На той час його пульс був ледве відчутний, дихання уривчасте, з інтервалом приблизно у півхвилини.

Півгодини проминуло без жодних змін. По закінченні цього періоду з грудей помираючого вихопилося природне, але дуже глибоке зітхання, а уривчасте дихання припинилося зовсім – власне кажучи, припинилася його уривчастість, лишився суцільний інтервал. Кінцівки пацієнта стали крижаними.

За п’ять хвилин до одинадцятої я помітив безперечні ознаки того, що піддослідний перебуває в стані гіпнозу. Скляний вираз очей замінився виразом неспокійного внутрішнього бачення, який ми можемо помітити хіба що у сновид. Парою швидких горизонтальних пасів я зробив так, що повіки хворого затремтіти, як у людини, яку тягне на сон; ще кілька рухів – і вони заплющилися. Одначе я не задовольнявся цим і енергійно продовжував маніпуляції, супроводжуючи їх максимальною концентрацією волі, аж повністю змусив застигнути кінцівки гіпнотизованого, розташувавши їх у зручному положенні. Ноги вільно простяглися, руки також. Голова була трохи піднята.

Коли я закінчив ці маніпуляції, настала північ, і я попросив присутніх джентльменів засвідчити стан пана Вольдемара. Після кількох спроб вони визнали, що він у стані гіпнотичного трансу. Обидва лікарі не на жарт зацікавилися тим явищем. Лікар Д*** твердо вирішив залишитися з пацієнтом на ніч, тоді як Ф*** відкланявся з обіцянкою повернутися на світанку. Пан Л-л і сиділки залишилися.

Приблизно до третьої години ночі ми не тривожили Вольдемара. Підійшовши до нього, я побачив, що його стан геть не змінився, – чоловік лежав у тій самій позі, пульс не промацувався, дихання було непомітне (хіба що коли піднести до вуст дзеркальце), очі природно заплющені, кінцівки тверді й холодні як мармур. І все ж таки загалом він справляв враження живої людини.

Підійшовши до пана Вольдемара, я зробив легку спробу змусити його праву руку повторювати рухи моєї долоні, якою я повільно водив навколо його тіла. Такі експерименти з цим пацієнтом ніколи не вдавалися, і я не сподівався на успіх, та, на превеликий мій подив, його рука кволо, зате з готовністю рухалася у всіх указаних напрямках. Я твердо вирішив ризикнути і побалакати з ним.

– Пане Вольдемаре, – запитав я, – ви спите?

Він не відповів, та я зауважив тремтіння губ. Це спонукало мене повторити запитання. Коли я запитав утретє, все тіло затремтіло, повіки піднялися, відкривши білу частину очного яблука, губи мляво ворухнулися і насилу чутно прошепотіли:

– Так! Я зараз сплю! Дозвольте мені померти так! Я помацав його кінцівки, вони як і раніше були твердими.

Права рука покірно улягала вказівкам моєї долоні. Я знову запитав сновиду:

– Пане Вольдемаре, ви відчуваєте біль у грудях? Цього разу відповідь почулася відразу, та була навіть тихішою, ніж раніше:

– Немає болю. Я помираю.

Я не вважав за необхідне далі його турбувати, нічого не було зроблено чи сказано до прибуття лікаря Ф***, котрий повернувся перед самим світанком і був невимовно здивований, побачивши, що пацієнт досі живий. Промацавши пульс і приклавши до губ дзеркало, він зажадав, щоб я знову поговорив зі сновидою. Я так і вчинив.

– Пане Вольдемаре, – запитав я, – ви ще спите?

Як і раніше, минуло кілька хвилин, перш ніж ми почули відповідь; здавалося, протягом цього часу помираючий збирається на силі, щоб відповісти. Коли я вчетверте повторив запитання, він відповів слабким, майже нечутним голосом:

– Так, я й досі сплю; я помираю.

Обидва лікарі хотіли залишити страждальця пана Вольдемара у теперішньому спокійному стані й не турбувати, аж поки смерть не забере його – це, згідно з загальною думкою, мало відбутися за кілька хвилин. Одначе я вирішив знову заговорити до нього і просто повторив попереднє запитання.

