цікавився снами своїх подружок? Байдужий пень. Тепер розплачуватимуся за своє недбале до них

ставлення. Я пробухикався. Я сказав, що так, мені постійно сняться жахи, найжахливіші жахи, які тільки

може уявити собі людство. Міра пожвавішала. «Які саме? Які саме ці страхи, скажи мені, і буде не так

моторошно. А потім я розповім тобі про свої». Як це мило з її боку, виявляти зацікавленість та втішати мене.

Цього разу я вирішив не брехати. Ну, може, трохи, але не більше. «Я розповім тобі про реальні страхіття, котрі увіходять у мої сни», — сказав я. А що таке? У мене до біса страхіть, які лякають мене на кожному

кроці мого життя. Вона зробила уважне обличчя. Вчепилася за стільця, приготувалася мене слухати.

Отже, як у будь-якої дівчини та й у будь-якої людини взагалі, у мене є страхи. Свої викохані страховиська.

Вони є в усіх. Не всі, але багато хто має мужність зізнатись в тому, що деякі жахи переслідують його

постійно. Першим моїм жахом є товсті тітки. «Товсті тітки?» — питається Міра. Я бачу, що вона

збентежена. «Атож, саме вони. Товсті тітки». Вони мене не люблять, я дуже їх дратую, особливо вони не

люблять мене в метрі. Вони завжди чекають, коли я поступлюся місцем, але я того не роблю, і вони

починають дивитися на мене так, щоб я перетворилася на попіл. Вони завжди обсипають мене всілякими

лайливими словами. А коли виходять мені назустріч із ліфта, намагаються розчавити мене своїм великим

пузом. Я відчуваю сморід їжі, сморід шлунка, яким вони дмухають на мене, відчуваю метаболізми, які вони

спрямовують мені в обличчя. Вони спеціально це роблять, щоб я отруїлася.

«Мені здається, що ти боїшся товстих тіток тому, що тебе лякає перспектива стати такими, як вони, —

виважено каже Міра. — Але це стандартний жіночий жах, боятися погладкішати. Ти цим не переймайся, мені здається, що в тебе худорлява конституція». Міра намагається мене заспокоїти. Насправді, я колись

замислювався: чому мене лякають товсті тітки, і дійшов думки, що це страх перед тим, що моя майбутня

струнка дружина може перетворитися на такого товстезного монстра.

«Ще я боюся велосипедів», — веду я далі. Сьогодні наче день відвертості. В дитинстві моя рука застрягла у

велосипедному ланцюзі, її там добряче скрутило. Ось залишився шрам. Протягую Мірі руку, щоб вона

відчула рубець на моїй шкірі. Вони, велосипеди, не слухаються своїх власників і постійно на мене

наїжджають. Усе життя. Немає від них спокою. Якщо шлях широкий, вони все одно наближаються до мене і

погрожують кермом як рогами. У мене постійно від них синці. Особливо на стегнах, вони тикаються в мої

стегна із задоволенням, як те оленя, що шукає материної дійки. Одного разу мене ледве не збила машина, тому що мене під неї штовхнув велосипед, керований п'яним велосипедистом. Коли я бачу велосипед, мої

руки починають тремтіти, а очі бігають, шукаючи безпечне місце.

«Який жах. Особливо ця історія з падінням під колеса машини, — каже Міра. — Може, тобі спробувати не

зважати на них, тоді й вони дадуть тобі спокій? — Міра пропонує мені вихід. Начебто я не намагався не

зважати на велосипеди. «Це не допомагає, — кажу я приречено. — Я не можу побороти дитячий страх, а

велосипедам про це відомо, від мене, мабуть, чимось таким привабливим для них пахне, я випромінюю

якийсь найкращий для велосипедів аромат». «Хіба аромат можна випромінювати?» — питає Міра. Я

ствердно киваю головою. Звісна річ.

Але більш за все мене доводять до запаморочення та нервових зривів кроки за спиною. Кроки когось

невідомого та страшного. Особливо моторошно, коли йдеш з якоїсь вечірки, вже пізно, людей немає, будинки стоять темні, жодний із них не посміхається світлим віконцем, дзвенить тиша, а хтось крадеться

позаду. І ти боїшся обернутися, щоб не побачити, наприклад, маніяка, який шкіриться на тебе. Йдеш, пришвидшуєш ходу, аж і він, невідомий, наддає ходу, в тебе вже холодні ноги, руки, серце, ти вже

відчуваєш, як він готує ножа чи кастета. І ось уже ти починаєш бігти, жах свистить у твоїх вухах, і він, маніяк, також біжить, і невідомо, хто з нас двох прудкіший. Уже спітніла спина, заплітаються ноги, плутаються думки, ти стаєш наче ватною. А він залишається свіжим, як Орбіт Супер-мінт. Зараз наздожене,

— і все. Порубає на шматки.

