Перший прокинувся Марусик. Мабуть, від незвички спати на чужому горищі. Може б, Журавель теж прокинувся з цієї причини, але, як ви вже знаєте, він дуже любив поспати, і йому було байдужісінько, де і в яких умовах він спить. Завжди і всюди йому снилися однакові захоплюючі й неймовірні сни.
Марусик протер очі й глянув спершу ліворуч, потім праворуч. Ліворуч було вухо Сашка Цигана. Праворуч стирчала з сіна боса Журавлева нога, що не відзначалася надмірною чистотою. Нога поворушила пальцями, потім смикнулася раз, другий... Певно, Журавель уві сні чи то кудись біг, чи то грав у футбола.
Марусик позіхнув і штрикнув ногу пальцем. Нога дригнулась і сховалася в сіно.
Марусик повернувся до вуха, взяв тоненьку соломинку і полоскотав нею вухо. І вухо одразу зникло. Натомість на Марусика зиркнуло сонне око Сашка Цигана.
Якусь мить око дивилося безтямно, потім моргнуло і зробилося сердитим.
— Та годі спати,— поспішив усміхнутися Марусик.— Скільки можна?!
Невдовзі усі троє вже спускалися з горища у двір.
— А що мені сьогодні снилося, хлопці...— сонно розтягуючи слова, як завжди, почав Журавель.
Та розказати нічого не встиг. Бо з сусіднього двору почувся лагідний, турботливий голос його матері:
— Журавлику! Синку! Ви вже встали? А біжіть-но швидше снідати... Давайте, хлоп'ята! Давайте, любі!
Мати Журавля була дуже добра й лагідна жінка, ніжно любила свого сина, вуличне його прізвисько прийняла якось одразу і називала тепер сина не інакше як Журавлик. І в її устах це звучало так зворушливо, що не можна було навіть уявити, щоб вона називала сина якось по-іншому. За нею й бабуся почала називати внука Журавликом.
І Сашко Циган у глибині душі, приховуючи це навіть від самого себе, заздрив другові, що в нього таке прізвисько. Але тут уже нічого не поробиш. Прізвиська не вибирають. Яке тобі люди дали, з тим і живи.
На плиті шкварчало щось таке смачне, таке апетитне, що аж памороки забивало.
Журавлева мама, Катерина Іванівна Сирокваша, на всі Бамбури була визнана майстриня куховарити. Та й не тільки на Бамбури. З усіх кутків Гарбузян, ба навіть із сусідніх сіл, приходили частенько господині повчитися в неї. А коли наближалося в Гарбузянах якесь бучне свято — весілля, чи свято новонародженого, проводи в армію абощо,— то Катерина Іванівна вже знала: прибіжать до неї з проханням. І вона не відмовляла нікому.
Вона страшенно любила частувати людей. І, мабуть, найбільшою насолодою для неї було ото дивитися, як людина з апетитом їсть приготовану нею страву, і прицмакує, і підхвалює, і айайкає від задоволення...
От і зараз Журавлева мати сіла край столу, підперла щоку рукою і з невимовною ніжністю дивилася на хлопців, які наминали смачнющу смаженину, котрою вона їх частувала.
— Їжте, голуб'ята, їжте, я вам ще покладу. їжте, поки не прохололо... Бо тоді ж зовсім інший смак.
Та хлопців не треба було й припрошувати. Від такої смакоти їх і за вуха не відтягнеш.
— Ху-у! — одхитнувся нарешті від столу Сашко Циган.— Що ви, тітко Катерино, з нами робите? Так же й луснути можна. Спасибі!
— Ага,— одхитнувся й Марусик.— У мене живіт як барабан. Таке смачне готувати — просто злочин. Хіба втримаєшся, щоб не... той... Ху!
— Та для того ж і готується, щоб їли. На здоров'ячко, голуб'ята. Вам це корисно, вам рости треба.— Катерина Іванівна була задоволена і усміхалася сонцесяйно.
— Ще раз дякую,— підвівся Сашко Циган.— Тепер і до діла можна.
— Яке там діло! Гуляйте, голуб'ята! Останні ж деньочки, скоро в школу.
— Ага,— стулив губи Сашко Циган.— А курей нагодувати, а льосі завдати, а...
— Та йдіть уже, йдіть! — махнула рукою Журавлева мати.— Я сама.
Марусик з надією глянув на Сашка Цигана.
— Ні! — рішуче мотнув той головою.— Я батькам обіцяв, як їхали.
— Ага,— змушений був уже підтакнути Марусик.— Я теж... Треба...
— А ми швиденько, разом,— підхопився Журавель.— Спершу в Марусика, а тоді в Сашка...
