"Ходімо, я тебе проведу куди треба".

Пішла кицька в темряву. Я — за нею. І, хоч темно в лісі, як у погребі, я кицьку прекрасно бачу, мов удень.

"Авжеж,— думаю,— бо вона біла. Тому-то й Журавель бачив. І ніякого прожектора не треба". І ще думаю: "Чого це хлопці вигадали, що то чорний кіт, як то біла кицька. І не у ворона, а в сича обертається. І звуть її зовсім не Лаврентій, а Пуся. От хлопці! От плутаники!"

Іду я, і враз помічаю, що то не ліс уже, а довгий темний коридор, у кінці якого ледь прочинені двері і від них довга смужка світла. Підходить кицька до дверей, лапою відчиняє:

"Будь ласка! Заходь!"

І я заходжу у сяючий вогнями палац, розкішний, як станція метро. Дивлюсь — по ескалатору спускаються до мене, побравшись за руки, двоє. Я одразу пізнаю, що то цар Добрило й цариця Злагода.

Тільки обоє вони в дублянках, хоч у палаці зовсім не холодно. На цареві бачу, бо дублянка розстебнута, як ти правильно, Цигане, казав, сорочку в арифметику. А на цариці, тут уже вибачай, не квітчасте плаття, а джинси, як на отій режисерші-кіношниці, пам'ятаєш, Журавель... Ну, ясна річ, у золотих коронах.

Спускаються цар і цариця до мене й одразу... Цар мене обіймає, цариця цілує. Я хочу ухилитися, та куди там.

"Ходімо, синку, ми покажемо тобі твої володіння".

І, обнявши мене з двох боків за плечі, повели залою, схожою на величезний універмаг.

От під стіною стоять автомашини — спершу "Чайка", потім "Волга", "Лада", "Жигулі", "Москвич", "Запорожець"...

"Це все твоє, твоє..."

От мотоцикли, моторолери, мопеди, велосипеди, самокати... Далі моторні човни. Там яхти з білими вітрилами.

"Це все твоє, твоє..."

Спорттовари — від футбольних м'ячів "танго" до повного хокейного реманенту.

Культтовари — від кольорового плоского телевізора майже на всю стіну до електронного годинника найновішої марки.

Одяг — верхній, нижній, літній, зимовий, демісезонний... Усіх кольорів, які тільки є в природі!

І через кожні кілька кроків — кіоск: один з морозивом — п'ятнадцять сортів. Другий з "пепсі-колою", лимонадом і соками фруктовими. Третій з цукерками, шоколадками, горіхами, апельсинами, мандаринами, бананами...

"Це все твоє, твоє... Бери, куштуй!"

Не втримавсь я, хлопці, узяв одну цукерку. Смачнюща — страх! Умерти можна! Запив її "пепсі-колою". Взяв іншу. З лікером усередині. Аж дух перехопило!

Відділ іграшок. Заводних, механічних, електричних...

Я рота розкрив і тільки головою кручу на всі боки.

"Це все твоє, твоє..."—усміхаються лагідно цар з царицею.

"І що,— думаю,— той Сашко Циган від них хотів? Чого нарікав на них? Такі симпатичні обоє. Такі добрі, такі лагідні. Чого,— думаю,— йому треба було?.. Правильно вони його поросям назвали. Так ставитися до тих, хто безкорисливо робить тобі добро,— таки неподобство. І більш нічого. Отак,— думаю,— ми іноді й до батьків ставимося. Вони для нас — усе, а ми їм— ніякої вдячності і поваги".

"Спасибі,— кажу,— вам, товариші, царю Добрило і царице Злагода. Тільки за що ж це мені таке? Чим я заслужив? "

"Заслужив!"— вигукнув цар.

"Заслужив, ще й як!"— повторила цариця.

"Ти ж такий гарний хлопчик".

"Такий добрий, розумний".

"А що,— думаю,— правильно! Я такий!" Хто ж про себе інакше подумає?

Раптом відчуваю, що мені у грудях пече і хукнути хочеться.

Тримавсь я, тримавсь, тоді не втерпів — хукнув. А з рота полум'я як жухне — жжух!..

Ой леле! Що ж це таке? Може, то від цієї цукерки з лікером?

"Ой,— думаю,— як незручно!.. Цар і цариця розгніватися можуть".

І пучками рота затуляю. А вони наче й зраділи навіть.

"Хукай, синку! Хукай, любий!"

"Вогонь з рота — це здоров'я".

"А й справді,— думаю,— чого це я? Вірно! Вогонь з рота — це здоров'я".

