"Я,— кажу,— Сашко Непорожній. Циган по-вуличному. П'ятикласник".

"А хто ж тебе, Сашко Непорожній, Циган по-вуличному, п'ятикласнику наш дорогий, примусив отак тяжко працювати?"— сплеснула руками цариця Злагода.

"Ніхто,— кажу,— не примусив. Я сам, так мені захотілося".

Не можу ж я якимсь чужим царям правду казати.

"Ой, не кажи, синку, неправди. Так не буває,— похитав головою цар Добрило.— Щоб п'ятикласник, Циган по-

вуличному, та сам по собі таку роботу придумав".

"Іменно!"—підхопила цариця Злагода.

"Ну,— кажу,— то ваша справа — можете вірити, можете не вірити".

"Ну, чого ти такий?"— докірливо схилила голову набік цариця.

"Іменно!— тепер уже цар підхопив.— Ми ж тобі добра зичимо. Хочемо зробити так, щоб ти був щасливий".

"Чого це раптом?"— питаю.

"Просто так. Бо ми любимо робити добро. Недарма ж я цар Добрило".

"А я цариця Злагода".

"Кидай к бісовому батьку той бур'ян і кажи швидше, що ти хочеш. Усі твої бажання виконаємо. Хочеш мотоцикла, човна моторного, джинсів імпортних наймодніших — усе буде. Кажи швидше, не муч, у мене аж руки сверблять, так хочу щось для тебе зробити".

На якусь мить, чесно кажу, завагавсь я. Дж тут згадав чарівний талісман, жаб'ячу лапку, і наче мене хто холодною водою з криниці облив.

"Ні,— кажу,— дякую, нічого мені не треба".

"Ну й порося ти, Сашко Непорожній, Циган по-вуличному, п'ятикласник. До тебе з усією душею, як до рідного, а ти..."

Очі в царя і в цариці враз стали холодними, мов крижинки. І обличчя закам'яніли і стали вже не як з вати, а як з мармуру.

"Знаєте,— кажу,— ви краще мені не перебаранчайте, бо час іде, а мені ще треба он скільки бур'янища вирвати".

І, не зважаючи на них, знову взявся до роботи.

Рву бур'ян, а сам краєм ока на царя й царицю позираю.

Бачу — шепочуться про щось, радяться. Потім, видно, до якогось спільного рішення прийшли. Цариця рукою махнула: "Давай!" Цар Добрило, мов стара баба-шептуха, пошептав собі під ніс якесь заклинання, на чотири боки сплюнув, хукнув, хекнув, на одній нозі крутнувся...

Я бур'янину — смик, а разом із землею з коріння золоті монети як сипонули. Тьху! Я другу бур'янину за чуба, а вона просто в моїх руках на хокейну клюшку перетворилася. З автографами чемпіонів світу, гравців нашої збірної... От!

"Та не той!..— кричу.— Що ви як діти! Однак нічого не візьму. Сказав — значить, усе!"

Клюшку в бур'яни закинув, золоті монети землею присипав.

А цар і цариця всміхаються медово.

"Не гарячкуй, синку. Ти ще сам себе не знаєш",— каже цар.

"Так уже людина створена, що не в силі вона відмовитися від благ земних,— каже цариця.— Та ще й безплатно..."

"Ні,— кажу,— то тільки людей вашого царського режиму стосується. А я зовсім з іншого суспільства".

"От упертий, черевик!"— лайнувся цар.

"А лаятись,— кажу,— негарно. А ще в короні".

"Він мене повчає, ну!"— плаксиво скривився цар.

"Не хвилюйся, любий!— обняла й пригорнула його цариця.— Нічого-нічого. Він іще пошкодує, він іще поплаче, він іще у нас у ногах валятиметься, як щось захоче, а дістати не зможе".

"Не діждете!"— хотів я гукнути, аж це несподівано залопотіли крила, де не взявся сів біля мене чорний ворон, обернувся на кота Лаврентія й каже:

"Ходімо швидше! Там у селі таке трапилося... таке трапилося..."

І я прокинувся.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,

в якому наші герої дізнаються про секретну справу. "Піть-піть-піть! Тьох-тьох-тьох!.." А зорі такі далекі... Як мрії!

— Ну, ти артист!—усміхнувся Марусик.— Понавигадував такого...

— Та нічого я не вигадував! Снилося усе точно, як я розказав,— ударив себе в груди Сашко Циган.

— А я вірю. Могло снитися. Сни — це...— Журавель підняв палець догори.

