Отакий з мене тепер козак. Дивуюся, що вона обрала мене, нудного технаря, інтроверта. А втім, усе правильно. Я громовідвід, у який має вдаряти ця блискавка.

От уже й середина лютого. Стрітення. — Зима з весною стрічається, — каже теща. — Хоч на день, щоб півень встиг з калюжки напитися.

Але ж півень у неї тільки вишитий на її поліському рушнику.

Ніч. За вікном хтось пускає у небо ракети.

Корпоратив? Гуляють круті?

А, згадав. Це ж 12-та річниця виведення радянських військ з Афганістану.

Але до чого тут свято і феєрверк? Чи святкують, що та біда таки закінчилася, чи справді думають, що виконували «интернациональный долг»? Що вони кому заборгували? Хто їм що позичав? Ті маразматики, що їх туди посилали, в гробі не перевернуться. А ланцюгова реакція історії гримить і гримить.

Помер Стенлі Крамер, не доживши трьох років до дев’яноста. Ще коли він зняв той свій фільм — «Цей шалений, шалений, шалений світ», а світ все шаленіший і шаленіший.

На півночі Іспанії знову рвонуло. Баски.

В Ольстері на вулицях горить і стріляє.

Таліби в Афганістані підірвали дві стародавні велетенські статуї Будди, і тепер лише його незбагненна усмішка блукає у скелях.

Якийсь перебіжчик з Іраку повідомив у Штатах, що Ірак уже має дві ядерні бомби і нібито матиме ще, бо на це працюють скількись там заводів.

Не люблю перебіжчиків, завжди щось набалакають.

Жалію біженців, під якими горить земля.

Східні наші кордони прозорі, кривавий протяг етнічних воєн несе, як обвуглене листя, різні народи через нашу країну. Одні долітають до Заходу, інші осідають тут, їх доганяють їхні нещастя, скоро і у нас тут буде та ж сама біда, що й скрізь.

Гортаю стоси газет, заходжу на сайти, читаю інтернетвидання, купую часом навіть якусь жовту пресу — просію, прошеретую, може, й добуду з того інформаційного мотлоху який об’єктивний факт.

— Ти газетний наркоман, — каже дружина. — Я колись повикидаю усі ці газети. Якби ти так любив жити, як ти їх любиш читати!

Вона не має рації. Якраз я не люблю їх читати.

Я проламуюсь крізь абсурд.

— Можеш ти ие брати до серця? — гнівається дружина. — Все ж одно нічого не зміниш.

Згребла всі газети й викинула. На якийсь час навіть полегшало. А потім знову. Бо вже як знаєш цю топографію аномалій, як уже йдеш по цих болотах, то так вже й збираєш ту «клюкву».

Колись я читав багато книжок, тепер переважно пресу. Тінейджер каже, що у майбутньому взагалі книжок не буде. Вся світова література вміститься на компактдисках. Увесь компендіум знань можна буде взяти через інтернет. І ліси не переводити на папір. Квартири будуть просторі, люди не вдихатимуть книжковий пил.

Мене така перспектива не радує. Я людина XX століття принаймні півмене залишилося там. Я люблю книжку, том, фоліант. Квартира наша заставлена стелажами, книги у два ряди, ще й в закапелку стосик. Це наші найголовніші меблі. У серванті сирітськи поблискує кришталь, якого ще не добив наш малий.

Знову під кінець місяця набирається критична маса подій. На якомусь африканському стадіоні обвалилась трибуна, привалило 130 вболівальників. У Косовому загинув албанський підліток, спалахнули етнічні сутички. Щойно відгримів землетрус в Ґуджараті, як вже й у Сієтлі, сім балів. Під Вінницею вибухнув бензовоз. У Херсонському пологовому будинку зайнявся кисень, ледве встигли вихопити з полум’я двох немовлят. В Англії якийсь лікар звів зі світу до півста пацієнтів, і тепер він у розшуку, його називають Доктор Смерть.

Отакий кліп одного дня.

Не вистачає тільки диявольської пластики Майкла Джексона. І щоб гігантський кіборґ вдарив сонцем об місяць, як у мідні литаври.

А й справді, мій дім — моя фортеця, тепер я це зрозумів. Зачинитися й нічого не чути! Хранителька нашого домашнього вогнища — теща. Плита у нас електрична, дві конфорки несправні, а теща пече і смажить млинці, деруни й налисники, на те ж воно й свято Масниці. — Спочиньте, мамо, — каже дружина. — Куди там, ліпить вареники, всілякі вертутики й кнедлики. Миски у неї полив’яні, ложки й товкачики дерев’яні, дивно те все виглядає серед наших міських начинь — іспанської каструлі, яку ми звемо «хабанерою», і чайника зі свистком, на такі перейшов колись військовий завод по конверсії. А то все вона привезла зі своєї поліської хати. І старовинну іконку Божої Матері, яку нема де приткнути у нашому інтер’єрі. Вона стоїть на холодильнику і час від часу, коли він починає гурчати, здригається разом з ним.

