— Марусику... — ступив крок Журавель.
— Ні! Ні! Ні! Мене не вплутуй! Я взагалі був проти.— І Марусик відскочив, наче Журавель тримав у руці не папірець, а палаючий факел.
— Ну, знаєте...— почав був Журавель. Та Сашко Циган перебив його:
— Не гарячкуй. Білет у тебе, то хай у тебе й полежить. А там видно буде...
— От-от! Вірно!—підхопив Марусик.— А зараз гайда додому. А то...
Журавель не вмів сперечатися.
...Додому вони поверталися повз Бакай, найкоротшим шляхом. Щоб швидше. І зловісне страшне чорне озеро не здалося їм зараз ні страшним, ні зловісним.
Коли вони вже наближалися до Бамбурів, Марусик важко зітхнув.
— Не дрейф!— зрозумів його зітхання Сашко Циган.— Ну, подумаєш, потиличників пару дадуть. А навіть як і більше... Зате...
— А я й не боюсь. Подумаєш,— знову зітхнув Марусик.— Просто маму жалко. Як вони переживали, мабуть...
Потиличників не було. Були сльози, зойки і голосіння. Навіть Семен Семенович одвернувся й витер сльозу.
А коли примчав з району на мотоциклі Циганів батько, він крекнув, побачивши сина, щось хотів сказати, але перехопив погляд дружини, ще раз крекнув, махнув рукою, сів на мотоцикл і поїхав у бригаду.
І решта батьків теж заспішила на роботу.
А ввечері, коли всі посходились і лаштувалися до вечері, на дорозі раптом з'явився Кузьма-поштар. Він з такою силою накручував педалі, наче закінчував дистанцію велокросу на світову першість.
З розгону вгнався на подвір'я Циганів і так різко загальмував, що отетерілий Бровко навіть не гавкнув, а лише здивовано роззявив пащу. Обличчя в захеканого Кузьми-поштаря було дуже збентежене й винувате.
Спершу подумалося: це тому, що два дні він не розвозив пошту (бо гуляв у сусідньому селі на весіллі двоюрідної сестри). Але...
— Ех, люди добрі,— жалібно скривився поштар.— Пробачте мені, якщо можете. Неприємно, ох, як неприємно приносити гірку новину, та хіба ж я винен...
— Що таке?— сполошилася Циганова мати, Ганна Трохимівна.
— Ох, краще б ви не від мене почули...
— Та що таке? Кажи вже!— нахмурився Павло Максимович.
— Та от... у газеті вчорашній поправка. У таблицю лотерейну вкралася помилка. Замість трійки вісімка була надрукована.— І Кузьма-поштар, винувато похиливши голову, простягнув газету.
Павло Максимович подивився на газету, потім на поштаря, потім на дружину, потім на сина, потім на Семена Семеновича, який, стоячи на ґанку, уважно слухав,— і раптом... зареготав. Та так оглушливо, що Бровко аж присів і прищулив вуха.
— Га-га-га-га! Га-га-га-га-га!.. А ми тут мало не той... не... Га-га-га-га-га!
На хвилину завмерши, зареготала й Ганна Трохимівна, а за нею й Семен Семенович, і Марія Омелянівна, не кажучи вже про наших хлопців, які аж вищали від реготу.
Кузьма-поштар, нічого не розуміючи, вирячився на цих дивних людей, які весело реготали, почувши таку невеселу новину.
— Сусіде!— загукав Павло Максимович своїм громовим голосом до Семена Семеновича.— Ну, сусіде! Це треба відзначити! Це треба відзначити! Неодмінно!..
Години через дві надвечірні Бамбури знову сповнилися дзвінким співом. Тільки пісні були вже не ті, що напередодні.
"Ой, сусідко, сусідко, сусідко..." — обнявшися і, мов голубки, прихиливши одна до одної голови, виводили Ганна Трохимівна та Марія Омелянівна.
А Павло Максимович та Семен Семенович густими голосами басили: "По опеньки ходила..." Тільки замість "По опеньки ходила, козубеньку згубила" співали: "По опеньки ходили, "Запорожця" згубили..." І при цьому сміялися, аж захлинались (так їм подобався їхній жарт).
Хлопці дивилися на своїх батьків з ніжністю.
Ох, ці дорослі!
Які вони все-таки складні люди...
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
в якому ви знайомитеся з кіногрупою, а також з феноменальним талантом шестикласника Гриші Пасічного. "Ех ти! Артист!" Сварка.
Минуло кілька днів.
