— А дракари в гирлі Рейну? Якщо Оттон не випустить свейських купців, конунг видасть мене Ерікові.

— Кажеш так, ніби Ерік тобі чужа людина, — заперечив світлий князь. Він поки що не сподівався нічого іншого. Хотів закинути Сігурдові про небожа та сестру, але роздумав і сказав інше: — Ерік не шукає твого живота, Ерік — твій батько. — Сігурд потер залежалу щоку рукавом, але про сестру та небожа й тепер було ще рано говорити. Долаючи в тілі тягучу млість, Доброчин і собі заходився розтирати щоки. Це мовби зрівняло їх обох. — Чого ти крутишся між сими свейськими островами? — спитав Доброчин. — Далі від конунга й короля почуватимешся вільніше. А тут Ерік здибає тебе.

— Він мій батько.

— Ти знаєш сам, про що мовлю... — тремким, упалим голосом сказав світлий князь. Він уже розхвилювався: настала мить сказати Сігурдові про небожа та сестру — королеву-вдову Астріду. — На твоє життя Ерік не зазіхне, він-таки тобі батько, але ти забуваєш про сина своєї сестри. Король Ерік давно пантрує за принцом Олафом: уже років півтора або й два.

П'ять останніх літ Сігурд служив у Новігороді — ходив у полюддя на чудських берегах, а його сестра Астріда, жона покійного норманського короля, сиділа на Готланді й побивалася за сином, який невідомо як і де зник. Ніхто не відав, що Ерік продав його бохмицьким купцям, котрі мали завезти малого принца аж до халіфату в Іспанії. Та, збираючи позаминулої осені оброк, Сігурд несподівано знайшов свого небожа серед челяді багатого чуди на Реааса. Сігурд викупив Олафа й прикликав до Новагорода свою сестру. Так вони й сиділи до минулої осені втрьох на Неревському кінці, аж поки варяги вчинили змову. Добричин і Володимир утекли, Сігурд теж не хотів більше лишатися в Новігороді, хоча одноплемінці-варяги навряд чи вкоїли б йому щось лихе. Просто він шанував світлого князя Доброчина.

Королевича Олафа хтось хотів украсти ще позаминулої зими — відразу ж після того, як його знайшов і викупив материн брат, а на Сварож-день у руку королевича влучила невідомо ким пущена стріла. Відтоді Сігурд оберігав небожа пильніше.

Тепер Доброчин нагадував йому сам про це.

— Нам з тобою одне на віку написано, — сказав він, і Сігурд пильно глянув на нього. — Ти так чи так ніколи не станеш норманським королем, а я — руським або деревським. Тебе не пустять ярли на королівський стіл тільки вже за те, що Ерік — твій батько. А я не хочу й сам.

Сігурд здивовано глянув на Доброчина. Світлий князь ніколи досі не говорив про таке. Той помітив його здивування й осміхнувся:

— Іскоростень міг би й надалі бути стольним городом Деревньої землі. Але всіх наших земель він не міг би врядити. Тепер це посильно тільки одному столу, київському. Лише на тому столі має сидіти наш король, а не чужоземець, — із притиском мовив Доброчин. Він уже бачив, що Сігурд не так уперто відвертає очі вбік. — А в жилах мого небожа тече кров мого діда й батька, бо він — син моєї рідної сестри.

Цього вже можна було не доказувати — цих останніх слів. Сігурд важко підвівся й вийшов. Доброчин не пішов за ним, а сперся ліктями на коліна, поклав гарячі щоки в долоні й дав слабощам зморити себе. Цього небалакучого ярла він добре вивчив ще в Новігороді.

До ранку Сігурд спорядив півсотні свейських та норманських дракарів, хоча своїх у нього не було й двадцяти. Доброчин розгубився. На всіх у нього не вистачило б платні, та Сігурд зрозумів це й заспокійливо махнув рукою:

— Ти вчора забув сказати мені про одне: що твоєму небожеві потрібна моя допомога, а моєму — твоя... Вони не хочуть іти до конунга на Готланд, — кивнув Сігурд на мурашник вікінгів коло пристані. — Хочуть іти на схід, і я нічого не годен їм удіяти. Якщо тобі не вистачить срібла на всіх, я сам сплачу половину.

Доброчин стримано кивнув, і того було досить: цей вікінг не полюбляв занадто пишні й велемовні слова.

