Одного разу нам, здається, таки усміхнулася доля. На Зелу повернулась експедиція на чолі з досвідченим капітаном Мірчем Буцомом. Десь у районі сузір'я Трьох Вдів[2] Мірч Буцом з своєю експедицією розшукав планету, яка відповідала всім нашим вимогам. Температура, маса — все як належить і… майже цілковита відсутність атмосфери. Це нас найменше турбувало. Кисневу атмосферу згодом створять жовто-оранжеві бактерії Бекута. В район цієї планети вилетіли автоматичні ракети із запасом жовто-оранжевих бактерій, їм належало заселити космос навколо планети.

Бактерійна плівка Бекута огорнула планету на заданій висоті. А коли вона, за розрахунками наших вчених, зміцніла й почала продукувати кисень, туди вилетів наш зореплан-розвідник. І ось тут сталося таке, чого ніхто не сподівався…

Не зробивши попередніх досліджень, капітан зораплана повів корабель на посадку. Проткнулася і тут-таки зступилася бактерійна плівка, корабель був на грунті, космонавти приготувалися до виходу… А виявилось, що атмосфера над новою планетою була не з кисню, а з фтору…

Здавалася, жовто-оранжеві бактерії збожеволіли: вони з завидною ретельністю продукували фтор.

Безперечно, керівники експедицій мусять передбачити все; і, коли б це була звичайна розвідувальна експедиція, фтор не злякав би нікого. Але тут космонавти летіли майже як до себе додому. Єдина неприємність, що могла чатувати на них, це якби плівка чомусь не утворилася і планета, як і раніше, лишалася б позбавленою атмосфери. Скафандри на цей випадок були бездоганні, але ж вони не могли протистояти фторові! Фтор почав роз'їдати їх. Залишатись на планеті не можна було. Але як розвідники могли покинути її, не з'ясувавши, що ж сталося з жовто-оранжевими бактеріями, чому вони стали фторотворцями!

А фтор поволеньки-поволеньки почав уже гризти зореплан, який був звичайним, серійним зорепланом, не здатним чинити опір фторові. Гарячково дошукувалися причини, як могло таке статися.

Погодилися на одному: під впливом якихось космічних сил (невідоме випромінювання, невивчені силові поля тощо) відбулась мутація в середовищі жовто-оранжевих, і вони дали новий штам бактерій, що так відрізнявся від попередніх. Чому вони почали продукувати фтор, а не якийсь інший газ? Тому що, по суті, у фтору і кисню дуже багато схожого, хоча вони нічого спільного між собою й не мають. Якщо так можна висловитись, у них дуже схожі хімічні біографії…

І навіть коли вже я покидав Зелу, там все ще точилася суперечка про характер цього явища. Вчених цікавив сам факт. Треба було все знати і все передбачити надалі. Ану, коли б таке нещастя сталося на Зелі?!

Так от настав і мій час летіти. Чекати ми не могли. Нам залишалося одне: шукати, шукати, шукати!

Наближався день, коли я і мої товариші мали вирушати в далеку дорогу. Ми вже віддали данину всім традиціям, більшість з яких були вже для нас незрозумілими, але це були традиції наших дідів і прадідів, і ми свято дотримувались їх. Незрозуміло було, наприклад, чому перед відльотом треба постояти на порозі, сливою до виходу, склавши на грудях руки і схиливши голову.

Але так робили всі, хто покидав Зелу, і так робили ми.

Тоді, коли я готувався в цю далеку і нескнченну для мене путь, я зовсім не замислювався над тим, що, може, ніколи більше не побачу Зели. Далекі подорожі у космос були в нас такою ж буденною справою, як мандри ваших предків уздовж оцієї великої річки.

Тому черговий політ зореплана ВР13–03-ГТ, на якому був і я, не викликав ні в кого особливого інтересу, крім хіба що в наших родичів.

Були традиційні проводи, були теплі слова прощання, але рейс наш розглядали як звичайне наукове відрядження.

Словом, ми покинули Зелу і полетіли відкривати нові землі для нашого народу.

Наш зореплан був на той час останнім словом техніки. Він покидав Зелу, не маючи на своєму борту жодної краплі чи жодної крихти пального. Давно минули ті часи, коли наші міжзоряні кораблі були більше схожі на склади пального, ніж на космічні наукові лабораторії. Навіть пальне з дуже високим каледом[3] не дозволяло тоді робити бездоганні космічні кораблі: чотири п'ятих, а часом дев'ять десятих їхньої маси припадало на пальне. Будь-яка несподіванка, найдрібніше відхилення від курсу ставило під загрозу всю експедицію. Зореплан був рабом свого пального. А що таке пальне? Це консервована енергія, навіть екстракт енергії. Що густіший екстракт, то більше енергії можна з нього одержати.

