А ще цей день запам’ятався дивними подіями у Непалі. Принц Дипендра перестріляв королівську родину і пустив собі кулю в лоб. Втім, офіційна версія, що рушниця одинадцять разів вистрелила сама.
Три дні пробувши в комі королем, принц Дипендра помер, і тепер там король Ґ’янендра. Народ хвилюється, бо його наступником може стати його син, який свого часу переїхав людину, і непальці йому цього не простили. Не бачили вони наших «мажорів», які збивають людей безкарно і тікають з місця подій. Та й деякі їхні батьки, посадовці, відзначаються в цьому виді спорту — раллі по трупах. Збив, переїхав, нічого, знову оберуть.
Літо. Дівчата почали ходити пупами вперед. Я не скажу, що мене не збуджують ці пупи. Збуджують. Пупи збіса гарні. Але річ у тім, що як уже бачиш такий пуп, то поглянути вище немає потреби. Тоді вони всі уже на одне лице. Тобто на один пуп. При такій домінанті обличчя вже не суттєве. Тим паче, що й верхній ґудзик напіврозстебнутий, і джинси ззаду нижче абрикосової улоговинки. А хочеться обличчя. Хочеться пасти в ліліях. Хочеться навіть спротиву, хоч легенького. Інстинкт.
Застарілі у мене поняття. Озираюся на свою юність.
Тоді пупи були не в моді. Тоді в моді були обличчя.
Борька з батьками вже десь на курорті. А перед нами вічна проблема: куди влаштувати дитину на відпочинок? Та ще й моє безробіття, ледве стягуємо кінці з кінцями. Борька повернеться міцний, засмаглий, немов каштанчик. А наш кволий, бліденький. То поїхав би до бабуні в село, а так ні села, ні бабуні. їздимо на оболонський пляж «Африка» в затоку «Собаче гирло». Людей густо, пісок брудний. Малий наступив на розбиту пляшку, спасибі, хоч не на шприц.
У під’їзді все якісь оголошення. То шейпінґ, то глобальна федерація Даеквон-До, то набір дітей у шоу-театр «Чунґа-Чанґа». Може, віддати його туди?
— Він і так уже Чунґа-Чанґа. Виховуй, — каже дружина.
Вона даремно, з дітьми завжди так. Навіть дочка президента Буша проштрафилась: випила гальбу пива у нічному барі, не мавши для цього ще повних літ. А наш іще навіть не курить.
Мої справи кепські. Я втрачаю надію на роботу, не кажу вже — за покликанням, тепер це слово не модне, але хоча б якусь. Скрізь ввічливо відмовляють, бо хто я такий? Без рекомендації, без дзвінка.
— Мав якесь ім’я в наукових колах, — плаче дружина. — Ти що, не можеш звернутися до знайомих? Поновити якісь зв’язки, нагадати про себе. Твоя скромність — це вже патологія. Твоя порядність — анахронізм!
Головне — її не перебивати. Вона вибухне й заспокоїться. А в мене на душі запеклось. Але про це їй теж не можна казати, бо знову вибухне. Астрологи Сходу рекомендують якнайбільше усміхатися. Я так і роблю.
Добре, хоч з приміщенням уладналося, бабком уже має свій офіс. Вони там позсовували столи, поставили кадуб з пахучим лимонним деревом — боюся, що воно всохне від їхніх прокурених голосів. Дружина просить не зустрічати, бо ніколи не знає, як довго затримається, менада підвозить. Так що ми з малим вечорами самі.
Телевізор уникаю вмикати, щоб не наскочити на сюжет. То як в одній пристойній родині тато раптом змінив стать і одягнув намисто. То як одна пані, підгледівши коханців, що «займалися любов’ю», почала мастурбуватись, а інша від нетерпіння, доки партнер роздягнеться, почала кусати його за ширіньку.
Віаґри не треба, допінг для імпотентів.
Малий тактовно при мені теж не вмикає. Так ми й сидимо з ним вечорами на балконі, дивимося на зорі. Це краще, ніж на голубий екран. Малий каже, що на Місяці люди живуть у кратерах і мають довгі ноги, щоб швидше тікати.
Та й вечірні вікна перед нами — теж ціле кіно.
В одному жінка виймає шпильки з волосся.
В іншому силуети рухаються в танці.
А на сусідньому балконі якийсь підліток набринькує на гітарі одну й ту ж пісеньку з монотонним рефреном: «Але що буде завтра, однак?»
До Києва приїжджав Марсель Марсо. Жаль, квитки дорогі, та й дружині нема коли, вона пише Хартію. А я люблю пантоміму. Пантомімою можна сказати все, і на Канари не треба.
Чудовисько Амброза Бірса — це ж фактично теж пантоміма. Ти з ним борешся, вибиваєшся із сил, а збоку ж не видно, що тебе убиває.
