Доля була заздрісна й ревно чергувала на своїй ниті вузлики щасть і нещасть.

Надійшли вісті від Яна Усмошевця, й Доброчин убачав у тому божу руку. Ян повідомляв, що Звенко Претич прибув зі своїм полком у 31-й день місяця травня, а за два дні по тому Веррію вийняли мечем.

— Так це ж якраз у другий день червця! — з раптовим хвилюванням вигукнув великий князь.

У цій події Доброчин і вбачав божий промисел. Це ніяк не могло бути звичайним збігом подій. Звенко Претич вийшов на Траянову путь у 25-й день травня, коли Доброчин одержав звістку від Настаса й перекопав корсунський водогін. Веррію Усмошвець і Претич разом з булгарами вийняли у 2-й день червця. Топарх Іраклій прислав сольство того самого дня:

— Знемогли ми водною жажею. Якщо скажеш Василієві-царю, що ми боролися з вами до останку, вдамся тобі.

Й того ж дня відчинились корсунські ворота.

Це не обійшлося без божого промислу й божої руки.

А ось чого належало чекати далі — того Доброчин не знав. У 27-й день червця на небі з'явилося нове знамення: велика яскрава зірка з довгим хвостом, який поволі обертався,-ввечері показував на всхід, а над ранок вивихнувся на захід.

Ніхто в стані ніяк не зміг витлумачити знаку опахатої зорі.

Це вселяло в душу Доброчина відчуття тривоги й непевності.

Старійшина київських волохів колись одразу розтлумачив йому значення вогняних стовпів, що майже тиждень простояли в цвітні над Вишимгородом-Деснянським. Сталося все так, як і передбачав старійшина: за півтора місяця Корсунь удався на ласку киян.

А що знакувала хвостата зірка?

Доброчин знав — цареві Василію зараз однаково вельми сутужно. Варду Фоку Василій переміг, скориставшись воями Звенка Претича, але залишився Варда Склір. То був не менш досвідчений і небезпечний ворог, який ще раніше від Фоки оголосив себе царем. А з переходом Претича до Самуїла Василій не тільки позбувсь Київського полку, але й лишився беззахисним перед булгарським царем: булгари взяли Веррію й могли так само взяти Сблунь. У кінці травня Василій легко розпрощався з Київським полком, але він тоді ще й не підозрював, що Доброчин звелів Звенкові Претичу перейти на бік булгар. Василій десь-то тільки тепер збагнув усю скрутність власного становища.

Гінців же від Василія не було.

Ця непевність тривала до кінця червня місяця. А того дня, коли хвостата зоря нарешті зникла, до Корсуня прибув корабель — велика дирема о двох рядах весел з кожного боку. Рівнобіжне берегом ішов невеликий полк — сторожова сотня тмутороканського князя Воїжира, Доброчинового сла.

Доброчин спершу зустрівся з Воїжиром. Тмутороканський князь був стомлений і злий, бо греки, крім весел, нап'яли вітрило, й сотня вершників ледве встигала звивистим берегом за кораблем.

— З чим вертаєшся? — спитав Доброчин, силкуючись розгадати по стомлених очах Воїжира, з якими вістями він прибув до царя.

— Не знаю, — відповів тмутороканський князь. — Переляк там вельми великий, але грецька пиха також не має меж... Я сказав цареві все чисто, як ти велів. Я собі мислив, що він одразу ж пошле з нами свою сестру, а він послав якихось у чорних корзнах...

— Ну й хто ж там на кораблі?

Воїжир скривився:

— Він рече, що вже не раз бував у Києві...

— Архімандрит Грек Мудролюб?

— Він ще по-нашому сяк-так тямить...

— Мабуть, він.

Грека Мудролюба Доброчин вітав у Корсуні — але вже наступного дня. Й те, й те справило на базиліка належне враження. З архімандритом прибуло зо п'ять десятків людей, убраних переважно в чорне, в чорному були навіть челядники та тоухмі. Але Доброчив звелів увести тільки архімандрита. Грек переказав од імені царя Василія доброго здоров'я й довгих літ, а потім застиг із нахиленою до правого плеча головою. Третім у світлиці був Настас. Доброчин більше нікого не запрошував — перші слова грека він волів почути сам. Архімандрит чемно чекав дозволу говорити, й коли світлий князь кивнув, той почав з давно знайомого:

— Богом поставлені імператори Василій і Костянтин кажуть: «Негоже вдавати багрянорідну за варвара, іже не знає закону бога нашого Ісуса Христа, убо недостойно ромейського імператора...»