А вранці в неділю теща вклонилася раптом низенько і попросила прощення. Ми з дружиною остовпіли: — Та що ви, мамо, за що ж прощення?! — Так Прощена ж Неділя, — сказала теща. — Всі у всіх повинні просити прощення. За вдіяне, сказане й за подумане. — Я подивився на дружину, вона на мене. Чи ми були б здатні так просто і так природно попросити прощення одне в одного? За вдіяне. За сказане. А головне — за подумане.

Потім почався Великий Піст. Але теща і в Піст готує пресмачні страви. Пісні борщі, супи монастирські з квасолею і з грибами. Ці сушені гриби ще з її Полісся, малому не даємо. Наче на нас тут не дихнув Чорнобиль, наче у нас тут немає цезієвих плям. І у дворі, і на розі нашої вулиці, якраз там, де магазин, де ми купуємо овочі. Моркву, ріпу і артишок.

Теща вночі стогнала: приснилася радіація.

Ходила, каже, з косою і косила село.

Але щойно виступив президент і запевнив, що чорнобильської проблеми більше не існує. Треба тільки добудувати компенсуючі потужності, тобто ще два блоки на двох атомних станціях, бо після закриття ЧАЕ С нам не вистачає електроенергії.

З якогось часу ці «компенсуючі потужності» стали лейтмотивом його політичних лебединих пісень.

1 березня. Наметове містечко ліквідували. Цього разу навіть вітер не винаходили. Приїхали, погромили, брутально скрутили руки.

Бульдозери й екскаватори заглушують клекіт протесту.

«Опозиція звернулася до світу». Так він її й почув.

Друг мій у Каліфорнії дивиться у бінокль на метеликів. А я тут дивлюся на ці розтоптані намети.

Львівські студенти оголосили траур по демократії.

Стояли зі свічками, втикали свічки вогниками у сніг.

Весна календарна, аж тепер морози. Горобці попримерзали до тополь. Снігоочисні машини ліктями розгрібають замети.

А в Каліфорнії тепло, друг пише: усе цвіте. Груша цвіте, персик цвіте. Мигдаль уже одцвів. їздили в пустелю дивитися, як цвітуть кактуси. У нас теж є кактус, у тещі на підвіконні. Але він не цвіте. Теща нудьгує за своїм городом, все щось садить і поливає, щоб «проізростало», як казала довженківська мати. Полила цибулину в слоїку — вже й пустила стрілки. Ткнула кісточку фініка у вазон — пальма вигналась на півметра. А тут зима.

Але вона каже, що й раніше всього було. І в маю сніг, і на Різдво дощ. З дистанції віку їй видніше.

Тещі, звичайно, у нас погано. Вона звикла до стежки з порога, до садка, до кринички. А тут десятий поверх, балкон, у голові наморочиться. Ліфт, який весь час застряє. У вестибюлі темно, завжди хтось викручує лампочку. Поряд базар, у під’їзд забігають якісь підозрілі типи, торгують наркотиками, обмочують стіни, як приблудні пси. Вночі на сходах верещать дівки, вранці біля під’їзду шприци валяються. То вона й сидить у чотирьох стінах. Одно плаче, що на Проводи не може поїхати на гробки у своє село. Хоч побути, хоч подивитися, чоловікову могилу доглянути. Я обіцяю, аякже, поїдемо, неодмінно, ось піду у відпустку, знову не вийшло, поїдемо наступного літа. А насправді я не можу її туди повезти, я там був, село мертве, все розграбоване, у хаті сволок упав, на горищі росте трава. Кладовище все в бур’янах, ледве знайшов могилу тестя. То навіть не була зона безумовного від селения, але наїжджали якісь комісії, міряли радіацію, радили відселитись, то молоді знялися та й поїхали, трохи старих лишилося, село почало відмирати. Кілька років перебули, без пошти, без електрики. Собаку вночі вовк роздер, то ми тещу й забрали, бо далі вже ніяк було залишати її саму. Тепер там уже ніхто не живе. Вогонь лісових пожеж перекидається на кладовища, горять хрести — наче йде по тих покинутих селах якийсь невидимий Ку-клукс-клан. Нащо їй бачити ту остаточну розруху? Те село у її пам’яті садами цвіте. Хай цвіте.