Я ніколи не сиділа в таких генделиках і ніколи не палила, подумала я. А якщо саме це і є «на всю котушку»? Зробити те, чого ніколи не робив? І почати з будь-чого, з найменшого – може, далі само піде?
Скрутити в собі всі табу, всі заборони і викинути геть. Це найшвидше, що я могла б зробити саме зараз – просто тут, за брамою лікарні, на роздоріжжі, посеред чудового осіннього ранку.
Інших варіантів я поки що не бачила.
Я зважилась і попрямувала вперед, до генделика під парасолькою.
Буфетниця вже зайшла досередини ятки і причаїлася, мов павучиха. На склі перед віконцем висів перелік її послуг: кава «еспрессо», «кава-мокко», «капучино», гарячі бутерброди і таке інше. Все це, звісно, в пластиковому посуді. Жінка з неабияким подивом оглянула мене. Певно, я не входила в число її постійних відвідувачів.
– Еспрессо… – сказала я. – І… і пачку… м-м-м… «Кемел» та запальничку.
Останні слова ледь виповзли з моїх вуст.
Стоячи біля ятки в очікуванні замовленого, почула, як хлопці за дальнім столиком щось сказали про мій білий плащ…
Буфетниця висунула з вікна руку зі склянкою – в ній коливалась прозора коричнювата рідина – і кинула на прилавок пачку сигарет і запальничку.
– Дякую.
Я взяла свій скарб – власне, таке я вперше тримала в руках! – і попрямувала до столу із сірими напівкруглими візерунками, що залишилися від брудної ганчірки.
Сіла.
Поклала ногу на ногу… («Вульгарна поза!» – колись сказав Вадим.)
Я б не хотіла, аби про мене подумали, що я вже зовсім «синя панчоха» чи народилася в позаминулому сторіччі, але в мені завжди жили слухняність і страх.
Я чесно боролася з цим! І часто мала такий вигляд, як усі.
Одного разу навіть завела зошит, до якого старанно записувала лайки та їхнє значення, що ними так вправно оперували мої шкільні подруги – і мали при цьому шалений успіх! Носила короткі спідниці, прогулювала уроки…
Але, чорт забирай, слухняність і страх (не виправдали сподівань) жили в мені, як занози.
…Я подумала, що зробити найперше: ковтнути з огидного пластику чи підпалити сигарету? Вирішила зробити ковток.
Смак виявився ніяким…
8 годин 45 хвилин
…смак виявився ніяким.
Зовсім ніяким.
Я подумала, що відтепер смак усього, що належить з'їсти чи випити за ці два тижні – навіть якщо це буде моє улюблене тістечко-безе з вишенькою посередині, – буде таким самим, іншим, тобто – ніяким. І такими самими – ніякими! – стануть інші почуття чи поняття: гнів, страх, любов, розпач, цікавість, сміх… Усе втратить сенс.
Я знову подумала про те, що тепер мені можна все! І мені закортіло розреготатися. Це ж треба! Яка іронія долі. Тепер, коли нічого вже не потрібно, – можна все!
Саме тепер, коли я зрозуміла, що, власне, в моєму житті багато чого не було. Ну, от хоча б – сигарет.
Я покрутила жовту пачку із намальованим на ній верблюдом (ох… верблюдів я теж ніколи не бачила, хоча ми ось уже другий рік збираємося відвідати Єгипет) – і на мить відчула цікавість до чогось незвіданого.
Але вона швидко минулася. Я клацнула запальничкою. З неї вистрибнув хисткий блакитний вогник і весело заколивався перед очима. («Ну-ну…» – почула я голос Вадима і навіть озирнулася…)
Я ніколи не скакала на коні.
Ніколи не спускалася під воду.
Не ходила в гори.
Не була в Парижі.
Власне, взагалі ніде не була…
Звісно, про це вже не може бути й мови. Але ж має бути щось іще, більш реальне, ніж ця пачка цигарок?
Я закашлялась.
Халепа! Хлопці за столиком засміялися. Певно, вони сміялися з якогось свого жарту, але мені здалося, що вони глузували з мене.
Ну й дурепа, подумала я: нога на ногу, кава з пластикового стаканчика й цигарка – і я вже вважаю себе найбільшою грішницею. Майже героїнею: мовляв, отримую від життя «на всю котушку»! Ні, це, напевно, не входить у таке поняття.
У мене нічого не вийде, подумала я. Можу, звісно, замовити в такий же стакан гидотної дешевої горілки. А потім усе одно доведеться плентатися на тролейбусну зупинку…
Відчула, як у мені починає визрівати злість. Небо було надто яскравим, зелень – надто зеленою. Все надто живе. І все різало око.
