Дiвчинка «ЗвименеЯнголдзядя» (ох, цi менi янголи) ставила дорослi питання, вимагала уточнень, прагнула проштовхнути свiй сценарiй, домовлялася про суму. Аж очi запалали, наче пiсенна сосна. Для них усе це - пригода. «Штовхани цьоцю та отримай грошi, доцю». Як сталося, що їхнi власнi роки стали замалими для них, наче штанцi? «Налякаємо так, що вона забуде, як ногами ворушити, не те що бiгати, дядьку». Регочуть. «Не хвилюйтеся, ми вас не знаємо, дзядя, ми самi по собi, так, жартували, випадково все вийшло. I нам шкода. Дуже шкода. Та розслабтеся, вас знiмає прихована камера…» Регiт.
хi)
Зирк-зирк. Що менi з його зирк-зирк, коли кортить мац-мац? Але вiн - безнадiйний. Тобто навiть безнадiйнiший за мене, якщо для мене великий клопiт познайомитися з кимось, першою подати голос, без команди, як невихований собака, «ув-ув-ув», то для нього це взагалi нездоланна проблема. Завтра я пiдiйду до його вiкон, простягну йому руку, завтра я скажу йому, що менi теж усе це - важко, тому що ми - дорослi люди, тому що ми згорали у вогнi кiлька разiв, хоча ще не потрапляли до пекла, тому що нам - лячно, тому що нам страшно просто сказати комусь сторонньому, але такому надзвичайно близькому - привiт. Менi важко, але я це зроблю, тому що вiн несподiвано став людиною, котра бiгає разом зi мною. Навiть коли дивиться на мене з вiкна. Чи зрозумiє вiн? Що це значить - бiгає поруч зi мною. Разом. Назустрiч усiм. Чи зможе вiн зрозумiти, що менi кортить промовляти його iм'я, якого я не знаю, але яке я вигадала. Я назвала його Андрiєм. Я вже розповiла про нього Боговi. Хто ще здатен терпляче вислуховувати нашi дурницi, окрiм Бога?
Зазвичай мене будить радiо, в яке вмонтовано будильник. Останнiм часом я ворожу на пiснях. Яка пiсня мене розбудить - так i пiде мiй день. Сьогоднi це було: «Мрiй, мрiй про мене, мрiй, знаю, будеш мiй, мрiй про мене мрiй, любий». Такий прозорий натяк. А завтра що мене збудить, завтра? Я не знаю, але все одно пiдiйду до вiкна Андрiя, посмiхнуся йому, скажу: отже, це - я, мене звати Ганна, i ви менi подобаєтеся, я вчиню саме так, як усi цi навiженi американцi в навiжених серiалах, якими керують навiженi американськi психоаналiтики. I я буду щаслива. Нi! Я й зараз щаслива. Коли б це я посмiхалася пiд час снiданку? Своїм думкам, своїм сподiванням? «I лиш любов цвiте один-єдиний раз…» Я спiваю… Насправдi я вже обрала iм'я нашим синам, як це вульгарно, але я це зробила, так.
Я снiдала канапкою (хлiб, намащений переперченим смальцем iз додаванням часнику та кропу), присьорбувала мiцну каву з пряженим молоком. Менi було смiшно, тому що саме зараз я вiдчувала себе європейкою з українським корiнням. Кава та сало - кумедно. Десь такi самi європейцi, як я, вживають зараз свою ранкову каву, запивають сир, круасани, тост iз конфiтюром, булочку з карамеллю. Якщо злити всю каву, якою снiдають оце зараз усi європейцi, чи вийде маленьке море? Думаю, що обов'язково має вийти. Нiщо так не поєднує людей, як дрiбнi звички. Всi ми з них складаємося.
«Алло? Хто це? Мiла»? Телефонувала Мiлена. Моя рiдна сестра. Мiлена сказала, що їй самотньо. Я спочатку подумала, чи не порадити їй купити якусь мелодраму, фєнєчку на руку, почитати книжку з Букерiвського шот-листа, або сходити до зоопарку, подивитися, як вправно кидаються лайном бандерлоги, але потiм знiяковiла: як я можу, я ж така щаслива зараз, чи менi важко скласти компанiю сестрi?
Я давно не бачила Мiлену, тому що вона була людиною, яку надзвичайно дратують власнi родичi. А за таких умов важко бачитися часто. Взагалi, бiльшiсть людей, з якими я спiлкуюся, не в захватi вiд власних родичiв, але деякi з них виявили себе бiльш терплячими, нiж Мiла. Це їй ще поталанило, що в неї не було батька, не було вередливих племiнникiв, тупого чоловiка сестри, хворого дiдуся й гонорової бабцi. Мiлена пiшла вiд нас дуже давно, втiм, я не пам'ятаю, до когось чи просто пiшла. Думаю, що Мiла цього також не пам'ятає. Вона дуже рiдко давала про себе знати. Але якщо менi телефонував хтось невiдомий, кажучи, що його просила зателефонувати одна панi, у якої в метро вiдвалилися пiдбори i яка в такому вiдчаї, що навiть не пам'ятає власне iм'я, але розумiє, що їй потрiбнi новi туфлi, я знала, що це - Мiлена. Тому пiдхоплювалася, з'ясовувала, на якiй станцiї метро чекає ця безпiдборова панi, чортихалася й везла їй взуття. Мiлена старша за мене на три роки.
