витягла на берег маленького карасика, який жадібно хапав ротом повітря.

Треба сказати, що ловити рибу я любила, а от їсти — ні. Я не любила ні риб'ячу юшку, ні тараню, ні

тушковану-варену-парену-смажену рибу. Я не любила рибу ні в якому вигляді. Батькові, який любив їсти

рибу, дуже не подобалося моє негативне ставлення до рибних страв. Мені ж було украй неприємно

порпатися в риб'ячих кістках, вибирати ці кістки, я й риби не бачила, а що вже казати про дрібні кісточки.

Мама й бабуся вибирали їх неуважно, після них можна було знайти десятки гострих кісток. Батько їв рибу

разом із кістками і не розумів, чому хтось зважає на таку дрібницю, як кістки.

Одного разу він змусив мене скуштувати карасів, запечених у сметані. «Це — смакота, хоч покуштуй, інакше будеш жалкувати усе життя», — наполягав він. Щоб не засмучувати його, я почала мордуватися з

однією рибкою. Я була дуже обережною, але незабаром відчула, як якась кістка вп'ялася в мою горлянку.

Мені було боляче дихати, та я знала, що треба робити. Відламала черству скоринку чорного хліба, стала

жувати її і різко ковтати. Скоринка мала б проштовхнути кісточку. Але в мене нічого не виходило, єдине, чого я досягла —загнала кістку ще глибше. У мене почалася лихоманка. Я злякалась, мені було вже не до

жартів.

Я увімкнула голосову сирену. Всі збіглися. Стали радитися, що зі мною робити. Я вже втомилася тримати

рота широко відкритим, мама, Рудий, батько, бабуся намагалися побачити кістку та якось із нею

домовитися. Все закінчилося тим, що мене потягли до лікаря. Лікарка була стара, погано бачила, вона так

само змусила мене розтулити рота якомога ширше, взяла гострі ножиці, ще якісь гострі металеві штучки і

більш ніж півгодини без знеболювання дерла ними мені горло. Шукала кістку. Майже місяць після цієї

операції я не могла їсти. Вже минуло стільки років, але я пам'ятаю все напрочуд добре, і ніхто ніколи не

змусить мене скуштувати рибної страви.

Я прислухалася до Еріки, намагалася зрозуміти, чи не нудьгує вона від моїх розповідей. Але Еріка мені

щиро співчувала. «Я ніколи не приготую тобі рибної страви, присягаюся», — вона була дуже серйозна. Ці

слова пролунали так по-дитячому і так щиро, що сльози набігли мені на очі, я відвернулася від Еріки, щоб

вона не помітила чергової ознаки мого сентиментального ставлення до неї. «Я постараюся, щоб тебе не

кривдили м'ячі, ось із дощами — це складніше, тут треба добряче подумати. З дощами складніше впоратися, ніж із злодійкуватими кроками за спиною, кістками та м'ячами», — Еріка мала стурбований вигляд.

«Стривай, я ще не розповіла тобі про янголів».

«Янголи — це діти, які вмерли ще дітьми. Ти знала про це?» — знов звернулася я до Еріки. «Щось таке

чула», — так вона мені відповіла. Я повела далі. Більшість думає, що янголи — добрі створіння, та сама

більшість думає, що діти — доволі злі створіння. І ніхто тут не бачить суперечностей. Але ж вони є. Якщо

янголи — це померлі діти, а діти — злі створіння, то як янголи можуть бути добрими? Це неприродно для

них: бути добрими. Звісна річ, що вони злі.

Вони кепкують, глузують, передражнюють людей, а ті начебто нічого не помічають, знай собі складають

романтичні пісні про янголів, називають янголами коханих людей і всетаке інше. Чому люди не звертають

уваги на вираз обличчя янголів на картинах? Це показові вирази обличчя, вони неприязні. Тим часом люди

завжди чекають від янголів допомоги, розуміння, захисту. Дзуськи, не дочекаються. Янголи можуть тільки

хизуватися. Уявляю собі, як вони сміються, коли хтось стає перед ними на коліна.

