— Втомився ти, — озвався Доброчин і важко сів на своєму ложі. — Мене також чорти беруть, і мені теж часом не хочеться нікого видіти. Цими перегонами я втомив тебе й себе... А що маємо діяти? — схопився він, наче досі не сидів розслаблений на ложі. Тоді знову сів і мовби поринув у сон чи забуття.
Володимир з надією прислухався. Від багать долинали притамовані відстанню голоси, але тиша в наметі була оманлива. Доброчин підвівся й почав ходити під ліжка до дверей, мов посаджений у клітку пардус. Товстий недогарок свічки був приліплений до притичини головного стовпа, й коли світлий князь олевський проходив повз нього, вогник хижо тягся за ним, наче голова отруйної змії-мідянки.
Володимир убачав в тому якийсь незрозумілий несприятливий знак, і коли вогник блимнув і захлинувся, він аж зітхнув.
— Коли від Звенка прийде гонець і я довідаюся, що цар Василій бавиться зі мною в хитрого зайчика й недолугого ловця, хай сам на себе нарікає, — сказав Доброчин, якому погаслий вогник мовби додав рішучості. А може, лише допоміг зосередитися й виснувати давно назрілі думки.
І все-таки темрява йому заважала, бо він раптом зовсім нерішучим голосом сказав сам собі:
— Але якби ж я був певен... Уже чотири місяці бодай сліпого гінця... Сидиш, як у темному порубі, й не знаєш, що діється нагорі...
Ці слова здалися йому знаменними, він дістав з-за череса трут і кресало й заходився видобувати вогонь, але трут був лиглий і не приймав іскру. Тоді Доброчин налапав поночі свічку й вийшов надвір.
— Даниле! — гукнув він.
Отрок з християнським ім'ям швидко підбіг і взяв свічку, а потім так само швидко вніс до шатра, тримаючи в руці на дні власної шапки, й теж нагадував срібнолицього Перуна, в якого ще не виросли золоті вуса. Він приліпив свічку на місце й мовчки зник, але світло не додало Доброчинові рішучості. Він сів на ліжку й озвався лише тоді, коли ґнотик недогарка почав загрозливо нахилятись й тріщати.
— Немає путньої свічки, чи що? — сказав він мовби аж утішно, глянувши на розхитану тінь від стовпа, яка коливалася разом з вогником. Щоб вивести його з забуття, потрібна була бодай така зміна. Ґногик зашкварчав і погас. У шатрі стало зовсім темно, але це тривало тільки хвилину чи дві, потім полотно з лівого боку заясніло. Спершу Володимир побачив прямовисну смужку головного стовпа, потім розглядів друге ліжко й вуя на ньому. Доброчин скинув шапку і провів тилом долоні по тріскучій щоці, а Володимир подумав, що все те вже колись було: і темне шатро на березі, й зблиски вогню на парусині шатра, й двоє людей у півтемряві, яка бентежила їх обох... Відтоді минуло добрих десять років, але спогад так урізався в пам'ять і був такий чіткий, що князь не міг утриматися й нагадав про це вуєві.
Доброчин сприйняв слова небожа як гіркий докір і жорстокий натяк. То було за недружелюбним Варязьким морем, кругом чатували відверті й приховані вороги, життя й смерть ішли рука за руку, а вони могли здобутії все і втратити все. Доброчин теж пригадав ту ніч на чужому скелястому острові.
Тоді він вимагав од юного Володимира клястися на мечі — то була страшна клятва. Відтоді спливло багато води, все докорінно змінилося, навіть десь на шиї у Володимира висів бісівський знак — золотий хрестик з п'ятьма камінцями. Цей хрест, виявилося, нічого не додав і нічого не відняв, ні Володимир, ні він сам, ні хтось інший не надавав йому значення. Все з часом могло забутися й перейти на старе, Київ знову міг повернутись до звичайних буднів.
І все-таки з'явилося щось нове, через віщо Доброчин не міг просто переступити. Він сказав слова, які сьогодні вже раз були сказані:
— Ці перегони натомили тебе й мене, але мусимо зціпити зуби й бігти, коли завдалися добігти до кінця. — Потім він нагадав інше: — Тої ночі на острові ти клявся мені на мечі. Думаєш, не пам'ятаю? Тепер я мав би поклястися тобі, але не можу: я вже клявся про це. Клявся твоєму дідові Маломиру. — Доброчин підійшов до Володимира й став над ним: — То була страшна клятва — страшніша, ніж ото на мечах... Я їв землю! — моторошним шепотом проказав Доброчин. — Хто переступає через цю клятву — того по смерті не приймає матір-земля.