Менi було цiкаво, чим керувалася мати, коли називала нас. У Мiлени таке нiжне, лагiдне iм'я. До всiх вона - Мiла. А чому я маю iм'я, схоже на питання дебiлкуватої постатi: «га?», якiй вiдповiдають «на». Чого б не назвати мене iнакше? Я, звiсно, не найурiвноваженiша людина в цьому шаленому свiтi. В мене є свої примхи. Торги з Богом щодо власної смертi, а ще я святкую, нi, краще буде сказати, жалкую за Кеннедi. Кожного його дня народження, а вiн народився наприкiнцi травня, менi скорботно, я дiстаю траурнi чорнi стрiчки, прикрашаю ними офiс, у мене траур. Я п'ю лише тi напої, якi любив вiн. Слухаю пiснi Мерелiн, сподiваюся, що йому це приємно. I вдягаюся, наче Джекi з обов'язковою чорною єдвабною стрiчкою в волоссi. I думаю, чого вiн пiшов з життя, коли був такий енергiйний, сонячний, натхненний? Чому Бог обрав його? Боговi в той день, день загибелi Кеннедi, було сумно, лячно - як йому було? Колись я помiтила, що iграшковi Кени, цi самозакоханi друзi Барбi, зазвичай схожi на педерастiв, i лише один Кен, той, якого зроблено в шiстдесятi роки, дуже схожий на Джоннi Кеннедi, я тодi купила його, щоб витягувати iз шухляди раз на рiк, щоб поговорити, розповiсти, що вiн був нормальним, порядним, гарним, розумним хлопцем, перспективним полiтиком, не знаю, навiщо все це менi, але я це роблю. Менi легше спiлкуватися з тими, в кого не всi вiрять, та з мерцями.
У порiвняннi зi мною Мiла - щось надзвичайне. Наприклад, вона вiрить, що скособочена хатка бiля калюжi - це палац на березi Днiпра, i змушує повiрити в це iнших. Мiлена завжди вiдкрита для будь-яких людей, для будь-якого спiлкування. Вона може мити вiкна на сiмнадцятому поверсi, вдягнута лише в лiфчик та стринги, i щиро дивуватися, чому такi збудженi будiвельники, що зводять будинок поруч, i сусiди. Коли вона повiдомила, що працює на митницi, в мене був шок, тому що Мiла нiколи не вмiла складати цифри та речi, вона складала вiршi, та й то не всi вважали тi слова, що вона складала, вiршами. Мiла… Мене називали дивачкою, а Мiлена була незбагненною дiвчиною, батьки в дитинствi нав'язують нам одяг, вони ж та iншi люди в подальшому - моделi поведiнки.
Замiсть того, щоб вiдправити її в зоопарк, я сказала: а чом би нам не випити пива? Я була добра, все це - через Андрiя, тим бiльше, що сьогоднi - вихiдний. Мiлена зрадiла. Вона спитала, що я збираюся вдягнути? «Джинси й чорну майку», - вiдповiла я. «Це ж просто супер!» - заверещала Мiла.
Вона повеселiшала i сказала, що зателефонує згодом, щоб «домовитися бiльш конкретно». За годину я була готова й чекала її дзвоника. I вона зателефонувала. «Слухай, ти не будеш проти, якщо зi мною будуть Омар i Едик?» «Це взагалi хто?» Мiла затнулася. «Ну, розумiєш, вони задзвонили якраз коли i я тобi, i ти знаєш, це дуже незручно, але було б iще бiльш незручно, якби я, але я тебе знаю краще, нiж… тому я подумала, що з тобою, якщо це є менш незручним, нiж… тому я…» Я подумала, що коли я ще раз почую слово «незручно» вiд Мiли, я вчиню щось ганебне як на родичку, i взагалi мене може знудити. «Я чекаю на вас на затоцi», - пiдозрiло лагiдно промовила я.
Омару було десь пiд п'ятдесят. Я не думала, що такi блискучi сорочки, як була на ньому, хтось iще вдягає. А ще я не думала, що з таким чоловiком опинюся саме я. Добре було те, що Омар був мовчазний. Едуард - молодший, приблизно мiй однолiток. У нього було маленьке обличчя, блискучi оченята бiгали. Коли вiн щось говорив - вiн посмiхався. I менi було цiкаво, як це вдається йому одночасно? Чомусь, коли вiн щось казав, менi кортiло вимити руки. Як вiд чогось липкого. Я подивилася на Мiлу, вона вдягнулася в блакитнi джинси й чорну майку. Їй пасувало. Очима вона показувала на мiй одяг. Їй подобалося, що ми вдягненi майже однаково. В мене було враження, що це не вона мене, а я скопiювала її. Було огидно.
