життя!
Впадеш на землю, мусиш зростати —
Таке веління Буття!
І хай морози, і хай негода!
Свій не зганьби заповіт!
Для тебе буде одна нагорода —
Ще небувалий світ…
Не відаю, як воно сталося, але ота «юродива» жіночка з нетутешнім поглядом, котра розповідала мені про народження, вірніше — появу Христа в слов’янських землях, виявилася носієм Великої Правди. Диво з Див, проте народна легенда, невідомо яким чином сформована, збереглася понад клекотом та курявою віків, передавши у прийдешнє направду Благу Вість. Недарма Воля Неба обрала саме нашу казкову землю — пісенну, втаємничену, населену мужніми й щирими племенами, відкритими до Мови Дивокола, Зоряного Шляху Богів, Дивів, Кумирів, Героїв, Вісників Великої Матері. Серце Вітця Небесного передбачало, де складуться найкращі умови для здійснення Вселенського Плану Визволення.
Так от, жіночка передала пунктирний потік подій, а подробиці відкрилися мені у видіннях пізнішої пори, коли я вже почав друкуватися, став письменником, поринув у стихію фантазії та космобудування прийдешнього в бунтівливій, шукаючій думці.
Люди гадають, що мрія, фантазія — то порожні, непотрібні вигадки. Проте такий підхід до божественного ваяла творчості — жорстока дурість і падіння. Це результат відмови від Плоду, який Мати-Природа подарувала Людині вкупі з Батьком-Духом. Адже недарма прадавня назва істоти мислячої — МАН, МЕН, МАНУ, МИСЛИТЕЛЬ.
Мисль, думка, мрія, фантазія — промінь космобудування (або й руйнування, все залежить від орієнтації духа). Саме тому, коли я занурився в сферу імлистого, втаємниченого обрію грядущого, кожне зусилля чарівливо відкривало для свідомості небувалі континенти буття, дозволяло входити в контакт з істотами й сутностями, котрі для більшості людей є, в кращому разі, лише символами, абстракціями або вигадками забобонного ума.
А коли настала ще одна критична межа в моєму житті, коли знову пазурі служби безпеки захопили моє нужденне тіло в полон і вкинули до буцигарні, пролунав Гонг Духу, і промінь Знання осяяв минулі, сучасні й грядущі терени земних подій, і я збагнув, що стежка, на яку мені вказав Христос у видінні сорок дев’ятого року, не скінчилася, що нові перевали й вершини громадяться попереду, і терпіння для того, хто рушив за Ним, має бути майже нескінченним, бо Путь є Путь. І мислити Христа зупиненим, поза Рухом, поза Прагненням, поза Творенням, поза Польотом — немислимо.
Христос, зупинений і замкнений у церкві — то вже Антихрист.
А оскільки Дух дише, де хоче, то Він і покинув усі людські храми чи вівтарі і сповив собі гніздо в людських серцях, висиджуючи променистих, радісних Птахів для далекого польоту до Рідного Краю…
*
Ой маю, маю
Хатку у гаю,
Квітки довкола,
Ніби у раю…
У тім гніздечку
Та дві Пташини,
А під віконцем
Кущі калини…
Сумують квіти,
Тужать Пташата…
Посеред Раю
В задумі Хата…
Парубки та дівчата вже розходилися з вигону, коли понад зоряним Дивоколом спалахнуло блакитне сяйво, в просторі загуло, задзвеніло, ніби хтось незримий торкнувся пальцями туго натягнутої струни. Понад вигоном шмагонула сліпуча блискавиця яскрава Зоря впала біля Дубового Гаю, який так і звався з давніх давен — Дубровкою. Почулися злякані голоси дівчат:
— Знак від Зоряного Дива.
— Треба сказати Віщунам.
— Марусино, прямо біля твоєї землянки впало.
— Ти не страхаєшся — йти домів?
— А чого мені жахатися? — задумливо-тривожно мовила Маруся. — З неба не може бути лиховісних знаків…
— Може, провести тебе? — стиха попросив Могута, гарний чорновусий парубок, який давно вже сподівався стрибнути понад Купальським вогнем з блакитноокою Марусею.