— Ну, глядіть,— приголубила їх усміхненим поглядом Катерина Іванівна.— Як ви такі герої праці, то давайте.
Навіть не дуже захоплююча робота у гурті робиться весело. Весело й швидко. І незабаром з усіма хатніми господарчими клопотами було покінчено.
— "Кажуть люди, кажуть!" — підвівши догори правицю, урочисто вигукнув Сашко Циган.
І хлопці весело засміялися.
Торік у їхньому колгоспі був організований народний хор. Перший же виступ хору, перша ж виконана пісня мали величезний успіх. Учасники вийшли на сцену, де стояла довга лавка, двома шеренгами — попереду жінки (у однаковісіньких блакитних сукнях), позаду у вишиваних сорочках чоловіки.
Керівник хору, з довгим, аж до плечей, кучерявим волоссям, у жовтих черевиках на високих підборах, Арнольд Бакалина, який щойно закінчив Київське культосвітнє училище, дзвінко оголосив:
— "Кажуть люди, кажуть..." Музика і слова народні. Виконує хор села Гарбузяни.
Він скинув догори праву руку, і тут — хоп! — усі чоловіка, як один, рвучко злетіли догори над жінками, ставши позад них на лавку.
Це справило на глядачів величезне враження. Зал вибухнув оплесками. Саме виконання пісні такого враження вже не справило. Бо хористи дуже кричали — старалися. А в пісні, як відомо, головне не сила звуку, а душа.
Після того вираз "Кажуть люди, кажуть..." став у Гарбузянах крилатим. Коли хотіли когось підхвалити, але не сухо, офіційно, а з теплою усмішкою, то говорили: "Кажуть, люди, кажуть..." — і додавали: "Музика і слова народні".
— Ну, а тепер, хлопці, треба глянути, як там у Липках,— сказав Журавель.— Ми ж обіцяли дідові...
— Авжеж,— погодився Сашко Циган.
— Нема питань,— підхопив Марусик.
Учора, коли виїжджали на весілля, дід Коцюба, прощаючись, схилився до хлопців і шепнув чи то жартома, чи то серйозно:
— Ви ж, хлопці, навідуйтеся до моєї розвалюхи, щоб, бува, чого не той...— І, підморгнувши, додав: — Я там для вас горщик меду залишив.
...Хлопці вже прямували до воріт, аж тут несподівано загавкав Бровко. Він рвався на ланцюгу, підстрибував, припадав до землі, мотав головою, метляв хвостом, скавучав і гавкав, гавкав, гавкав...
— Що з тобою? — обернувся до нього Сашко Циган. "Хлопці! Любі! Ну візьміть мене з собою! — благально гавкав Бровко.— Я вам знадоблюся. От побачите. Ви ж нічого, дурненькі, не знаєте, не передчуваєте. Повірте моєму собачому нюхові. Ну візьміть, хлопці! Я ж ніколи вас так не благав-гав, як тепер бла-гав-гаю..." Та хлопці не розуміли його мови.
— Перестань! — суворо наказав Сашко Циган.— Бачиш же, всі пороз'їжджалися. Мусить хтось лишатися на господарстві. От приїдуть, тоді погуляємо.
Сашко лагідно поплескав пса по загривку, і хлопці вийшли з двору.
Бровко зітхнув і тільки скрушно похитав головою; "Ех, люди, люди!.."
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
в якому наших героїв чекає несподівана зустріч... Таємничий "мерседес".
Хлопці йшли безлюдним, принишклим селом. Навіть кури не сокоріли, гуси не ґелґотали й свині не рохкали, наче їх і не існувало. Мабуть, нецікаво було сокоріти, ґелґотати й рохкати, коли нема кому їх слухать.
Гарбузяни завмерли, причаїлися.
За всю дорогу до Липок хлопці побачили тільки на городі спідницю Тайфунмарусиної бабусі Параски.
— А смачний усе-таки мед у діда Коцюби,— задумливо промовив Марусик, коли за пагорбом уже показався липовий гай.
— То ти заради меду тільки й ідеш? — в'їдливо спитав Сашко Циган.
— Ти що? От скажеш! Та я так наївся, що три дні на їжу й дивитися не зможу,— спалахнув Марусик.
— Прекрасно! Нам із Журавлем більше діста...— Сашко Циган не договорив, бо враз усі троє зупинились як укопані.
Біля сусідньої з дідовою хати, вікна якої були навхрест забиті дошками, стояла автомашина. Біля машини двоє: один — зовсім уже старий, у крислатому ковбойському капелюсі, квадратних темних окулярах і яскраво-смугастій сорочці навипуск, другий — літній, лисуватий, з фотоапаратом.