Поки я говорив, на обличчі сновиди з’явилися помітні зміни. Очі самі по собі повільно розплющилися, зіниці поповзли вгору і зовсім зникли, шкіра набула смертельної блідості, нагадуючи тепер більше не пергамент, а білий папір; круглі сухотні плями, котрі досі чітко проглядалися на обох щоках, за мить зникли. Мені особисто раптовість їхнього зникнення нагадала про те, як швидко гасне свічка від наглого подиху вітру. Одночасно верхня губа сіпнулася вгору, оголюючи зуби, які до того повністю затуляла, нижня щелепа впала вниз, рот із почорнілим набряклим язиком широко роззявився. Хоча, гадаю, жодного з присутніх у кімнаті не можна було назвати незвичним до жахів смертного ложа, але вигляд пана Вольдемара був настільки страшний, що всі сахнулися від ліжка.

Я відчуваю, що зараз дістався тієї частини розповіді, на якій приголомшений читач перестане мені вірити. Втім, продовжуватиму.

У панові Вольдемарі не залишилося ніяких ознак життя; ми віддали його у руки сиділок. Аж раптом язик його засіпався, і за хвилину з нерухомих щелеп почувся голос – і було би божевіллям з мого боку бодай спробувати його описати. Існують два чи три прикметники, які можна було б уважати частково годящими для такої мети; я міг би, наприклад, сказати, що звук був різкий, уривчастий і глухий, та в цілому його жахливість передати неможливо, тому що ніколи подібний звук не різав людського слуху. Були, втім, дві особливості, що, як гадав я тоді (та й досі вважаю) здатні достеменно донести думку про його надприродне походження. По-перше, здавалося, що голос досягає наших вух, моїх принаймні, здалеку або з глибокої печери під землею. По-друге, він справив на мене враження (я щиро боюся, що не зможу висловитися зрозуміло), чогось липкого і драглистого.

Я казав про «звук» і «голос». Я мав на увазі, що звуки сформували чіткі й на диво розбірливі склади і слова. Пан Вольдемар заговорив у відповідь на поставлене мною раніше запитання: я цікавився у нього, чи й досі він спить. Тепер він відказав:

– Так, ні, я спав і сплю, а тепер… тепер я мертвий.

Ніхто з присутніх не зробив спроби заперечувати чи намагатися приховати невимовний, моторошний жах, що його неважко уявити собі, згадавши, у який спосіб були вимовлені ці кілька слів. Пан Л-л (студент) знепритомнів. Доглядачі вискочили з кімнати і повернути їх було неможливо. Не вдаватиму, що зможу врозумливо передати читачеві свої відчуття. Приблизно годину ми займалися тим, що мовчки намагалися привести до тями пана Л-ла. Коли він опритомнів, ми знову перейшли до огляду пана Вольдемара.

Він залишився точно таким, як я описав раніше, за одним винятком – дзеркальце більше не свідчило про дихання. При порізі рука не кривавилася. Маю додати, що вона більше не скорялася моїй волі. Я даремно намагався змусити її рухатися за моїми вказівками. Єдиною справжньою ознакою, що пан Вольдемар досі перебуває під гіпнозом, було сіпання язика, коли я звертався до пана Вольдемара із запитанням. Здавалося, він намагається відповісти, але не має для цього достатньо сили волі. До запитань, поставлених ким завгодно, крім мене, він, схоже, залишався повністю нечутливий, хоча я намагався кожного з присутніх залучити до контакту з ним. Гадаю, я розповів усе, що потрібно для розуміння стану мерця-сновиди на даному етапі. Ми викликали інших доглядачів, і о десятій годині я залишив будинок разом із двома лікарями і паном Л-лем.

По обіді ми повернулися, щоб оглянути пацієнта. Його стан залишався без змін. Ми трохи поспілкувалися з приводу доцільності та можливості розбудити його і майже одностайно погодилися, що не зробимо цим нічого хорошого. Було очевидним, що смерть (чи те, що, як правило, називають смертю) зупинилася внаслідок гіпнотичного процесу. Нам здавалося безсумнівним, що розбудивши пана Вольдемара, ми просто забезпечимо миттєву чи принаймні швидку смерть.

Відтоді й до кінця минулого тижня – а це приблизно сім місяців – ми щодня заходили до будинку пана Вольдемара. Весь цей час мрець-сновида залишався в описаному мною стані. Біля нього постійно були доглядачі.

Нарешті минулої п’ятниці ми остаточно вирішили провести експеримент – розбудити чи спробувати розбудити пана Вольдемара; напевно, саме невдалий результат наших спроб став у певних колах причиною пліток і пересудів, котрі я не можу змусити себе не вважати хибною суспільною думкою.