Вирушили перед полуднем, тільки-но пересівся рясний дощ, а з Вестгайма прибули Володимир, Олаф та Астріда.

Доброчин глянув понад головами веслярів назад. Дракари пливли довгою низкою, передній уже заплив на той бік острівців, що відділяли море від Упсальського озера, а задні ще погойдувалися коло причальних поплавків та колод.

Півтори тисячі варягів, зі злістю подумав Доброчин; я все життя боровся з цими татями, а тепер мушу дякувати їм...

Він мигцем глянув на Сігурда. Сігурд на викликав у нього того самого почуття. Роздратування, навпаки, несподіваним чином уляглося, й Доброчин уже спокійно глянув на двох юнаків — князя й королевича. Обом минав вісімнадцятий рік. Обидва були ізгоями, й жоден з них не мав певності в прийдешньому дні; але вони мали перед ним одну суттєву перевагу, яка захищала їх од важких дум; свою молодість. Отроки свейською мовою обговорювали достойності Володимирового меча. Але то теж не була розмова двох витязів, січених у січі та боротьбі, а звичайне вихваляння двох підлітків, яким дозволено поносити батьківські мечі.

— Цей меч по-нашому зветься харалужний, — сказав до королевича молодий князь. — Бачиш мереживо на лезі? Немає міцніших понад харалужні мечі! — В голосі Володимира було стільки гордощів, що Доброчинові раптом стало сумно за себе й за сина своєї сестри. Володимир більше не мав чим похвалитись. У них була одна-єдина ладдя, якою вони втекли з Новагорода, взявши зо два десятки найвірніших витязів та княжий скіт[9]. А той безпритульний королевич міг би сказати одноліткові: «Ану ж бо поглянь, скільки в мого вуя дракарів та вікінгів!»

А що має Володимирів вуй? Доброчин з запалом звернувся до богів небесних: «Якщо ви справді там жиєте й жалуєте своїх людей — споможіть нам у цю лиху годину!..»

Й важко зітхнув: молитва починалася зі слів невіри. Це мовби стало знаком на те, що чоловік мусить сам за себе дбати, бо якщо там нагорі і є хтось, то в нього доволі небесних клопотів. Кожен мусив промишляти сам.

Доброчинові й досі крутило руки та ноги, але вчорашнє почуття безвиході розвіялося й зійшло. Світ уже не меншав і не загрожував, як серед отих вогких кам'яних стін.

Кам'яниці завше викликали в ньому пригнічення. Він навіть дивувався з людей, які зводили собі кам'яні теремниці.

Жона норманського короля-небіжчика сиділа біля насаду корми, вона вже не носила чорної жалоби, й це чомусь навертало Доброчинову думку на власну сім'ю. Рятуючи Володимира й себе від розлючених варягів, Доброчин сховав сім'ю під Ладогою в надійних людей: і своїх синів та доньку з Богуславою, й Малушу та Володимирову жону — чехиню Людмилу, яку висватав в оломоуцького князя щойно перед тим.

Пливли майже за вітром, піднявши полотнища чорних вітрил. На деяких були зображені зубаті бичачі голови, на інших — червоні або білі хрести, й тільки одна ладдя була з червоним Сонцем на білому вітрилі: покровителем Новагорода за часів Доброчина й Володимира був Дажбог, котрого лише подумки чи пошепки називали Хорсом, як належало називати всіх богів, земних і небесних, щоб про це не здогадалися божі вороги.

Вітер надвечір подужчав, хвилі щораз настирливіше били в правий насад, і королева-вдова Астріда почала болісно морщитись. Олаф сміявся з матері й удавав, ніби падає в воду. Королева не витримала й нарешті попросилась під настил корми, де все було забите міхами з водою та харчем. Сігурд пильно вдивлявся в затуманену далину (десь там мав бути крайній острівець Арандської купи, на якому він збирався провести ніч), але нічого не міг розгледіти.

А вітер міцнішав і ставав злим. На дракарах уже хвилювалися, потомлені вікінги збивали весла й частіше змочували водою рипучі кочети, лаючи своїх ботсманів, які розучилися тримати стерно в руках. Це були поки що приховані закиди Сігурдові, але він знав, що незабаром неприязнь стане відвертою, якщо так і не пощастить надибати того клятого острівця.