Пригода з лотерейним білетом потроху почала забуватися.
Життя, як пишуть у романах, входило в свою звичну колію.
І про чарівний талісман, про жаб'ячу лапку, не згадували.
Журавель про неї, здається, зовсім забув. А Сашко Циган вирішив, що Марусик, мабуть, просто боїться загадувати. І махнув рукою: боїться, так боїться, його справа.
Якось Сашко Циган поїхав з батьком на мотоциклі у район.
Після тієї пригоди з виграшем машини батько Сашка Цигана помітно подобрішав і став часто катати сина на мотоциклі.
Марусик і Журавель сиділи на колодках біля воріт і лузали насіння. І враз побачили, як дорогою, здіймаючи куряву, прямо до них мчить машина.
Бровко аж зайшовся, шалено рвучись на прив'язі.
Не доїжджаючи до воріт, машина спинилася. То була "Волга" з шхаматкою — таксі. Тільки на лобовому склі косо застромлена довгаста табличка з написом "Кінозйомочна".
Марусик раптом зблід як полотно. Та Журавель не помітив цього. Вся його увага була зосереджена на машині.
Троє дверцят відчинилися одночасно — як у кіно, коли ловлять злочинців і з машини вискакують детективи. Вийшло четверо: троє чоловіків і одна жінка.
Жінка була вже немолода, але вдягнена, як студентка,— у потертих джинсах, майці з емблемою авторалі і у велосипедній шапочці з довгим козирком.
Височенний з двома фотоапаратами на шиї чолов'яга захоплено сплеснув руками й вигукнув:
— От село! Писанка! Ельдорадо!
— А що я вам казав! Що?— самовдоволено зареготав товстун у білому капелюсі, збитому на потилицю.— Курнатовський сказав — значить, все! Завжди слухайте Курнатовського. На вибір натури без Курнатовського їхати неможливо. А з Курнатовським завжди буде все гаразд!
Третій з чоловіків, худенький, щупленький, у великих темних окулярах, кисло кривився і мовчки крутив носом.
— Гелій Борисович, а вам що — не подобається?— спитала жінка.
— Ммм...— невиразно промурмотів Гелій Борисович.
— Не слухайте його! Цим художникам ніколи не догодиш. Таке село!— Курнатовський скинув догори руки.— Та гарнішого села нема на всій планеті!
— Тож-то й воно! Надто вже гарне. Неприродно,— скривився Гелій Борисович.
— Операторові подобається, режисеру подобається, мені подобається... Це головне. А дивіться, які типажі! Ми ще тут і головного героя знайдемо,— Курнатовський жестом показав на Журавля й Марусика.
І спершу жінка, а за нею й чоловіки попрямували до хлопців.
— Здрастуйте, хлопці! — підкреслено щирим голосом, яким завжди розмовляють городяни з сільськими хлопцями, привіталася жінка.
Чоловіки мовчки кивнули.
Марусик і Журавель чемненько підвелися з колодок. Марусик був у цю мить як з хреста знятий.
— Ми з кіностудії, — сказала жінка. — Я — режисер. Це — головний оператор. Це — художник. А це — директор картини. Знімаємо фільм для дітей. Про пригоди сільських хлопчаків. Шукаємо натуру, тобто село, де б можна було проводити натурні зйомки. І кандидатів на ролі заодно шукаємо. Як тут у вас, є гарні хлопці, жваві, з характером, щоб і в самодіяльності виступали, і вчилися добре? Га?
Хлопці перезирнулися.
— Та що там питати! Оцей, по-моєму, за типажем абсолютно підходить,— Курнатовський кивнув на Марусика.— Точно за сценарієм. Кирпатий, веснянкуватий... Абсолютно.
Тепер уже перезирнулися кіношники.
Довготелесий оператор глянув на Марусика і підняв угору одну брову. Що це мало означати — чи схвалення, чи сумнів — важко було сказати...
Щуплявий художник Гелій Борисович підбадьорливо усміхнувся Марусику — теж невідомо, чи співчуваючи, чи вітаючи його.
Марусик, здавалося, от-от знепритомніє.
— А що? Можна. Спробуємо. Спробуємо,— лагідно промовила режисерша.— Як твоє прізвище, хлопчику? Ім'я, адреса...— Вона вийняла з кишені джинсів блокнота. Директор Курнатовський запобігливо простягнув їй авторучку.
Прізвище, ім'я і адресу Марусика сказав Журавель. У самого Марусика відібрало мову.
