Ковток гарячої кави обпік піднебіння й ніби повернув думки в інший бік. Ще зовсім недавно вона не оминала жодну несправедливість. Тепер душа закам’яніла, навчилася «тримати удар», більше не озивається ні на що. Навіть жебраки, котрі ходять вагонами метро чи сидять у переходах, викликають лише помірковане співчуття. Вона проходить повз них, сором’язливо притримуючи сумку, у якій лежить гаманець, але ніколи не витягає його – спішить, як усі.

Нещодавно, перебігаючи з автобуса в метро, почула тоненький голос: «Купіть сірники, будь ласка…», і вже пробігла, фіксуючи поглядом маленьку бабцю, котра тримала в руках кілька коробочок із сірниками. Кому вони зараз потрібні? Промчала повз. Озирнулася, поплескала себе по кишенях і… побігла далі. А потім весь день картала себе, подумки поверталася туди, до того тоненького дитячого голосочку…

Ні, треба усе ж таки їхати. Хоча би для того, щоб довести собі, що ще здатна на співчуття.

Марта швиденько поклала в торбинку найнеобхідніше (на всяк випадок захопила й купальник – раптом у селі є річка) і вирушила до автовокзалу.

Уже о десятій ранку спека стояла така, що підбори вгрузали в розпечений асфальт. За квитками до Лісового в касі стояли лише дві жінки, автобус вирушав за десять хвилин.

Марта знайшла платформу та вжахнулася: чи витримає дві години їзди в цій тарантайці? Такі автобуси, звісно, ходять лише до занедбаних сіл – запилюжені, вузькі, із порізаними сидіннями й безліччю брутальних написів на спинках крісел. Але Марта своїх рішень не змінювала: їхати так їхати!

Дорогою до автобуса підсіли ще дві-три жінки. Марта забралася на заднє сидіння й дивилася у вікно. Жінки голосно розмовляли, перегукувалися з чоловіками, автобус торохкотів і підскакував, мов іграшковий, дорога жовтим пилом клубочилася під колесами.

Марта мимохіть згадала, якою була дорога до Чорногорії позаторік, куди вони з Андрієм їздили відпочивати. Які дивні країни є на світі і які дороги! Автобус, мов білий лайнер, ішов «ужвицею» – так називалося шосе, що обплутує гори, мов стрічка серпантину.

Марті ніколи не забути ту дорогу… Запах гірського лісу можна порівняти хіба що з запахом моря. Хвилі соснового повітря періодично захльостували вікна, збуджували, як наркотик. І в цих горах, посеред щільної стіни синьо-зелених сосен, мов гриби, стирчали охайні хатки з червоними дахами. Вони розташовувалися на узвишшях та в долинах на великій відстані одна від одної. Марті кортіло зупинитися саме тут, пожити хоча б тиждень серед цих гір, у цьому величному спокої й зеленому розмаїтті. Яка це була б казка! Удень насолоджуватися повітрям, відвідувати монастирі й каплиці, що якимось дивом були вирізьблені в скелях, органічно вписуючись у гірські пейзажі, ніби й не були творінням рук людських. Увечері виходити на трасу до кав’ярень – охайних, із сучасним дизайном і доброю кухнею, де господарі радіють і одному подорожньому.

Пити каву чи пиво й роздивлятися довкола – така краса ніколи не набридне! Жити так день за днем і не відчувати втоми від одноманітності, адже в горах її не буває…

…Марта не помітила, як лишилася в салоні сама. Люди поступово виходили на зупинках у своїх селах, ніхто, крім неї, не їхав до кінцевої, до Лісового. Водій час від часу поглядав на самотню пасажирку, виблискуючи металевими зубами, і Марта почувалася незатишно.

– Вам у Лісовому де зупинити? – нарешті гукнув до неї водій.

А дійсно – де? До кого вона, власне, їде?

– Біля продмагу, – попросила Марта.

Слово «продмаг» вимовилось випадково – щось із забутого дитинства. Але ідея слушна: замість того, щоб розпитувати по подвір’ях про якусь дівчину, котра поїхала працювати чи вчитися до міста й не повернулася, краще завітати до крамниці і заговорити з продавчинею – безпрограшний варіант!

Автобус в’їхав у село. Приблизно так Марта його й уявляла: горбаті ґанки, невеличкі скособочені хати, на майдані перед зруйнованим поштовим відділенням – облуплений пам’ятник якомусь вождю. Колись пофарбований «сріблянкою», він скидається на напівзітліле тіло – певно, жахливе видовище вночі. І – жодної людини на вулиці.

