Словом, спасибі демократії. Зроду не знав, що у світі стільки халтури. Куди ж її й сплавити, як не в захланний пострадянський простір? Хорори й трилери, серіали і серії, рімейки й ремікси. Великий проект для сімейного балдіння. Враження таке, що ці фільми роблять патологічно нездарні режисери для патологічно тупих глядачів. Циніки для плебеїв. Дебіли для розумово відсталих. Особливо люблять посмакувати різновиди поцілунків. Якась femme fatale впивається йому в губи, раптом висолоплює язика, як жало, і всаджує йому до самої діафрагми. Трясуть пір’ям боа трансвестити, заклично посміхаються гомосексуалісти. Облизують одна одну лесбіянки.
Взагалі-то я толерантний до всіх, традиційних і не традиційних, хай собі любляться хто як хоче, але для чого зчиняти такий галас? Секс це ж діло інтимне. А інтим, як не візьми, це глибоко особисте, внутрішнє, сокровенне. Навіщо ж ходити з фалом наперевіс?
Колись, ще коли радіо «Свобода» слухали конспіративно під ковдрою, серед всіляких одкровень демократії мене здивував один журналіст, що говорив про свободу звичаїв, як тоді казали, там, «за бугром». Він з такою іронією сказав, що якщо й далі так піде, то настане час, коли вчителі на уроках біології наочно демонструватимуть статевий акт, а школярі позіхатимуть і потай з-під парти читатимуть Верґілія.
Верґілія не Верґілія, а Гоголя я вже перечитую. Дарма, що писав давно, актуально і по сей день. А що, читати теперішніх пофіґістів? Ту письмачку, приміром, що назвала свою матір фриґідною, а мужчин своєї нації… Гидую повторити, як вона назвала мужчин своєї нації. Чи тих биндюжників слова, що допінґують свою нездарність цинізмом? Чи тих потасканих німфеток, що все вивертають свій «тілесний низ»?
Поверніть мені мій захват перед жінкою. Хоч трохи магії, загадки, недосяжності, а не щоб вона мені виверталася тим своїм «тілесним низом».
Купідон стріляв не в геніталії, а в серце.
Глядачі вже зійшли з дистанції, а ті все гарцюють. Якісь тваринки невідомої статі валять одна одну і верещать: «Секс революшн!» Якісь неапетитні дівулі імітують на екрані орґазм. З’явилася нова форма освідчення в коханні: «Давай займьомся любов’ю».
Якби я тоді на Майдані, у тому наметі, сказав їй щось подібне, мав би доброго ляпаса. Ми на тому граніті, промерзлі, знесилені голодуванням, — я не знаю, що це було, я тримав її в’ялі рученята у своїх руках, боявся притягнути її до себе, мене на відстані било струмом. Торкнув губами її лоб, відчув смужку тепла під пов’язкою, досі обдає жаром, як згадаю.
А не скліщитись і розскочитись, як собаки.
Але що ж. Очевидно є люди, не талановиті до любові. І їх дедалі більше.
Знову зайшов Лев, інвертований на пустелю.
— О, ще один різновид мужчини, — коментує дружина його прихід. Вона його недолюблює.
У мене теж з ним не дуже складається. Він надто категоричний і жовчний. Він зневажає суспільство. Він не любить українців як націю. Сам національно не акцентований, ідентифікує себе зовсім з іншим спектром проблем. Інтелігент у третьому поколінні, як і я, але я гуманітарного кореня, а його дід був знаменитий мікробіолог, батько — хірург. Дід читав лекції українською мовою у найтяжчі часи сталінських репресій. А вже батько говорив мовою скальпеля, йому головне було точно діагностувати, прооперувати, усунути хворобу. Він успадкував, очевидно, це. Він препарує проблеми жорстко і без сентиментів, а якою мовою, це для нього не суттєво. Може українською, може російською. І так само англійською.
— В Третє тисячоліття українці в’їхали з тим самим возом проблем, — каже він, — з набором дрімучих стереотипів, з комплексом меншовартості. Світ приймає нові виклики, вирішує нагальні проблеми, а вони все борсаються в тих самих, старих, нецікавих і неактуальних для світу.
Я мовчу. Мені наші проблеми актуальні.
— Українські проблеми — це як чудовисько Амброза Бірса, — каже він. — Ти читав Амброза Бірса?