— Спершу один понакручував, тепер другий. Так я й повірив. Таких снів не буває. Щоб так усе, як у кіно, послідовно одне за одне чіплялося. У сні завжди якась каша — все плутається й перескакує.

— Це від голови залежить. У кого в голові не той... непорядок, у того і в снах каша, нічого не розбереш. Правда, Журавель?

Журавель мовчки всміхнувся.

— У самих у вас каша. До лікаря вам треба. Галюцинації у вас якісь,— образився Марусик.

— Ну, гаразд,— примирливо мовив Журавель.— Ходімо в Липки. Глянемо, що там і як.

...Біля воріт діда Коцюби стояв "бобик". Хлопці спершу думали, що то знову Бобинець і Бобешко. Але побачили, що з-

за хати, з садка разом з дідом Коцюбою і Сергієм вийшов стрункий чоловік — новий голова колгоспу Максим Богданович Танасієнко.

— Так, мабуть, ви таки маєте, рацію, Іване Івановичу,— усміхнувся голова до діда.

Хлопці перезирнулися. Вони й не знали, що діда звати Іван Іванович. Усі в селі звали його просто дід Коцюба та и усе.

— І вам, Сергію Петровичу, спасибі,— голова поклав руку Сергієві на плече.— За вчасну інформацію. І коли ви вже тут, то поїхали, дещо обговоримо. До побачення, Іване Івановичу!

Голова сів за кермо "бобика", Сергій умостився на передньому сидінні біля нього, і вони поїхали.

Дід, приклавши руку козирком до очей, дивився їм услід. Потім усміхнувся, похитав головою і почовгав до вуликів.

Хлопці не встигли обмінятися враженнями про цю розмову, не встигли навіть слова сказати, бо раптом почули поблизу приглушені голоси.

Вони причаїлися по один бік кущів, що росли біля дідового тину, а по другий бік, виявляється...

— Та-ак... Мабуть, ти таки правду казав,— упізнали хлопці хрипкий голос Бобешка.

— Іменно,— то вже був Бобинець.

— Просто так голова не став би...

— Нема питань.

— І хто ж його, хитруна старого, знав... Тьху!— Бобешко сплюнув, лайнувся, і хлопці побачили, як бригадир, а за ним і шофер вилізли з кущів і пригинці подалися геть. То було досить кумедне видовище, бо бригадир був товстий, а шофер високий і обом пригинатися було незручно.

Лише тепер хлопці спостерегли, що далеченько, аж за п'ятою від діда хатою, так, щоб не видно було з дідового двору, стояв на узбіччі бригадирський "бобик".

Хлопці захихикали. Дива! Дорослі дядьки, мов школярі, підглядали й підслуховували з-за кущів. І тепер тікали, озираючись, щоб їх ніхто не побачив.

— Ну так що? Що скажете? — враз посерйознішав Сашко Циган.

— Га?— і собі спитав Журавель.

— Нема питань,— сказав Марусик.

— Якраз питання є!— з притиском сказав Сашко Циган. — Іменно! Я ж і кажу!— підхопив Марусик. Журавель промовчав.

— Ти чого мовчиш?— накинувся на нього Сашко Циган.— Може, ти розумієш, що тут робиться? Що то за секрет у діда Коцюби... Івана Івановича? Що так збентежило бригадира Бобешка? Чого це новий голова такий люб'язний з дідом? І що то за один — Сергій Петрович? Третій день уже товчеться в діда і, схоже, не збирається звідси забиратися. Турист! Якщо ти розумієш, то поясни нам. Га? Ти ж у пас, здається, найкмітливіший.

— Нічого я не можу пояснити,— підняв і опустив плече Журавель.— Знаю тільки, що новий голова мені чогось подобається. Той, Махайлович, не усміхався ніколи, завжди тільки кричав і лаявся, а цей усміхається!

— Точно,— кивнув Марусик.

— Ну, це ще нічого не означає,— примружив одне око Сашко Циган.— Може усміхатися-усміхатися, а потім я-ак дасть! Поживемо-побачимо...

Хлопці покрутилися ще трохи у Липках, потинялися по безлюдних дворах і пішли до себе на Бамбури. У Липках нічого цікавого вже не відбувалося, дід порався на пасіці, а гратися сьогодні не було настрою.

По дорозі назустріч їм їхав колгоспний грузовик. З кузова стирчали дошки, на яких сидів отой Вася, який цілувався з комсомолкою Клавою у липовому гаю. А в кабіні поряд з шофером сиділа усміхнена Тайфун Маруся.