«І зґвалтує, розірве одяг», — здавлено каже Міра. Про зґвалтування я, відверто кажучи, ніколи не думав.

Ніколи. Навіть у найсміливіших думках я не заходив так далеко. Аж поки зрозумів, що ніхто ж не каже, яка

в цього покидька, що поспішає за мною, орієнтація, цілком можливо (зараз панує така тенденція), що він

надає перевагу чоловікам. Тобто є переконаним гомосексуалістом. Я починаю скиглити від цієї думки. Міра

підхоплює моє скиглення. Я чую, що паралельно ще хтось скиглить. «Що це?» — якось не мужньо

підхоплююсь я. «А, не зважай, то Діана, вівчарка нашого сусіда, п'янички. Ми з нею часто виємо разом». Я

дивлюся на Міру з повагою. Ти бач. Вона виє разом із німецькою вівчаркою, зі злющою вівчаркою, з

розумним службовим собакою. Це ж треба таке втнути. Я на таке нездатний.

«Я думала, що ти такого не боїшся. Ти ж сліпа, як ти можеш жахатися кроків за спиною? Для тебе ж

незрозуміле: чи вони за спиною, чи то хтось іде поруч, хтось дружній до тебе», — виривається в мене. «Я

панічно боюся кроків за спиною, я відразу впізнаю їхню криваву ходу», — відповідає Міра, і ми заходимося

у відчайдушному скигленні.

«Ти ще чогось жахаєшся?» — питає Міра вже після того, як ми добряче навилися. Навіть Діана втомилася

вити, хоча вона трималася довше, ніж ми. Така собі собача Монсерат Кабальє, перевиє будь-кого.

Талановитий собака. «Угу», — похмуро відповідаю. Трохи більше, ніж кроки за спиною, мене лякають

цвинтарі. Принаймні так було доти, поки я не зрозумів, що кроки за спиною погрожують мені зґвалтуванням

(звісно, що це я думаю, а не кажу вголос). «Ти боїшся небіжчиків?» Ні, власне кажучи, небіжчиків я не

боюся, зрозумійте мене правильно, не те, що я шаленію від небіжчиків. Звісно, що борони Боже від таких

зустрічей. Хай собі лежать, чи там літають, чи ще щось роблять, трусять яблука в Раю, смажать яєчню у

Пеклі, але якось без мене. Багато людей чудово живуть без мене, чому б так не жити небіжчикам?

Я до нестями боюся похоронів та цвинтарів. Особливо боюся похоронної музики. «Але ж вона така сумна, спокійна і врочиста, чи не так?» — запитує Міра. Може, для когось воно й так, а в мене зуби зводить від

жаху, коли чую похоронну музику. Вона може бути скільки завгодно врочистою, врешті-решт, цю музику

підібрано для небіжчика, вона не мусить подобатися мені. Бо коли чую ці рулади, то здається, що в моєму

животі хтось використовує мої кишки як струни арфи. Так і тягне, наче кицьку за хвіст.

Хоча я все одно не розумію, навіщо небіжчикові така музика. Він же її не чує. Добре, навіть якщо він її чує, то як вона може йому подобатися? Може, за життя небіжчик був рокером чи любив «Бітлз», то як можна

людині, котра обожнювала «Бітлз», на прощання ставити похоронний марш? Ось якби я був на місці

небіжчика (тричі пфуй, тричі «стук» по дереву, але не по столі, бо коли стукаєш по столі, не допомагає), то

розцінив би таке музичне замовлення як вияв неповаги до мене та моїх прижиттєвих смаків. Коли чую перші

ноти похоронної музики, я затуляю вуха, відкриваю рота і намагаюся глибше дихати або кричати. Я можу

качатися по землі, аж доки ця музика не затихне.

А на цвинтарі мені взагалі стає зле. Бо вони на мене дивляться. «Хто?» — Міра починає штовхати свого

стільця до мене, їй лячно. «Звісна річ, що небіжчики». Вони дивляться на мене зі своїх надмогильних

пам'ятників. Холодними очима. У них чорно-білі німі погляди. Це як німе кіно, але ж німе кіно майже

завжди було комедійним, чи занадто екзальтованим, а їхні чорно-білі фільми інші. Це фільми жахів із