Ну от, я порушила табу, отримала задоволення: посиділа в запльованому генделику, викурила пів смердючої сигарети, встромила носа в нудотний пластик із коричневою рідиною під назвою «еспрессо».
Це – все!
Інші тисячі варіантів нехай лишаються невикористаними.
Разом із Парижем і єгипетськими верблюдами. Треба йти додому, зателефонувати на роботу, попередити, що сьогодні не прийду, замочити прання і поговорити з Вадимом про те, що…
8 годин 50 хвилин
…про те, що…
– Сумуєш?
– Що?…
Звідки він узявся? Хлопець у картатій сорочці навипуск стояв перед моїм столиком, тримаючись за спинку стільця рукою в обрізаній до пальців шкіряній рукавичці.
– Нічо… – сказав він. – Тут вільно?
Я відразу ж хотіла встати і піти.
Адже ніколи не розмовляю з незнайомцями.
Точніше – з ось такими нахабними молодиками, від яких можна чекати чого завгодно. Я була певна, що він – з тої компанії, що сиділа за столиком зліва і спостерігала за мною. Відрядили його сюди. Але навіщо? Просити грошей? Чи, може, вони сприйняли мене за яку-не-будь?…
Я вже хотіла задерти носа, дати відсіч і якнайшвидше втекти на свою зупинку, до всього звичного, рідного і зрозумілого. Тобто заховати ніс у куленепробивний панцир.
Ще день тому я б так і зробила…
– Вільно, – сказала я. – А ти чому пішов від своїх? Нудно?
– Ні, – відповів він. – Просто я за тобою спостерігав…
– І що? – Я поправила окуляри і щільніше затягнула під гумкою «кінський хвіст», розділивши його навпіл і смикнувши в різні боки.
– І подумав, що я тебе десь бачив. Ти в кіно не знімаєшся?
– А в тебе немає дотепнішого способу знайомства? Ні. Не знімаюсь.
– А що я такого сказав? Ти схожа на одну тьолку… Забув, як кіно називається… Щось про школу… Так там була така сама білявка в окулярах. З хвостом.
– Між іншим, я закінчила школу сто років тому. А тепер працюю. І думаю: ви тут зранку байдики б'єте – мабуть, веселе життя?
– А в тебе, мабуть, нудне?
– Слухай, я вже збиралася йти…
– Куди?
– Не знаю. Просто йти звідси.
– Тобто тобі байдуже куди?
Я замислилася лише на мить…
– Так…
– А як тебе звати?
Мені давно подобалося коротке і дивне ім'я – Ія.
– Ія… – сказала я.
– Як? І-я? Що це за ім'я?
– Нормальне ім'я. Була… вірніше, є така актриса – Ія Савіна. Вона ще в «Дамі з собачкою» грала – в старому кіно. Не бачив?
– Я бачив «Гараж». Знаю таку.
– Ну от. Я теж – Ія.
– Класно. А я – Сюр.
– Що за дурня?
– Сюр. Так мене звуть. Це – перші літери мого імені та прізвища. По-моєму, нормально. А там, – він кивнув у бік хлопців, – Саньок, Бляха, Рудий та Марек. Ми тут завжди пиво п'ємо.
– А що потім?
– О! Потім – різне. Часом усі розходяться. Купа справ! У Санька – родина. Малим близнюкам по два роки – треба працювати. Вони вже зараз жеруть по три тарілки макаронів. Саньок у нас на транспорті працює…
– Контролером?
– Майже… Бляха та Рудий у нас грамотні. Вчаться. У Марека хата – закачаєшся. Бляха щойно з Узбекистану повернувся. Відмічаємо.
– А ти?
– А я… ось тут із тобою балакаю.
– Навіщо?
– По-перше, ми тебе тут ніколи не бачили.
– А що, це якесь особливе місце?
– А ти не знаєш?
– Знаю, – чомусь сказала я.
Сьогодні в мене був особливий день – чому б мені, як Алісі з Дивокраю, не опинитися в особливому місці? Я посміхнулася самій собі. Він сприйняв мою посмішку по-своєму.
– Ти вмієш робити якусь жрачку? – запитав він.
– Яку саме?
– Ну, хоча б яєчню?
– Нема питань!
– Тоді пішли!
– Куди?
– Куди-куди. До Марека. Я ж сказав – ми зараз туди йдемо відмічати повернення. Зробиш нам жрачку. Підеш?