Я дізналася про те, що янголи — це померлі діти, під час шкільної екскурсії до музею. Я дізналася про це від

нашого екскурсовода, яка була елегантною, трохи похмурою, досить молодою жінкою. А мені з Рудим тоді

було приблизно вісім та дванадцять років. Вона не розповідала нам про картини, вона тягала нас залами і

розповідала про своє бурхливе особисте життя. Я всього не пам'ятаю, але в її розповіді фігурував її

підступний чоловік, який змусив її зробити аборт. Навіть кілька абортів, після яких вона не могла народити

дитину. «Ні, я вагітніла, але в мене постійно були викидні. Хоч як я берегла себе, все одно через місяць-

другий — викидень, що ти тут будеш робити, доля є доля», — бідкалася нам екскурсовод.

Раптом вона зупинилася біля однієї з картин. Я не пам'ятаю, що там було зображено, але точно пригадую, що там було двійко янголів. «Подивіться на цю картину, діти. Придивіться до янголів, пухких малюків з

крилами, бачите? Отже, діти, ви вже дорослі, тому, мабуть, знаєте, що янголи — це померлі діти. Багато

дітей помирає малими, ніхто не може гарантувати, що одного дня цього не станеться з вами». Ось що вона

нам сказала. Дехто заревів уголос. Але їй було байдуже. Чому вона таке сказала? Мабуть, у неї були

проблеми куди важливіші, ніж охорона нашої дитячої психіки. Мабуть, вона згадувала свої аборти й

викидні.

Ми повернулися додому, і Рудий спитав у батьків, що таке аборт і викидень, він любив в усьому розібратися

та й взагалі мати кебету. За вияви цікавості він був нагороджений однією, але дуже довгою нотацією щодо

правил поведінки, а також кількома короткими ляпасами по сідницях. Про мертвих дітей, янголів та нашу

незагайну смерть того вечора він вирішив не теревенити. Більш за все я боюся, що мене коли-небудь

помітять янголи. Вони миттєво знищать мене. Розмірковувати вони не будуть, вони не надаватимуть мені

останнього слова, вони знищать мене, тому що я розгадала їхню таємницю. Вони — злі померлі діти, діти, в

яких забрали всі забавки.

Інколи мені здається, що найжахливіше страховисько шукає мене, полює на мене. Це — дощ, який замість

краплин кидає на землю пружні м'ячі. М'ячі, якими граються янголи. Вони жбурляють їх у мене, граються в

«п'ять імен», пам'ятаєш таку гру? Ти відбиваєш м'яча долонею, приказуючи: «Я знаю п'ять дівочих імен.

Світлана — раз, Олена — два, Оксана — три, Катруся — чотири, Христина — п'ять». Не переводиш подих, продовжуєш: «Я знаю п'ять хлопчачих імен. Сергійко — раз, Андрійко — два, Микола — три, Павло —

чотири, Володимир — п'ять. Я знаю п'ять міст. Київ — раз, Львів — два, Івано-Франківськ — три, Чернівці

— чотири, Тернопіль — п'ять. Я знаю п'ять диких тварин. Тигр — раз, лев — два, вовк — три, лисиця —

чотири, вепр — п'ять. Я знаю п'ять домашніх тварин...».

Еріка обіймає мене. «Міро, тихіше, вгамуйся, будь ласка, Міро, заспокойся, все минеться». Я починаю

скиглити. Потроху, неголосно. Ці діти стільки всього знають по п'ять, для них не проблема загадувати нові й

нові теми, бити, бити мене по потилиці наповненими дощовою водою м'ячами. «Я знаю п'ять людських

почуттів. Кохання — раз, довіра — два, ненависть — три, невпевненість — чотири, страх — п'ять». Коло

замкнулося?

Еріка гойдає мене на стільці, наче дитину в колисці. Дивно, як я досі не впала. «Знаєш, я тут подумала... —

каже вона, прислухаючись, чи припинила я скиглити. — Виходить, що найбільший мій страх — це товста

тітка, яка тихо їде за мною на велосипеді вночі на цвинтарі і насвистує похоронний марш». Спочатку ми

разом верещимо, а потім відверто регочемо. Крізь сміх та сльози я помічаю, що сьогодні був день

відкриттів. «Ех, люблю відкриття», — продовжує мою думку словами з рекламного ролика горілки

«М'ягков» Еріка. У неї виходить дуже смішно, така само інтонація, як і в героя ролика. Ми заходимося в

новому нападі реготу.

«Дві баби вдома, а жерти нема що». Цей голос розігнав наш сміх, сміх розвіявся по кухні — так річкові

мальки кидаються врізнобіч від ноги людини, яка несподівано занурюється в їхню зграйку. Авжеж, це був

Рудий. А Рудий завжди поводиться як Рудий. Така стала натура.