Литмир - Электронная Библиотека

Важко сказати, що міг я вчинити далі. В кімнаті запала похмура гнітюча тиша, і я відчув, як на мене зневажливо й докірливо зиркають приятелі, що були не такі зіпсовані, як я. Не побоюсь сказати, що раптове й не очікуване вторгнення, яке мало місце потім, на коротку мить навіть зняло з грудей нестерпну вагу тривожного очікування. Широкі важкі стулчасті двері квартири зі стрімкою та поспішною рвучкістю розчахнулися навстіж, і вмить погасли усі свічки в кімнаті. До кімнати увійшов незнайомець, приблизно мого зросту, він був у довгому плащі, який огортав його від голови до п’ят. Перш ніж хтось устиг здивуватися з його появи, незнайомець заговорив.

– Панове, – сказав він тихим чітким шепотом, якого я ніколи не забуду, бо він страшенно мене схвилював, – я уклінно прошу пробачення за свою поведінку, оскільки, поводячись так, я тільки виконую свій обов’язок. Вам, понад усякий сумнів, не відома справжня сутність людини, що сьогодні вночі виграла велику суму в лорда Глендинінга. Тому запропоную вам швидкий і рішучий спосіб збагатитися цією необхідною інформацією. Якщо матимете час і бажання, огляньте, будь ласка, внутрішню підкладку манжета його лівого рукава, а також кишені, де знайдете кілька маленьких пакуночків.

Коли він говорив, тиша була такою глибокою, що можна було б почути, як впаде на підлогу шпилька. Закінчивши, незнайомець відразу зник так само хутко, як і з’явився в кімнаті. Чи можу я змалювати свої почуття? Чи повинен я сказати, який жах мене охопив? Часу на роздуми вже не було. Мене грубо схопили за руки і знову запалили світло. Провели обшук. У підкладці манжета знайшли всі фігурні карти для екарте, а в кишенях сюртука – декілька колод із міченими картами: вища масть була випукла з країв, а нижча – по боках. Жертва, котра, як правило, знімає карти вздовж, віддає шахраєві вищу масть, а шулер, знімаючи по ширині, не віддає жертві нічого, що могло б суттєво вплинути на перебіг гри.

Ніякий вибух обурення не вразив би мене дужче, ніж мовчазна зневага та самовладання, з якими сприйняли в кімнаті те, що сталося.

– Пане Вільсон, – сказав господар, нахиляючись, щоб прибрати з-під ніг надзвичайно розкішний плащ із рідкісного хутра, – пане Вільсон, гадаю, це ваше… – (Погода була холодна, тож, виходячи з дому, я накинув плащ, а коли дійшло до гри, жбурнув його на підлогу). – Напевне, буде зайвим шукати тут, – він бридливо зиркнув на складки плаща, – подальші докази вашого таланту. Ми побачили достатньо. Сподіваюся, ви розумієте, що вам доведеться покинути мій дім і взагалі виїхати з Оксфорда.

Почуваючись приниженим, я накинувся б на господаря з кулаками, та мою увагу прикувало дещо приголомшливе. Плащ, який я носив, був пошитий із рідкісного хутра – настільки рідкісного й настільки дорогого, що не варто й казати. Скроєний він був за моєю власною примхою, оскільки я був до смішного вибагливим у марнотратстві, особливо у дріб’язкових питаннях. Коли містер Престон простягнув те, що підібрав з підлоги біля стулчастих дверей, то я з жахом збагнув, що мій плащ висить у мене на руці, а той, що його мені подають, є точною копією мого. Незнайомець, котрий викрив мене, був у плащі, а крім мене, ніхто з присутніх не був одягнений у плащ. Намагаючись не збожеволіти, я взяв того плаща, непомітно поклав його зверху на свій і рішуче вийшов із кімнати. Наступного ранку я поспіхом вирушив у подорож континентом, згоряючи від невимовних мук жаху і сорому.

Втеча не врятувала мене. Жорстока доля йшла за мною назирці й довела, що лише починає демонструвати свою похмуру владу. Не встиг я ступити на землю Парижа, як отримав нове свідчення того мерзенного інтересу, який спровокував до моєї особи цей Вільсон. Роки минали, але життя моє не ставало легшим. Негідник! Як невчасно, з якою потойбічною примарною наполегливістю став він у Римі поміж мною та моїми бажаннями! А у Відні, в Берліні, в Москві! Де, скажіть мені, не мав я гіркої причини проклинати його всім серцем? Від його незбагненної тиранії тікав я, наче від чуми, але все було марно.