І знов хукнув. І знову з рота, наче з паяльної лампи, на півметра полум'я.

"Ах ти ж наш синочок!"

"Ах ти ж наш дорогенький!"— милуються на мене, руками сплескують.

"От тільки на тобі вогнегасник. А то ж усі речі цінні попалиш. Жаль буде.— І цар Добрило припасував мені за плечем вогнегасника.— А тепер ми тебе з твоїми старшими братами й сестричкою познайомимо".

Дивлюсь — спускаються по ескалатору троє: тітка і двоє дядьків. Тітка страшнюча — з довгим, аж до підборіддя, носом, з рота два кривих зуби стирчать. Один дядько з червоним носом, зеленими очима, за плечем вогнегасник. Другий — огрядний, з черевцем і з довгими кістлявими руками. А на руках пазуристі гачкуваті пальці.

Спустилися всі троє і — до царя й цариці. Обніматися.

"Здрастуйте, татусю!"

"Здрастуйте, мамусю!"

Цар і цариця усіх перецілували та й кажуть:

"Познайомтеся, от ваш молодшенький братик. Марусик-

Горюсик".

Першою кинулася до мене тітка.

"Ой братику! Ой Горюсику! Яка я рада!"— і дві подряпини від зубів, цілуючи, на моїй щоці залишила.

Потім отой з вогнегасником:

"Палкий привіт! Ху!"— все волосся мені з лівого боку обсмалив.

А тоді вже череватий з кістлявими руками:

"Тридцять три вісімнадцять! Дуже ти, брате, вчасно нагодився. У мене ж сьогодні весілля. Ага! Женюсь! Поздоров, брате! Дівчину беру — золото! Гарна, розумна, симпатична, все вміє, все може... Користується повагою в колективі... Ну, просто..."

Ой леле! Та це ж Баба Яга, Змій Горинич і Кощій Безсмертний!

Серце в мене так і впало.

"Тайфун Маруся..."— ледь чутно прошепотів я.

"А звідки ти знаєш?" — підозріло глянув на мене Кощій.

"Та я... я ж рятувати її прийшов",— не знаю й сам, як вирвалося в мене.

Кощій Безсмертний скривився, наче оцту скуштував:

"Що-о?!— і до царя й цариці сердито:— Що це ви мені за брата підсунули, який хоче зробити мені таку капость?"

Цар і цариця винувато заусміхалися:

"Та що ти, синку! Що ти! То він пожартував".

"Він же ще не дозрів, не встиг. Десять хвилин, як тільки вогнем хукати став".

"От ми його у золоту вежу посадим, він і достигне".

"Усе буде гаразд".

Кощій брови насупив:

"Дивіться!" ;

І всі троє зникли. Наче їх і не було. Тільки що стояли, і раптом — раз!— наче корова язиком злизала.

А цар і цариця підхопили мене попід руки:

"Ходімо, синку!"

"Ходімо, любий!"

Говорять лагідно, усміхаються ніжно, а руки як обценьки. Вхопили так, що й не вирвешся. Поставили мене на ескалатор, і потарабанив він нас нагору.

Глянув я — ескалатор довгий, кінця не видно. Та, мабуть, якийсь швидкісний. Бо не встиг я й озирнутися, як ми вже були нагорі.

Дивлюсь — кругла кімната. Підлога золота, стіни золоті, стеля золота. Кругленькі вікна, а на них золоті грати. І ніякої обстановки. Сісти навіть ніде.

"Тут тобі буде дуже зручно",— каже цар.

"Прощай",— каже цариця.

Раз!— і зникли обоє.

Підійшов я до вікна. Земля десь далеко внизу, наче з десятого поверху дивлюсь.

Раптом чую голос чийсь, дуже знайомий, а чий - ніяк не збагну:

"Спокійно... спокійно... не хвилюйся. Усе гаразд... усе гаразд... Ти все маєш. У тебе все є... Будь-яке бажання твоє буде негайно виконано. Всі люди мріють про таке. А маєш ти. Бо ти — найдостойніший. Найрозумніший. Найдобріший. Найчесніший. Усе гаразд... Усе гаразд..."

І знову я подумав: "А що? Я таки не дурний. І вчителька Таїсія Миколаївна колись на уроці казала (коли п'ятірку мені ставила). І сам відчуваю. І не злий я. Останню цукерку якось Петі Бараболі віддав. А хіба не чесний? Як урок не вивчу, завжди признаюсь. Не намагаюся обдурити вчительку, як інші".