Я не читав Амброза Бірса, і він мені розповів. Був такий дивний американський письменник, попередник Едґара По, теж страшнуваті сюжети.
І є в нього оповідання, така психофантасмагорія, коли один чоловік страждав, мучився, а ніхто не розумів, чому, — думали, що, може, він божевільний. Бо він, коли йшов через вівсяне поле, раптом починав дивно поводитись: щось ніби відштовхував, з чимсь боровся, пручався, падав, підводився, то його було видно всього, то лиш наполовину, — так, ніби його перекривала якась незрима субстанція. Це були рухи борця у смертельному герці, але противника не було видно, тому здавалося, що його або зводить судома, або це якийсь напад безумства, — він бореться, а невідомо з чим. І падає мертвим на потолочене поле.
А річ уся в тому, що є субстанції, незримі для стороннього ока. І ось ця клята тварюка, це чудовисько Амброза Бірса — саме така субстанція. Як і наші, часом непідйомні для психіки, українські проблеми. Вони переслідують нас, терзають, вони шматують нас і виснажують, ми з ними боремося віками, але ж збоку їх не видно, і ми гинемо на своєму вівсяному полі, невідомо чим для світу розтерзані.
— Та ж українська мова, — каже Лев, інвертований на пустелю. — Маєте свою державу — говоріть. З ким і за що ви боретесь, світу не зрозуміло.
Та ж держава. Це не та, про яку ви мріяли? То побудуйте ту. Світу незрозумілі ваші нарікання. Він вас ідентифікує з цією.
Вам не подобається влада — оберіть собі іншу.
Або історія. Росіяни написали свою історію, де немає вас. Карамзін, як Колумб, за словами Пушкіна, відкрив їм їхню історію. То відкрийте собі свою! Чому ж у вас немає свого Колумба?
Той же Голодомор — то він геноцид чи не геноцид, якщо інші держави його визнали геноцидом, а ваш власний парламент не визнає?
Ті ж чорноземи, ті багатства надр України — чому ж такий жебрацький її силует у світі?
Її інтелект, її таланти, що є гордістю інших націй, — а чому не своєї?
Стільки героїв було, стільки подвижників, — чому ж печать меншовартості?
Він має рацію, але мені прикро це слухати, мені не хочеться про це говорити. Для нього це точка зору, констатація стану речей, а для мене це те чудовисько, та невидима для світу субстанція, яка мене замучила, з якою я мушу боротися, і цілком можливо, що збоку це виглядає божевіллям.
У кожній нації є від чого збожеволіти. В різних обставинах, в різні епохи. Але є національна специфіка божевілля. Торкватто Тассо бився головою об стіни. Ґельдерлін тихо занурювався в меланхолію. Ван Ґоґ відчикрижив собі вухо. А російський художник Федотов намагався перегризти ґрати. Що кому допекло.
Мені допекло приниження, ця одвічна дискримінація нації.
Росіянам теж багато що допекло, але вони — імперія, вони все одно певні, що Росія приречена на велич. А ми приречені на Росію. Ми завжди на когось або на щось приречені. Від того й комплекс меншовартості.
Манія величі — це хвороба.
Комплекс меншовартості — теж хвороба. Тільки ще гірша.
Бо від манії величі станеш іспанським королем, як Поприщін у Гоголя.
А від комплексу меншовартості відчуєш себе комахою і побіжиш по стіні, як Ґреґор у Кафки.
Але з дива не сходжу, як це можна було за такий короткий час довести Україну до такого стану?! Так її одурити, так обікрасти, збити з магістрального шляху, загребти під себе ресурси, прибрати до рук пресу, радіо й телебачення і фактично дати нашій історії зворотний хід?
— А ти знаєш, як пірати захоплювали корабель? — каже Лев, інвертований на пустелю. — Підкладали під штурвал сокиру, корабель збивався з курсу, і тоді вони його брали на абордаж.
Начитаний. На все має метафору. Мені після його візитів сняться кошмари. То чудовисько Амброза Бірса, з яким я борюкаюся. То пірати, що беруть Україну на абордаж.
Тещі снилося, що вона жала жито і недожала. Каже, що це навмируще. А я кажу їй, що навпаки, жити вам ще і жити.
Квітень якийсь дивний. Вночі заморозки на ґрунті, а морелька уже цвіте. Білесенький цвіт облітає на чорну землю, собачка Альма чмише у ньому носом, дошукується зелених віхтиків трави.