Знову і знову потайці запитував я себе: «Хто він? Звідки прийшов? Чого прагне?» – але не знаходив відповідей. Потім якнайдетальніше розглянув його метод. Навіть тут було мало на чому будувати припущення; хоча помітно було, що в кожному з численних випадків, коли перетиналися наші життєві стежинки, він з’являвся для того, щоб зіпсувати плани чи завадити діям, котрі, якби я виконав їх до кінця, могли б закінчитися ще більшим лихом. Правду кажучи, слабке виправдання для безсоромного втручання в чуже життя! Слабке відшкодування за природне право діяти на свій розсуд, котре так уперто, так образливо у мене відбирали!

Також я зауважив, що мучитель тривалий час (дбайливо і з надприродною вправністю вдягаючись, як і я) улаштовував так, що, виконуючи різноманітні плани перешкоджання моїй волі, не давав і на мить побачити його обличчя. Ким би не був Вільсон, він принаймні був королем гри чи безумства.

Невже він бодай на мить міг припустити, що у моєму пораднику в Ітоні, в руйнівникові моєї честі в Оксфорді, в тому, хто став на заваді моїм амбіціям у Римі, перешкодив помститися в Парижі, завадив пристрасному коханню в Неаполі, тому, хто викрив мою захланність у Єгипті, – що в тому антихристові й злому генієві не впізнаю я Вільяма Вільсона шкільних днів, тезку, товариша й ненависного суперника, якого я боявся в академії доктора Бренсбі? Але дозвольте мені поспішити до останньої багатої на події сцени цієї драми.

На той час я цілком підкорився його владному пануванню. Побожний страх, що його викликав у мене сильний характер, прониклива мудрість, очевидна всюдисущість та всемогутність Вільсона вкупі з почуттям чистого жаху, який навіювали інші його певні риси та вчинки, досі переконували мене у власній надзвичайній слабкості та безпомічності й передбачали повну, хоч і болючу відсутність бажання не підкорятися деспотичній волі. Та останнім часом я геть поринув у пияцтво, а воно має тенденцію зводити з глузду; коли додати спадковий характер, то зрозуміло, що я дедалі дужче втрачав контроль над собою. Може, я уявив собі, що в міру зростання моєї твердості непохитність мучителя зазнала пропорційних утрат? Хай там як, а я починав відчувати натхнення від надії, що палала у серці, аж поклав собі потайці, що я більше не дозволю перетворювати себе на раба.

Це було в Римі, на Карнавалі 18** року, коли я відвідав маскарад у палаццо неаполітанського герцога Ді Броджіо. Я добряче набрався, і тяжке повітря переповнених людьми кімнат нестерпно мене дратувало. Складність, з якою доводилося проштовхуватися крізь лабіринт гостей, тільки під’юджувала мене, адже я шукав (дозвольте не казати, з якої негідної причини), юну, веселу й чарівну дружину старого і трохи слабкого на розум Ді Броджіо. З доволі нерозбірливою довірливістю вона відкрила мені раніше таємницю свого маскарадного вбрання, тож, помітивши краєм ока її маску, я квапивсь опинитися в її товаристві. Цієї миті я відчув долоню на своєму плечі й почув біля вуха тихий мерзенний шепіт, якого я ніколи не забуду.

У нападі страхітливого гніву я обернувся до того, хто втрутився у мої плани, і схопив його за комір. Як я й очікував, він був одягнений у повністю тотожний із моїм костюм, а саме іспанський плащ із блакитного оксамиту, перехоплений на поясі темно-червоним поясом із рапірою на ньому. Маска з чорного шовку повністю затуляла обличчя.

– Негідник! – сказав я хрипким від люті голосом; здавалося, кожний вимовлений звук додавав дров у вогонь оскаженіння. – Негідник! Самозванець! Проклятий злодій! Ти не заженеш мене в могилу своїм переслідуванням! Іди за мною, або я заколю тебе просто тут! – і я потяг його з бальної зали у маленьку суміжну кімнатку. Він не опирався.

Зайшовши туди, я з усією люттю відштовхнув його від себе. Він похитуючись поплентався до стіни, поки я з прокляттями зачинив двері й наказав йому захищатися. На мить він завагався, потім, зітхнувши, мовчки витягнув рапіру.

Поєдинок виявився швидким. Я буквально оскаженів від дикого збудження і відчував приплив страшенної енергії. За кілька секунд я притиснув його до стіни і, загнавши таким чином у безвихідь, оскаженіло штрикав і штрикав його рапірою.

10
{"b":"197675","o":1}