Водій зупинив біля магазину. Марта вийшла, роздивилась. Над будівлею, схожою більше на в’язницю – вікна заґратовані, металеві двері вкриті іржею, – два написи, зроблені, певно, місцевим малярем: «Маркет», а нижче, у лапках, було додано: «Продмаг».

На щастя, двері магазину були відчинені.

Марта відкинула жовті завіси з марлі й увійшла досередини. Жінка, що сиділа за прилавком, гортала «покет-бук» із величезним рожевим серцем на обкладинці й жувала огірок. Побачивши Марту, вона кинула огірок під стіл, поправила білу полотняну наколку, що стирчала в копиці волосся, і з цікавістю подивилася на приїжджу.

Марта привіталася.

– Ви звідки й до кого? – приязно, але наполегливо запитала жінка, і Марта зрозуміла, що вчинила правильно: потрапила в самий центр поширення інформації.

– Проїздом… – коротко пояснила вона й обвела поглядом крамничку: рибні консерви, банки з каламутним соком, льодяники «Монпансьє» в круглій бляшанці… Немов машина часу відкинула її на десять або більше років назад.

«Монпансьє» – це спогад про дитинство, коли, дітлахами, вони на подвір’ї змагалися, хто більше ввіпхне до рота цих різнобарвних льодяників.

Марта купила круглу коробочку, потрусила нею над вухом – цукерки не торохкотіли. Мабуть, давно вже перетворилися на щільний конгломерат, котрий треба розбивати молотком.

– Ви з міста? – знову звернулася до неї продавчиня.

Їй кортіло поговорити, а ще більше – дізнатися, до кого приїхала ця гарна молода жінка.

– Так, – відповіла Марта й вирішила розпочати гру.

– Ось приїхала та не знаю, що робити… – жалібно вимовила вона, – доведеться звернутися до вас по допомогу.

Очі продавчині радісно зблиснули, вона сперлася грудьми на прилавок і витягла шию:

– Слухаю вас.

– Я розшукую одну молоду дівчину, мешканку вашого села, – почала Марта, – а проблема полягає в тому, що особисто я її не знаю…

– У нас тут давно нема молодих, усі розбіглися. Що їм тут робити? У клубі вже четвертий місяць іде «Зіта і Гіта», – сказала продавчиня. – А ви, часом, не з міліції?

– Я працюю в прокуратурі, – несподівано для себе збрехала Марта.

Повідомлення, що до них завітала працівниця прокуратури з міста, справило на продавчиню неабияке враження.

– Чим я можу вам допомогти? – люб’язно запитала вона.

– Можливо, ви пригадаєте, у кого з місцевих є донька, котра приблизно два-три роки тому поїхала до міста…

– Ой, у нас таких – півсела!

– Крім того, – продовжувала Марта, – вона гарна на вигляд, досить висока…

– Лєнка! – радісно перебила її жінка. – Точно – Завалишчина Лєнка!

– …струнка, – вела далі Марта.

– Ні, нє Лєнка, – засумнівалася жінка, – та опасиста…

– А ще ця молода жінка, швидше за все, непогано влаштувалася в місті – навчається або працює…

– Вони всі вчитися їдуть, – буркнула продавчиня, – а потім виявляється – шмарклі багатіям підтирають…

– …має чоловіка або нареченого…

– Усі вони так кажуть…

Жінка насупилась й почала ялозити ганчіркою по прилавку.

– Та це ж Вальчина Зойка! – несподівано над самим вухом прокричав інший жіночий голос.

Ані Марта, ані продавчиня не помітили, як до крамниці ввійшла ще одна покупателька й навіть встигла набрати в кошик шість паляниць, а тепер із цікавістю прислухалася до розмови.

– Точно Зойка! – продовжувала жінка. – Поїхала торік вступати до інституту. А навесні привезла Вальці міх-ро-хвильовку, кофту нову – індійську… За що, цікаво, студенткам такі гроші платять?!

– Авжеж, Зойка… – погодилася продавчиня. – Вона і гарна, і струнка. Та й казала Валька, що має жениха багатого…

– Еге ж… – закопилила губи жінка з паляницями. – Зустрічалася з нашим Сергієм. Це, до речі, він і допоміг їй у місті влаштуватись. А тепера знайшла іншого, багатшого… От дурні баби, я колись свого часу…

– А хто такий Сергій? – перервала її Марта, відчуваючи, що натрапила на те, що шукала.