Сьогодні пройшла демонстрація, де несли транспарант: «Допоможіть дожити до 10-річчя Незалежності!»
Я, очевидно, вже не дожив. Бо життя, яким я живу, це ж не життя. Сартр колись казав: «Я те, що я роблю». Тепер критерії інші: «Я те, що я заробляю». То хто ж я в такому разі? Комплектне ніхто. Дружина записалася, у школу жіночого лідерства, є й така. А я по господарству. Вивчаю кулінарну книгу, дивлюся «Шоу самотнього холостяка». Якось же треба годувати малого. Курку по-гавайськи чи консоме я, звісно, не втну, мені б щось елементарніше. Я навіть картоплю не потрафлю підсмажити, все підгорає, дим валить у коридор, сусіди у двері стукають.
Отака тепер моя пантоміма. Розумію, чому теща любила цей балабольчик на кухні. Товчешся межи каструль, піт ліктями витираєш, а водночас чуєш, що у світі робиться. Якщо сковорода не дуже шкварчить.
У космосі літає перший космічний турист.
Росія піднімає свій затонулий підводний човен — казали, там немає крилатих ракет, а тепер вивозять і знешкоджують.
У штаті Огайо товарний поїзд проїхав без машиніста сто кілометрів з отрутохімікатами у вагонах.
Десь в океані пливе корабель з дітьми на продаж, викраденими в Беніні.
Немає моєї тещі, а то б уже закричала. Сьогодні годую малого, чую, — вже й у нас, у нашій цивілізованій демократичній країні крадуть людей, торгують людьми. І запчастинами для людей.
Краще б такої України взагалі не було. Мріяли б про неї, боролися б. Підростали б нові покоління, ладні за неї життя віддати. Література була б — хай заборонена, хай самвидавська, але ж література, а не це заслинене матюками плюгавство.
— Май витримку, — каже батько. — Становлення держави процес важкий і тривалий. В інших державах бувало й гірше.
Він загартований на терпіння. А я втомився терпіти.
Я втрачаю терпіння терпіти.
Допоки ж при владі будуть вовки?!
Завтра Трійця, Зелені свята. То б у нас у квартирі пахло татарським зіллям, любистком і м’ятою. А так тхне пилом і цвіллю, чимось, що завалялося у підсобці чи засниділо в холодильнику.
Ми не відпочиваємо, і малий з нами теж. Хотів його влаштувати у літній табір, хоч десь тут під Києвом. Але не вийшло.
— Який же ти чоловік? — питає дружина. — Нічого не вмієш влаштувати.
Вона має рацію, який же я чоловік? От вчора я бачив чоловіка, так то чоловік. Гладкий, мордатий, задоволений життям і собою, він сидів у крутій іномарці, розвалившись на передньому сидінні. А ззаду над номерними знаками був афоризм: «Без лоха жизнь плоха». Тобто без мене. Я йому в кайф.
У дружини тяжка неврастенія. Вона щомиті зривається, вчора перець у пральну машину вкинула. А що я під рукою, то дістається найбільше мені.
— Нормальні люди давно вже знайшли себе у новій реальності! — кричить вона. — Борьчин батько процвітає у бізнесі. Твій друг працює у Каліфорнії. А ти? Хто ти?! Ти про сина подумав? Він що, має успадкувати твій ідіотизм?
Найгірше, що все це правда. Я справді якийсь невдаха. Ні влаштуватись не вмію, ні подолати обставин. Сказано, лох. Кожен примат дивиться на мене зверхньо. Він багатий, він впевнений у собі. А я адекватно, за гороскопом, Кінь.
Читав, що німецькі вчені винайшли прилад, який визначає ступінь втоми по очах. Що більша втома, то ширші зіниці, то важче вони повертаються до норми.
У моєї дружини зіниці дуже розширені. Я завжди думав — які у неї красиві очі, а виявляється, що це ще й від втоми.
Намагаюся хоч трохи їй допомогти. З’їздив на ринок. Пропилососив квартиру. Хотів сорочки попрати, запхав у машину, але якась кольорова тканина пустила фарбу, тепер ходжу у білій сорочці з голубими хмарками.
Та й думаю собі: і чим же ти їй допоміг? Моркву з базару приніс? Штани попрасував? Подивися на Борьчиного батька, його ж ніколи й не видно. Сів у машину, вийшов з машини. Весь у своєму бізнесі. Мабуть, добрий плутяга, з теперішніх. А який комфорт дав сім’ї, якою увагою оточив дружину! Вона ж у нього ні за холодну воду, у неї ж і хатня робітниця, і дача, й срібляста «Хонда». На закупи з охоронцем їздить. Літо ще лиш почалося, вони вже десь на курорті. А твоя вже валер’янку кухлями п’є.
