ги!— Тимофія Гузя уся ця історія надзвичайно тішила. Він цілими днями тільки про неї й говорив.
З легкої руки Тимофія Гузя усе село стало називати Бойкову сестру "місіс Гапка".
Приїзду її чекали з нетерпінням. І от нарешті...
— Ідуть! їдуть! їдуть! — несамовито закричав Циганів батько, тоді ще замурзаний шестикласник Павлушка, який сидів з самісінького ранку на верховітті здоровенного дуба, що ріс край дороги, біля Бойкових воріт.
Під'їхала довга, з відкритим верхом інтуристівська машина, і, крім місіс Гапки, чорнявої, худорлявої, зовсім не схожої на Петра Васильовича літньої жінки, вийшли ще якийсь іноземного вигляду товстун і стрункий широкоплечий молодик у сірому костюмі і сліпучо-білій сорочці з яскравим галстуком.
Вийшовши з машини, місіс Гапка якусь хвилю розгублено нишпорила очима, озираючи досить чималенький гурт, що скупчився біля Бойкових воріт, аж поки Петро Васильович сам перший не ступив до неї крок, щоб, чого доброго, сестра не переплутала і не кинулася обіймати сусіда Павлентія Кандибу або ж секретаря сільради Любомира Цимбалюка.
І тоді місіс Гапка розкрила свої обійми й хитнулася назустріч Бойкові.
— Братец! Ах, братец, я є така щаслива, що тебе віднайшла. Несамовито! Прецінь, родина, видиш, то є найголовніше в життю... О, я то добре знаю...— Вона обвела поглядом навколо, і Петро Васильович поспішив кивнути на дружину і на дочку Любу, які ніяково тупцяли позад нього.
— Сестро! — вигукнула місіс Гапка й, вивільнивши одну руку, обняла нею Катерину Семенівну. Але тут же довелося вивільнити й другу руку і зовсім залишити брата, бо треба ж було обійняти і племінницю Любу.— Небого!.. Ах, я така рада, що вас віднайшла... то є щастя!
— Прошу до хати! — сказав Петро Васильович. І новоприбулі рушили у двір.
Тимофій Гузь і собі поткнувся було за ними, але секретар сільради Любомир Цимбалюк делікатно перетнув його шлях, наступивши на ногу.
— Ах, да! — схаменувся Гузь.— Такий моумент! Не будемо заважайт!
І всі цікаві залишилися за ворітьми.
Уже в хаті місіс Гапка раптом отямилася й сказала:
— Ах, даруйте, я вас прецінь, не познайомила! То містер Фішер,— вона показала на товстуна, який ледь нахилив голову.— Мій... приятель... А то... ваш... товариш Олексієнко...
Стрункий молодик у сірому костюмі, приємно усміхаючись, всім по черзі потиснув руки. Причому Любі усміхнувся з особливою приємністю. Саме він вніс до хати дві валізи, одну більшу, другу меншу.
Містер Фішер щось коротко сказав англійською мовою товаришу Олексієнку, і той, знову-таки приємно усміхаючись, звернувся до всіх:
— Знаєте, ви тут собі по-родинному поговоріть, а ми з містером Фішером трохи проїдемося по селу, він хоче...
— Але ж...— Катерина Семенівна перезирнулася з чоловіком.— Ми зараз за стіл сідатимемо.
— Нічого-нічого, ми хвилин через двадцять повернемося.— Олексієнко якось дивно подивився на місіс Гапку. Здавалося, щось його бентежило.
Місіс Гапка теж подивилася на Олексієнка якось дивно.
Було таке враження, наче вона боїться лишатися па самоті з родичами.
І, коли містер Фішер і Олексієнко вийшли, вона одразу кинулася до меншої валізи, розкрила її і почала поквапливо витягати різні речі.
— То, братец, тобі... То, Катюшо, тобі. Вибачайте. А то, Любасю, тобі, небого. То є суконка до вінчання. Диви, яка файна, люксусова! Прецінь, у вас таких суконок до вінчання бути не може. То є правдивий американський найлон.
— Спасибі, але...— Люба відчувала велику незручність. Та й старші Бойки теж.
— То не мусиш відмовлятися. Використовуй ту шансу, що маєш тету в Америці. Прецінь, ваші дівки хіба можуть мати такі речі?!
— Чого це, у нас також є дуже гарні,— почала Люба, але тітка її перебила:
— То псу на чоботи придалися б ті ваші речі. Прецінь, у вас хіба такий життєвий стандарт, як у Штатах? Ото, диви, камізелка... А то суконка з гремпліну. То є зараз страшенно модно,— гремплін. А рівно штучні футра.
— Дякую, але...