Я вже говорив на початку своєї розповіді, що енергія є всюди, де є матерія. В космосі таких місць, де не було б матерії, нема взагалі. Довгий час наші вчені були переконані, що космічна порожнеча — вакуум — саме і є цим місцем. Але ж так званого вакууму у природі значно більше, ніж матеріальних середовищ, де, згідно цієї логіки, мусить концентруватися енергія. Виходило, що й енергії у Всесвіті дуже мало. На моря вакууму припадають піщинки матерії.

Проте наші вчені згодам зовсім відмовились від самого терміну «вакуум». За їх новими теоріями, вакууму взагалі не існувало. Власне, вакуум також був матерією (а отже, і енергією), тільки діаметрально протилежною нашій матерії і нашій енергії. А заглибившись у це питання, наші вчені дійшли думки, що вакуумна матерія і енергія не такі вже протилежні нашим. У вакуумі чудесно вживалися потоки нашої енергії: рухалися в різних напрямках елементарні частинки, пронизували його різноманітні промені. Ми домоглися, що вакуум, ця чорна, холодна, могильна порожнеча, став нашим союзником. Його енергія стала нашою енергією.

Наш зореліт був схожий на дві тарілки, стулені денцями одна до одної. Всередині цих тарілок розміщувались лабораторії, наші каюти тощо. А зовнішні площини були космічними вітрилами.

Напівсферичні диски були вкриті надзвичайно тонким шаром чорникію — елемента, добутого штучним способом. Коли пощастило зібрати і зважити одну мільйонну грама його, радість вчених не знала меж. Тоді, коли я покидав Зелу, там уже цього штучного елемента було близько шести грамів. Але його було досить, щоб «вкрити» диски не одного зореплана.

Корабель з чорникієвими вітрилами починав свій рух від найменшої, здавалося б, дрібниці. Дисків (я назвав їх тарілками) було два, і другий був необхідний для врівноваження сили першого. Досить було повернути диски так, щоб «облиті» чорникієм боки стали паралельно один до одного, і вони врівноважували дію один одного, корабель мчав за інерцією, а енергія нагромаджувалася в акумуляторах. Нагромадженої енергії у нас було завжди доволі. Ця дармова енергія годувала наші прилади, обігрівала і освітлювала корабель, заряджала автомати, роботів, продукатори тощо.

Так, нам не треба було брати з собою пального, але ми взагалі не брали ніяких припасів — ні харчів, ні води, ні кисню. Кожному з нас досить було запрограмувати продукатор, як він за лічені хвилини видавав нам усе, чого б ми тільки забажали.

Скільки атомів, молекул, майже мікроскопічних часток бродить у Всесвіті! Тільки встигай підбирати їх! То дарма, що сім з десяти атомів, спійманих у космосі, — атоми водню, два з десяти — атоми гелію, і тільки один атом з сотні може бути атомом кисню, заліза чи вуглецю. Недосвідченому космонавтові може здатися, що Всесвіт складається лише з водню, але коли ж брати атоми «густо», то їх вистачить для продукції будь-якої речовини.

Відкидаючи умовності, можна сказати, що ми теж їли і пили Всесвіт і Всесвітом дихали. На жаль, я загубив свого продукатора, але коли б ви його знайшли поряд зі мною (власне, поряд з тим, що від мене залишиться), це, мабуть, був би неоціненний дарунок вашій науці і техніці. Цей прилад був зроблений просто і геніально. Я завжди любив повторювати і кажу це, може, востаннє, бо жити мені зосталося лічені дні, коли не години, що все геніальне — просте, і чим геніальніше, тим простіше. Одна із зовнішніх стінок звичайного продукатора складалася із стимонію — теж штучного елемента, але з дещо іншими хімічними і фізичними властивостями, ніж чорникій, хоча загалом схожого де в чому на нього. Коли чорникій «розглядав» матерію як енергію, то для стимонію навіть енергія існувала як матерія. Стимонієва стінка була як сито, через яке продукатор проціджував космос. Причому проціджував пильно, відбираючи те, на що він в даному випадку був запрограмований.