Доброчин роздратовано махнув рукою й перебив його:

— Теревені!

— Цар Василій... — почав був знову архімандрит, але Доброчин не дав йому договорити.

— Більше нічого не переказував твій цар? — спитав він нетерпляче. — Бо оте про варварів я вже чув — і не раз. Коли не маєш чого більше сказати, для чого було пливти аж сюди?

Архімандрит скористався з хвилини тиші:

— Імператор Василій каже: «Віддам сестру Анну багрянорідну, якщо перед цим приймете в душу закон Хрнста».

Доброчинові це було смішно слухати. Василій знову заговорив так, наче вдавав милостиню. Світлого князя почала знову поймати злість. Він сказав зумисне до протоієрея Настаса Корсунянина:

— Скажеш йому, щоб прийшов увечері.

Архімандрит усе зрозумів сам, але Доброчин уже підвівся й вийшов, лишивши їх у світлиці вдвох.

Пізніше він скликав малу думу — лише князів та тисячних воєвод, і повідомив думників, що звелів переказати їм грецький цар.

Володимир озвався першим, і це був знак, що терпець урвався навіть стриманому Святославовичу:

— Василій заговорив так, наче не ми взяли їхній город, а вони — наш!

Дума схвально загомоніла, потім Ждан сказав:

— Хай присилає свою сестру й не торгується. Якщо ж не пришле — хай зустрічає на ту весну гостей під Царемгородом!

Після думи Доброчин звелів привести всіх грецьких слів — до останнього челядника. Він аж тепер збагнув промисел царя: той наслав стількох чорносвитників, щоб чіпляти хрести.

Переказавши рішення думи, Доброчин дозволив слам вертатися назад, але наступного дня з подивом довідався, що Грек Мудролюб і досі сидить. Певно, мав указівки торгуватись.

Надвечір він і справді попросився через Настаса Корсуняннна на розмову, але почав якось надто здалеку. Тлумачив Настає:

— Аще царь прислеть сестру Анну, чьто вчинешн ти?

Доброчин вирішив докопатися до причини, яка змусила грека не поспішати назад.

— Поверну вам цей город, — сказав він. — Якщо ж не хоче — хай нікого не винить. Це ти вже чув на думі.

Це, певно, було те, що найдужче непокоїло базиліка.

Доброчин сказав:

— А ти перекажи Василієві... — й почав загинати пальці на лівій руці: — ...щоб не забув прислати вінець імператорський — такий же, як носить сам; щоб прислав імператорську одіж; імператорську державну булаву; щоби прислав на Русь митрополита, бо архієпископа не візьму; щоб висвятив на єпископа тих пресвітерів, на котрих укажемо ми. — Він кивнув на протоієрея Настаса: — Також і його! І ще кількох корсунських пресвітерів нашої крові. — Потім почав загинати пальці правої руки: — Щоби прислав книжників булгарського роду; щоби не стромляв носа в наші вірські діла: самі собі дамо раду; щоб не чинив перепони булгарським учителям, наш-бо люд не знає грецької мови, а булгарську сяк-так розбере.

Це дужче нагадувало суд переможця над переможеним, аніж уклінне послання варвара до богорівного грецького царя, й сол за кожним новим вироком дедалі дужче блід і нітився.

— Такого ще зроду не було, — проказав він хрипким од хвилювання голосом. Бажання цього вусатого архонта зростали мало не день у день, і грек вважав обов'язком нагадати, що все в світі має межі й переділ. Але після власних слів сам злякався, коли б у наступну хвилю світлий князь не сказав, що роздумав повертати Корсунь.

Сольство затрималося в городі ще на цілих три дні, й протягом цих трьох днів Настас тричі підходив до світлого князя:

— Імієть к тобі поползновеніє отець архімандрит. Хощеть рещи дві слові...

— Од себе чи від царя? — зумисне перепитував Доброчин кожного разу.