Страшні репресії пройняли жахом Україну. Люди покидали міста і села у паніці, втікаючи на степи, а козаки присягали, «що будуть ходити аж по коліна в московській крові». Ця нова різня зворушила навіть Європу, яка з великою увагою стежила за дальшим ходом подій. Французькі часописи, що з точністю передавали вістки, не скривали свого остраху: «Страшна різня» — «Руїна України» — «Жінки й діти на вістрях шабель» — такі були заголовки над передаваними звістками. «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і пол вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів». — «Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».

Так писали «Французька Газета» (Gazette de France), «Історичні листки» (Lettres historiques), «Історичний Меркурій» (Mercure historiques) з Гаги і «Ключ кабінету» (Clef duCabinet) з Вердена.

13-го і 14 листопада 1708 р. лишаються історичними лиховісними датами для взаємин України з Московщиною. Невибачний злочин залишив на довгі роки кривавий спомин.

Шевченко, революціонер до глибини душі, якого суспільні ідеї були зовсім протилежні до ідей аристократа Мазепи, все ж таки ставився з великою пошаною до гетьмана, який хотів визволити Україну. Він ненавидів Петра всією своєю душею і не міг йому вибачити, що приклав руку до загибелі козаччини. У «Великому Льоху» трьох душ не впускають до раю за те, що вони мають за собою злочин проти батьківщини…

Цар мав рацію, що складав Меншикову побажання за успіх у «знаменитій» справі. У тиждень після злуки Мазепи з Карлом XII його столицю спалили, зрівняли з землею і вирізали усіх мешканців: нові союзники не мали навіть часу прийти йому з допомогою.

Моральний ефект був величезний.

Частину України зайняли московські війська. 15 листопада Петро, засівши в генеральному штабі в Глухові, прикликав туди козацьких полковників, що залишилися на службі російської армії або на землях під його контролею і казав їм вибрати нового гетьмана, їх було мало, усього чотирьох. Принесли відзнаки найвищої козацької влади, які Меншиков знайшов під час грабіжу Батурина і щоб бодай про око пошанувати козацькі права, почали буцімто вибір. Полковники хотіли ще рятувати народну честь і вказали на чернигівського полковника Полуботка, щирого патріота, який за свою вірність до батьківщини згинув у молодім віці у Петропавловській в'язниці. Петро відкинув цей вибір: «Ні, не хочу Полуботка, з нього може вийти другий Мазепа». Царським кандидатом був стародубський полковник Скоропадський, знесилений старець, давній приятель Мазепи, якого Мазепа листом з 9 листопада закликав іти з ним разом, роз'яснюючи йому дружньо причини союзу з Карлом XII. Але тому, що сусіднє московське військо загрожувало йому безпосередньою небезпекою, Скоропадський, що не був героєм, лякаючись кривавої розплати, не рушився з місця.

17 листопада козаки й їх полковники, примушені російськими штиками, прийняли рішення Петра; вони заявили не без деякої іронії: «Нехай же Іван Скоропадський, стародубський полковник, стане нашим гетьманом, коли така воля Його Царської Величності».

Скоропадський спершу ухилявся від вибору; він шанував Мазепу, лякався йти проти нього, ще й не знаючи, який може бути вислід конфлікту. Та коли на нього слабого натиснули, він згодився; князь Долгорукий передав йому гетьманські відзнаки, привезені з Батурина. При присязі вірності, яку склали цареві, появилася нова фраза, справді ганебна. Скоропадський присягав, що «не буде мати ніякого зв'язку з Мазепою і буде повідомляти Петра про всі хвилювання народу і його симпатії для Мазепи».

Така була дійсна мета вибору.

Одночасно підготовили другу сумну параду: святочну символічну смертну кару на Мазепі. Цар обставив це видовище з якнайбільше театральним ефектом. На ринку у Глухові вибудували риштування, на якому стояла шибениця. Туди принесли манекен, що зображав Мазепу з почесною відзнакою — шнуром св. Андрія. Меншиков і Головкін ввійшли по сходах під шибеницю і роздерли диплом, яким колись наділили гетьмана орденом. Якийсь писар прочитав повну злоби пародію смертного присуду, і Мазепин манекен повісили, здерши з нього відзнаки. Відтак ту куклу, яку кат тягнув серед пилу по вулицях міста, топтали ногами. Тоді-то і Чечель згинув на колесі від страшних мук, без оклику болю.

Але, на думку Петра, і цей засуд і це видовище не врізались ще досить глибоко у душу українського народу. Йому прийшло в голову відновити середньовічний московський обряд, досі на Україні невідомий, анафему. Акт цієї церемонії відбувся 23 листопада у Глухові у Святотроїцькій церкві в присутності царя, його дружини і всієї козацької старшини, що ще залишилася під московською владою. Богослужіння почалось своєрідною відправою, складною і несамовитою, якої почини найти можна у стародавній візантійській церкві з тієї доби, коли духовенство вело невблаганну боротьбу із світською владою. Новгород-сівєрський протопоп Афанасій Заруцький кидав святочно анафему на Мазепу, викрикуючи голосно: «На зрадника і відступника Івана Мазепу анафема!» — і всі священики, диякони і хор повторяли тричі: — «Анафема! нехай буде проклятий!»

Цар видав спеціальні доручення, щоб того самого дня таку саму відправу підготовили в Москві в Успенському соборі в присутності царевича Олексія і всього двору. Дивним жартом долі цю анафему доручили кинути українцеві, царському митрополитові Стефанові Яворському, колишньому наставникові Київської Академії, вчителеві Орлика і авторові панегірика в честь Мазепи. До офіціальних слів, приписаних формулою, він додав іще таку палку апострофу: «А хто це такий той Мазепа? Хитрий і отруйний змій, лис, чорт, Юда, лицемірник і новий Каїн». І після цього додав з іще більшою ненавистю: «Це скажений вовк під шкурою ніжного ягняти. Ніжний у словах, але жорстокий у ділах».

Другий, давній панегірист Мазепи, Теофан Прокопович змінив поквапно у своїй драмі «Володимир» все те, що мало відношення до гетьмана.

До речі, треба признати, що українське вище православне духовенство перше зрадило справу української незалежності, коли тільки побачило, що вона небезпечно захитана. Київський митрополит і переяславський чернигівський єпископ брали участь у глухівському богослужінні. Всі вони скоро забули за добродійність Мазепи, за його постійні щедрі дари на церкву і його становище вірного оборонця православної віри.

Загал духовенства пішов за сумним прикладом своїх верхів. Ніхто й не думав противитися царським розпорядкам. Навіть таким, що були суперечні з церковним уставом, коли треба було знеславити особу Мазепи й відвернути від нього народне довір'я. А проте, організатори цього діла не добились успіхів, яких сподівались на майбутнє. Навпаки, ця зрада позначила прірву між високим духовенством і українським національним рухом.

За часів Хмельницького православне духовенство піддержувало всіма силами український національний рух у боротьбі проти Польщі; коли прийшло до українсько-московського союзу, воно залишилося вірним сторожем українських вольностей. Важко історично роз'яснити його нежданий зворот і несподівану покірливість; чи відступило воно під впливом жаху чи, може, повірило у наклепи, буцімто Мазепа став союзником Станіслава Лєщинського, отже, католицької Польщі? Можливо, що всі ці мотиви мали одночасно вплив на таку наглу зміну.