Був я вже другий рік підчашим, коли це каже до мене Вовчий Хвіст:

— Кличе тебе домажирич Мусій Хазарин.

Питаю чого? Каже — будеш теперки ти чашником. Кажу: а ти ж як?

— А мене, — каже, — Свенельд «жалує» сотником.

А бачу — не радий Вовчий Хвіст.

— Мене, — кажу, — сотником він ніколи не наставить.

А він рече:

— В Переяславлі я був би досі малим воєводою А що то за сотник у мої тридцять і дев'ять літ? Свенельд зумисне вдержує мене в Києві.

Питаю: пощо?

Каже: бо не любить мене та мого батька.

Це я вже й так знав. Старий Ульвсванс та його старший син дружили більше з переяславльськими сіверянами й полянами, а це було коромолою в Свенельдових очах. Він усіх нас давно б винищив, коли б мав з когось іншого брати дань.

Кажу Вовчому Хвостові:

— Ти ж варяг, то й іди.

А він одказує.

— Не всі ж бо варяги такі, як оці Щековичі.

Кажу йому йди бодай сотником

— Мушу, — каже, — йти...

Й сумно так усміхається.

Я вже теж збагнув, що в дружині йому буде не з медом, але ж і я ще всього не знав.

Його найлютішим недругом став там Людвік Свенельдич Дютові минуло двадцять і четвертий рік, а Свенельд уже давно наставив свого синка сотником. А Вовчого Хвоста аж оце тепер.

Ну, а мене домажирич наставив старим чашником. Своє діло я ліпо знав, тож і не випручувався, бо холоп є холоп, що скажуть — мусиш чинити, інакше заробиш і батога

Став я частіше заходити до княжого хорому то це, то те Наді мною ще були огнищанин та домажирич, але старий чашник також не останній у княжому дворі

Одного разу перестрів мене коло стаєнь Вовчий Хвіст і став розпитувати: та що, та як, та кого тобі дали підчашим? А тоді й рече:

— Щось ти вельми задрипаний. Он скоро пальці повилазять з чобіт, а лікті та колінця мало не світять.

Кажу, що мені дали, те й ношу.

А він каже:

— Тепер ти не простий холоп. У дворі всім усе дає чашник. А ти не жди, поки хтось прийде та покладе тобі на коліна, що хочеш, те й бери.

Досі я на все це просто не дивився, тепер же думаю: йдіть ви під три чорти! Візьму й на зло вам усім уберусь боярином!

Пішов я до підклітей і вибрав собі найдорожчий стрій. Боярського, правда, нічого не було в підклітях, кожен боярин шив собі все сам. Зате я взяв чоботи й стрій десятника. Хай їм усім чорт!

Ну, а Малушу, мамку твою, стара ще торік узяла пестункою Хоч куди, бувало, йде, а Малушу бере з собою А вбирала її так, як ото вбирають лельку перед святом Геть в усе чистісіньке та нове. Питаю Малушу:

— А де ж ти їси? На пекарні з челяддю?

Каже: нє, з княгинею за столом.

А була й досі худенька й квола.

Питаю: а про княжича мовчить?

Каже — не згадувала більше.

А твому батькові минув уже чотирнадцятий рік За це літо княжич Святослав добре вигнався й покремезнішав, а голос його згруб. То ж він колись бавивсь манюнім меченятком, а тепер уже носив при боці справжнього меча. Коли та як навчав його Асмус боротися — того вже й не скажу, бо досі княжич з гридьбою не боровся Сидів тоді Асмус у новому Ольжиному дворі, там, певно, й навчав княжича. В мене ж не було діла в Ольжиному дворі, там був свій чашник і свій огнищанин, бо стара тримала в порубах двору золото та повні барила гривних і ногатих кун

В Ольжиному дворі на Щекавиці сидів здебільшого й княжич — у Києві лише ночував. Бувало, як виїде зранку, то там і висидить усенький день, а з цього літа зачав ходити на влови з Асмусом — я видів його кілька разів, хоч він у мій бік і не дивився. Востаннє бачив княжича Святослава того Дня, як гридницею пішла чутка, що Лют убив Вовчого Хвоста

Видно, Вовчому Хвостові було на роду написано — вмерти од стріли Та й не якоїсь, а таки варязької.

Кови між ними почалися давно — ще як Свенельд наставив Вовчого Хвоста сотником. Лют раз по раз чіплявся до Вовчого Хвоста: то почне висміювати його конягу, то самого назве дідом або вайлом, а то нацькує на нього інших сотників, а ті й раденькі підлеститись до Свенельдового синка ~ чинять усе, що скаже. А коли Лют хотів найбільше йому допекти, то Називав його Претичевим приймаком або полянським сотником.

