Олег, лишивши на сьогоднi всi свої справи, поїхав до дiтей. У хатi я лишилася сама на хазяйствi, що додатково поглиблювало вiдчуття непотрiбностi, але й одночасно стимулювало розумову дiяльнiсть — бiльше на самотi в подiбнiй ситуацiї справдi нема чого робити. Тому, зваривши собi кави i хлюпнувши в напiй дещицю знайденого в шафi «Закарпатського» коньячку, я почала мозковий штурм i скоро отримала несподiванi для себе результати.

Шукаючи кандидатiв на вбивцю звiльненого з тюрми рецидивiста Михайла Дорошенка, оперативники дуже швидко отримали iнформацiю про Ваську Хмару i, повнiстю захопившись його пошуком i засiдками бiля його хати, нiчим бiльше не займалися i в жодному з напрямкiв не копали. Випадковiсть, характерна для розслiдування будь-якого злочину? Навряд. Тепер менi здається — навряд.

Iдемо далi. Журналiст Сизий — взагалi не мiсцевий. Лише на встановлення особи могло пiти хтозна скiльки часу, аби не випадкова пiдказка директора музею Анатолiя Бондаря. Його темнi справи з укладанням «сексуально орiєнтованого» путiвника випливли взагалi несподiвано i виключно завдяки особистим зусиллям Стаса. Їх могло взагалi не бути: вбивство немiсцевого жителя саме по собi ускладнює процес пошуку i гальмує розслiдування в цiлому, даючи вбивцi чи вбивцям шанс замести слiди.

До чого я веду? Дуже просто: якщо взяти це до уваги, вибiр попереднiх жертв тепер не виглядає зовсiм уже випадковим. Поки що зв'язку мiж усiма трьома дiйсно не проглядається, тiльки хто сказав, що вiн сто вiдсоткiв повинен бути? Головне: розслiдування топчеться на мiсцi, а вбивця, в свою чергу, добирає свої жертви не за таким уже й випадковим принципом.

Вiн як мiнiмум дiзнався: Дорошенко мало того, що не мiсцевий i в недалекому минулому — рецидивiст, а до всього мав серйозний конфлiкт iз таким собi Ваською Хмарою. I про Сизого вбивця точно знав, що той — приїжджий. Це якраз дiзнатися не складно, досить лише поцiкавитися мешканцями готелю, причому цiкавiсть мусить виглядати природною та не викликати особливих пiдозр.

Задоволена своїм дедуктивним мисленням, я не стрималася i набрала номер Жихаря. Абонент знаходиться поза зоною досяжностi. Ну i нехай. Набрала Тамару — вона теж вимкнула телефон. Правильно, дзвонять тут усякi, працювати заважають… Я ще не могла чiтко сформулювати своїх думок, однак точно знала — їм не вистачає якогось об'єднуючого стрижня, без якого важко скласти всю цю мозаїку.

Пiсля усвiдомлення того, що я кудись та рухаюсь, мене несподiвано охопила непереборна жага дiй. Усi довкола при дiлi, тiльки я одна, така розумна, кмiтлива i, зiзнаюся чесно, трошки пiдпила нiчим не займаюся. На цiй хвилi я знову спробувала добитися до Жихаря i, як не дивно, менi це вдалося.

— Ну? — коротко гукнув вiн у трубку.

— Що — «ну»? Ти там сильно зайнятий?

— Ларисо, взагалi-то сьогоднi робочий день i, повiр менi, не найкращий i не найлегший. У тебе щось термiнове?

— Нiчого! — вiдрубала я, вiдключилася вiд нього i вирiшила, що образилася. Подумаєш, цаца — справи в нього! Такi понти напускають на себе потенцiйнi невдахи, а Стасик саме такий — скнiє в своїй провiнцiйнiй ментовцi без жодних перспектив на успiхи у працi та велике щастя в особистому життi. Цiлуватися ще лiзе, придурок самовпевнений.

Нехай собi.

Подумавши трохи, я впевнено набрала мобiльний Бондаря. Цей вiдгукнувся практично вiдразу, пiсля першого гудка, i навiть упiзнав мене:

— Добрий вечiр, Ларисо. Можете набрати мене на домашнiй, так зручнiше буде.

За хвилину я вже чула його голос у трубцi стацiонарного мiського телефону.

— Так, добрий вечiр.

— Ви дзвоните, аби похвалитися?

— Чим, цiкаво?

— Власною передбачливiстю. Ви ж наврочили третє вбивство. Кругом тiльки про це й говорять.

— Ви, сподiваюсь, нiкому нашу розмову не передавали?

— Я, Ларисо, не ворог нi вам, нi, тим бiльше, собi. Уся наша позавчорашня трiпотня велася на рiвнi гiпотез та припущень, у котрi я, говорячи чесно, не особливо вiрив.

— Тепер вiрите?