— Но, то не дивись, що трохи руде під пахвами. Прецінь, не на пупі — під пахвами! То не буде ж пані весь час держати руки догори. Елеганска пані мусить руки держати
при собі... Видиш, то є все трохи ношене. Натурально. Прецінь, за нові речі, за нові суконки треба на митниці платити великі гроші.
Червоний як мак Петро Васильович перезирнувся з дружиною, з дочкою і, затинаючись, сказав:
— С... спасибі, сестро, спасибі... Не треба. Ходімо, я тобі... я тобі краще свою пасіку покажу...
— Ти ж не знаєш, він же в нас пасічник! — аж надто голосно вигукнула Катерина Семенівна.— Рудий Панько. Видатний бджоляр. Аякже! Це його, як у вас кажуть, хобі. Так захоплюється, що півроку опухлий ходить. Новий вид вивів. Тільки в нього на нашому кутку такі бджоли, що геть увесь мед з'їли. Ще й два пуди цукру.
— Ну, що ти балакаєш? — схилив голову набік Петро Васильович.— Що ти, вибач, тямиш у бджолярстві?
— А що то, люди добрі, за бджоли! Що, замість давати мед, увесь його до краплі з'їдають. Ще й кусаються. Не бджоли, а якісь, прости господи, голодні собаки. Тільки що не гавкають.
— Мамо! — докірливо вигукнула Люба.
— Тобі аби навар, аби навар! Матеріалістка,— усміхнувся Петро Васильович.
— А ти ідеаліст! Утопіст! Утопиш мене в сльозах своїми бджолами.
— Ну от, береться балакати, а нічого у предметі не тямить,— обернувся до сестри Петро Васильович.— Це ж... Розумієш, у звичайної нашої бджоли хоботок шість і дві десятих міліметра, а в моєї сім і одна. На цілий міліметр! Розуміти треба! Звичайна ніколи тобі з конюшини взяток не візьме, а моя — будь ласка! Бо — хоботок!
— Дорого мені той хоботок обходиться.
Вся ця розмова відбувалася аж надто голосно. Бойки намагалися якось заглушити незручність, викликану отими ношеними дарунками.
— Ну, ви йдіть, а ми з Любою закінчимо на стіл накривати,— сказала Катерина Семенівна.
Петро Васильович водив сестру по садку, де була в нього пасіка, розповідав про бджіл, але почуття незручності, неприродності не залишало його. І він не міг щиро глянути в очі сестрі, і вона уникала погляду.
Нарешті під'їхала машина. Вийшли містер Фішер і товариш Олексієнко.
Всі зайшли до хати й сіли за стіл. Але й застолля не принесло розради.
Всі сиділи наче не за святковим столом, а на прийомі в зубного лікаря. Розмова ніяк не зав'язувалася. Товстий містер Фішер помітно нервував. Він уже кілька разів звертався з різкими короткими фразами англійською мовою то до місіс Танки, то до товариша Олексієнка.
Американська Бойкова сестра, червоніючи, щось так само коротко відповідала, Олексієнко, приємно усміхаючись, теж. Нарешті вона не витримала:
— Та скажіть уже ви, товаришу Олексієнко, бо я не можу...
— Ну що ж... — приємно усміхнувся Олексієнко.— Мабуть, доведеться мені. Так от, товариші Бойки... Петре Васильовичу, Катерино Семенівно і...— він усміхнувся ще приємніше,— і Любов Петрівно... Мушу відрекомендуватися. Я — представник Інюрколегії по Україні, займаюся справами іноземних громадян на території нашої республіки. До Інюрколегії надійшла заява від громадянки Сполучених Штатів Америки Лукашевич-Бойко про видачу їй спадщини згідно з заповітом громадянина Бойка Стефана, який помер у місті Нью-Йорку (США) 18 квітня 1963 року на дев'яносто четвертому році життя. Спадщина та складається з золотих та срібних речей (персні, обручки, браслети, портсигари, ложки і т. д. — реєстр додається), оцінюваних приблизно в сто п'ятдесят — сто шістдесят тисяч карбованців за нинішнім курсом. Речі ті закопано на обійсті колишнього шинку Стефана Бойка за десять кроків на захід від старого дуба (план місцевості додається)..." Шинок згорів ще у громадянську війну, але дуб, як бачите, зберігся... Отже...
Якби в хаті зараз вибухнула бомба, родина Бойків так би не здивувалася. Всі заніміли.
— Коли б громадянка Лукашевич-Бойко звернулася до нас одразу, тобто протягом шести місяців після смерті Стефана Бойка,— вів далі Олексієнко,— вона б мала право на одержання спадщини повною мірою...