Жодного полянина в дружині давно вже не було: коли за Ольга та Ігоря ще лишалось кілька, то Свенельд вижив і їх. Останнім, мабуть, вигнав Претича. Та я в ті роки й не чув, щоб десь був на Русі боярином полянин а чи сіверянин. Про деревлян уже й не кажу. Єдиний був Претич, та й той тишком-нишком сидів у своєму дідинці, бо колись могла дійти черга й до нього.

А Вовчий Хвіст узяв та й посватався до Претичевої сестри. Хоч йому минав тридцять і дев'ятий, він досі не мав жони, бо не мав же в Києві й вогнища. Тепер же покинув гридницю й став сидіти в Претичевому дідинці — пристав цебто в прийми.

Отож Лют і називав його полянським сотником та Претичевим приймаком.

Вовчий Хвіст був зроДу небалакучий, і коли до нього сікався Лют, він, бувало, змовчить або відійде, а це ще дужче хапало Люта за живе.

Одного разу — я видів це сам — Лют Свенельдич так довго дошкуляв йому словами, що той не витримав і таки схопився за меч А тоді трохи охолов і каже:

— Якби ти був не такий молодий, я тобі закрутив би хвіст на спині.

Це було коло гридниці, й кругом товклося повно гридьби. Лютові підлабузники почали сміятися, мовляв, куди тобі, старому, мірятися з молодим Лют уже давно чекав цієї нагоди, а тепер лише підморгнув до своїх, мовляв, під'юджуйте далі, а сам каже до Вовчого Хвоста:

— Це ти мене боїшся. Злякався мого меча!

Лют був невисокий і не вельми кремезний, але мав страшенну силу в правому плечі — одним ударом одсікав живому бугаєві голову — я вже тобі казав колись про це? Й про оту його мечну хитрість, коли він мовби ставив себе під удар, але якось одвихавсь і вже сам замахувався. Цього в гридниці не вмів ніхто.

Отож він Вовчого Хвоста зумисне й під'юджував, щоб той урешті вийняв свого меча. Ну, Вовчий Хвіст не витримав і питає:

— Боротимемось пішки чи в сідлі? Лют каже:

— Верхи! — А кожен же гридень знав, що тої своєї хитрості Лют уміє лише верхи. — Боротимемося до кінця!

Цебто до смерті.

Посідали вони верхи й узяли щити, роз'їжджаються в різні кінці двору. Лют як зострожить конягу та як кинеться на Вовчого Хвоста — ну, думаю, пропав переяславець і зараз махне мечем, а Лют вивихнеться, й меч опиниться аж у коня за хвостом. А тоді Лют уже покаже...

Коли це сходяться — аж ні: Лют не діждався, махнув сам, і я аж геть потім усе второпав. Вовчий Хвіст якось по-вовчому вигнув свого хребта, що меч Люта зачепив його не кінчиком, а ближе до корінця — мало не хрестовиною. Такої хитрості Лют не вмів. Його меч ковзнув по хребті Вовчого Хвоста й розрубав чобіт самому ж Лютові, а Вовчий Хвіст ударив його в пику щитом, хоч міг би й стяти мечем голову, коли б захотів.

Після цієї пригоди Лют ще дужче затявся. Востаннє боролись у плавнях коло Дніпра, Вовчий Хвіст перебив меч Лютові Свенельдичу, а коли одкинув свого меча, бо мав за ганьбу йти мечем на голорукого, хтось простяг Лютові свій лук.

Вовчого Хвоста привезли вже возом. Коли я почув і прибіг, він ледве дихав. Подався я до Претичевого дідигщя, розказую Претичеві, а він вислухав і кричить:

— Біжи мерщій по волоха Стана!

Поки я того волоха розшукав, Претич уже перевіз Вовчого Хвоста до свого двору. Приходимо з волохом, а він:

— Рана затруєна.

Якби не волох Стан, а він був відьмак над відьмаками, поминай як звали Вовчого Хвоста, бо Лют устрелив його затруєною стрілою.

Вовчий Хвіст пролежав до самої зими, а з першим снігом забрав Претичеву сестру й поїхав до Переяславля. Свенельд уже його й не спиняв, щоб Вовчий Хвіст не мстився'Людвікові.

Новим сотником став Гліб — син Кунегунди Одноокої й Ігорів небіж. Він був дев'ятьма роками старіший за Вовчого Хвоста, але Свенельд Ольгович не любив усіх Рюриковичів, як і вони його. Тож він зумисне позбиткувався над Глібом, наставивши сотником у сорок вісім літ. Гліб же досі княжив у Ростові.