— Дивлячись у що. У привидiв не вiрив i не буду. Я матерiалiст, а пошуки примар — це, швидше, зайняття для журналiстiв.

— Не любите ви їх усе ж таки…

— Недолюблюю, — погодився на тому кiнцi дроту Бондар. — Може, зайдете в гостi? Чайку поп'ємо, хорошого, з м'ятою. Не з магазинною, а справжньою — наш сторож у садку вирощує, окрему грядочку навiть для неї облаштував. Потреш її мiж долонями — а-а-ах, як пахне! Стьопа, божа людина, сам збирає, сушить, мене пригощає.

— Смачно ви розповiдаєте, тiльки в мене зустрiчна пропозицiя: може, прогуляємося знову до маєтку?

— Отак, у нiчне?

— Чого б i нi?

— Гаразд, прогулянка романтична, тiльки для чого? Що ви тепер хочете дiзнатися i що сподiваєтеся побачити вночi?

Казати — не казати? Це вже знають троє, але я, Тамара i Стас — люди не стороннi, якщо можна так сказати. Тодi як Бондар таки не вписується в коло тих, кому безпечно давати iнформацiю сумнiвного ґатунку.

Усе ж таки сумнiвного, хоча безголового бачили вже двоє осудних дорослих людей.

— Ваш Яровий збирався замурувати самовiльно пророблений вхiд до пiдземелля.

— Вiн уже замурував, я особисто був при цьому присутнiй. Бiльше того — вiддав йому ключi вiд дверей i запевнив, що дублiкату не iснує. Ларисо, я розумiю ваше бажання долучитися до процесу пошукiв убивцi, тiльки ось вам моя порада: не ганяйтеся за привидами. I взагалi — попустiться трошки i вiдпочиньте. Вони обiйдуться без нас iз вами, якi б помисли нами не керували. Не сприймiть це за образу, менi цiкаво з вами спiлкуватися…

— I все ж таки я образилась! — роздратовано кинула я в трубку i поклала її, в останнiй момент утримавшись, аби не хряснути нею об важелi.

Чому всi менi чогось не радять робити? Свiт належить чоловiкам, а ви, баби, не рипайтеся? Дiти, кухня, церква — чи як там? Перетопчуться!

Присiвши на диван у великiй кiмнатi, я заплющила очi i спробувала здогадатися, чи є в цiй хатi лiхтарик, а якщо є — де вiн може лежати. Вiдповiдь знайшлася швидко. Пошукавши спочатку на полицi, потiм у шухлядах, а тодi — пiд лiжком у кiмнатi, де спали старшi дiти, я переможно витягла з-пiд лiжка невеличкий, зате потужний продовгуватий кишеньковий лiхтарик. Потiм, ставши перед дзеркальною шафою, роздягнулася до бiлизни i, дивлячись на себе збоку, натягнула джинси, водолазку, вийняла з шафи пiсля нетривалого її обстеження Тамарину шкiряну куртку, яка їй вже була малувата i не викидалася через провiнцiйну звичку нiколи нiчого не викидати, застебнула блискавку пiд саме пiдборiддя. Останнiй штрих — синя дитяча шапочка, яка чудово трималася на моїй головi. Засунувши ноги в кросiвки i мiцно затягнувши шнурки, я запхала глибоко в кишеню джинсiв мобiльний телефон.

Усе, я готова.

До руїн я їхала машиною. Однак вирiшила не доїжджати прямо туди, а залишити транспорт на тому мiсцi, де позавчора приблизно в цей самий час ми з Жихарем чатували на безголового. Сховок вийшов iдеальним, машина досить зручно там примостилася. Зачинивши її i поклавши ключi в лiву кишеню джинсiв, я обережно пробралася крiзь чагарник i спустилася з пагорба вниз, на вiдриту мiсцевiсть.

Ще коли виїздила з двору, вiтер менi не сподобався. Тепер, коли нiчого не захищало, я вiдчула, яким вiн став поривчастим i вологим. Першi краплi дощу впали, коли я вже пiдходила до залишкiв муру, i дощ лупонув вiдразу, без розгону, посипався з неба прямими важкими краплями, падаючи згори донизу суцiльною мокрою стiною. Нiчого не лишалося, як швиденько добiгти до маєтку i, оббiгши його, скочити в перший лiпший пролом.

Особливого захисту вiд зливи я тут не знайшла. Там, куди забралася позавчора, даху не було. Тут над головою щось нависало, тiльки ефекту так само не було жодного: все це виявилося швидше декорацiєю, я опинилася нiби пiд решетом i навiть притиснувшись до стiни не вiдчувала себе захищеною. До нитки змокнути я ще не встигла, але якщо побуду тут ще кiлька хвилин — все, застуда i нежить гарантованi. Я дуже погано переживала негоду, особливо — осiнню. Протяги взагалi були моїми першими ворогами, через що чоловiк, вiд якого я пiшла, дражнив мене замерзлянкою.