Доброчин повернувся до свого ліжка, звідки Володимир почув:
— То було перед тридцятьма роками!..
Його самого наче здивувало це несподіване відкриття.
А ПЕРЕД ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
То був перший рік нашого боярування.
По правді скажу тобі: не вельми весело боярувалось. Але то був не тільки для мене важкий рік. Стара тепер ні на стопу не відпускала од себе Малушу. Поки твоя мама тягала на чересі ключі — ще могла вирватися й прибігти до мене: поскаржитись на життя-буття. Поки я був холопом, то мав клопіт лише в Ольжиному дворі.
А як став боярином, то став за того куди пошлють.
Спершу стара сказала настановити мене сотником. Я впирався й не хотів: який сотник з учорашнього холопа? Сотенного воєводу повинна слухатися гридьба. А хіба слухатимуть деревлянського бранця, чорного робітника, що тільки й умів вигрібати гній з-під коней?
Я так і сказав старій:
— Коли хочеш мене збутися — тоді так.
А вона мала на мене й Малушу якісь промисли: я не вже добре знав: од Претича та отця Григорія. Претич буч сказав мені:
— Добре, що ти позаторік не піддавсь Адальбертові. Оце ти вже боярин і маєш коня. Побачимо, що з того вийде. Старій теж не з медом у княжому дворі — боїться за себе та онука Святослава. Особливо ж тепер, як померла його матка.
Я знав про це. Твоя баба Передслава померла після водосвяту. Стара як почула про доччину смерть — узялаі Святослава й поїхала з ним до Персяславля: тихенько, щоб не знав і Свенельд, бо то ж його був город. Твій дідо помер ще років за п'ять перед цим, він був чи не ровесником старої Ольги. Поки Ульвсванс жив, стара не боялася за себе та онука Святослава, бо Ульвсванс мав добрий опричний полк, хоч був Свенельдовим посадником; та й Свенельдова переяславльська дружина ніколи б не стала супроти старого Вовчого Хвоста.
Навіть по його смерті стара була спокійна, бо Передслава вміла тримати пасинка в руках: нового посадника Вовчого Хвоста-молодшого. Той навіть допоміг старій просватати за Святослава роденську княжну — Ярополкову матір Данимиру-Дацку: Свенельд лише зубами скреготав.
Але як поведеться Вовчий Хвіст-молодший після смерті мачухи — оце непокоїло стару. Вона не боялася, що Вовчий Хвіст полюбить Свенельда й дасть надіти на себе вузду. Стара боялася іншого — Претича. Святославів старший брат Вовчий Хвіст був жонатий на Претичевій сестрі, то чи не знюхаються ці двоє свояків та вдарять на Київ?
Старої щось довгенько не було — чи не до самого стрітення, дивлюся — начебто не вельми сумна, мов їздила на шлюб, а не на похорон доньки: Вовчий Хвіст упевнив стару, що стоятиме й далі за рідного брата Святолслава. Претич усе відав і переказав мені.
Кажу Претичеві:
— То коли стара вже не боїться Вовчого Хвоста — що їй промисляти коло мене?
Каже — пождім. Думаю: каже — то знає. Він же старший од мене на п'ятнадцять літ, я його в усьому слухав. А стара знову мені:
— Йди сотником.
Ледве я її вговорив, щоб не сотням, а бодай десятним воєводою. Досі малим воєводою був Гліб — син Кунегунди-Одноокої, але Свенельд з якоїсь притичини наставив Гліба головним, певно, ще не довіряв своєму синові Людвіку, скаженому, як чорт.
Зате Людвіка наставив малим воєводою. Думаю — хай. Малий воєвода вельми високо проти мене, а наді мною те буде сотник Прастен Акун: ховатимуся за ного спину. А той доводився Глібові Кунегунднному свояком. Але Лют одразу ж сів на мене верхи. Там хто що чинить, а хто ні — Лют не зводить із мене ока. Ну, я на мечах уже добре вмів, твій батько Святослав навіть узяв був мене сотником, як ото ми ходили з ним на радимицького Родго-князька. Що з того вийшло?