Яка радість запанувала на борту «Миколи Кибальчича», коли всі довідалися, що Сашка врятовано! А Сергій, обнімаючи друга, найперше сказав:

— Знаєш, Сашко, а то не камінець був!

— Знаю, — відповів Сашко, делікатно визволяючись із обіймів друга, бо в нього все ще боліли ребра.

— Звідки ж ти знаєш? Тебе ж не було на борту корабля? Ти знаєш, про який камінець я кажу?

— Знаю, — вперто повторював Сашко, і Сергій спершу ніяк не міг збагнути, що сталося з його другом.

А за кілька годин у кают-компанії «Миколи Кибальчича» відбулася перша і заключна місячна наукова конференція. Слово взяв начальник експедиції Ігор Борисович Агарко.

Він звітував про навколомісячну наукову подорож на всюдиході. Розповідав про надзвичайної ваги наукові відкриття, зроблені під час подорожі. Виявилось, що жодна галузь науки не залишилась поза увагою, кожній галузі щось подарував Місяць.

— Але найбільше відкриття, — продовжував Ігор Борисович, — як це дуже часто буває в житті, належить не нам, ученим, а оцим хлопчикам, пробачте, практикантам.

І старий професор схилився в старовинному церемоніальному поклоні до них. Сашко і Сергій зразу ж відчули, як запашіли їхні щоки, але кожен подумав: «Що цей лікар Айболить має на увазі?»

Сашко не знав, що камінець, якого приніс Сергій, був молодшим братом, сином чи небожем того, що полонив Сашка. А Сергій знав, що з Сашком сталося нещастя, і знав, що Валерій Федорович приніс його на борт всюдихода з якимось каменем, але не знав, що той камінь є старшим братом, батьком чи дядьком каменя малого.

Тепер на столі лежали вони обидва — великий і малий.

— Що це? — продовжував Ігор Борисович, вказуючи на обидва камені. — Кому такий подарунок приготував Місяць? Ви скажете — геологам? Ні, шановні товариші, геологи своє взяли, і вони не мають підстав ображатися на Місяця. Цей подарунок Місяць підготував нам, біологам. Але краще я надам слово своєму колезі Миколі Івановичу Івасику.

Івасик встав, подякував головуючому і зробив дуже довгу, як усім здалося, паузу.

— Невже це справді місячні черепахи? — прошепотів Сергій на вухо Олі Чуб, яка сиділа біля нього.

Але відповіді він не почув, Оля наче забула про все на світі, та й знала вона про це не більше, ніж Сергій.

А Микола Іванович відкашлявся і почав свою розповідь:

— Так, дорогі друзі, перед вами зразок життя, якого в наших земних умовах не побачите. Це життя зародилося або пристосувалося, зараз про це важко сказати, до безатмосферних умов. У нас на Землі без кисню можуть жити тільки деякі види так званих анаеробних бактерій. Подібні прості організми в кратері Ломоносова знайшов Ігор Борисович Агарко. Чесно кажучи, мені здавалося, що цими представниками і флори і фауни в одній особі й обмежиться населення Місяця. Але Ігор Борисович дотримувався іншої думки. Він прибічник теорії, за якою життя можливе в будь-яких формах там, де є матерія та енергія. А оскільки у Всесвіті — матерія і енергія є скрізь, то життя мусить бути теж скрізь, хоч якими дивними і незвичними будуть його форми для нас.

Відкриття, яке випадково зробив Сашко Блажко і яке йому мало не коштувало життя, надзвичайне. Відкриття Сергія Орендаря не було пов'язане з такими драматичними подіями, але теж надзвичайне. І дуже приємно, що Сергій звернув увагу на такий факт. Я зараз зупинюся на ньому докладніше. Зараз важко добрати назву для цих організмів, важко також відповісти на дуже багато запитань, які самі собою виникнуть вже навіть у цій кают-компанії.

І першим запитанням буде: вищі це організми чи нижчі? Безперечно, вищі і дуже складні. Як відбувається у них обмін, тобто як вони живуть? Може, відповідь моя прозвучить дещо театрально, але я скажу, що вони теж їдять сонце, що вони, як і нижчі їхні родичі, жовто-оранжеві бактерії Бекута, теж годованці Сонця. Цей вислів дуже фігуральний. Але згадаємо, як відбувається обмін у всіх живих організмів, що населяють Землю. Можемо взяти аж до людей включно. Люди вводять у свій організм жири, білки та вуглеводні. А з чого складаються і жири, і білки, і вуглеводні? Я не маю наміру зараз читати вам популярну лекцію з біохімії про ці сполуки, а скажу просто, що вони складаються з атомів та молекул тих елементів, які оточують нас не тільки на Землі, але й будь де у Всесвіті. Глибоке знання біохімії дозволило синтезувати і білки, і жири, і вуглеводні. І молоко, що народилося в лабораторії, нічим сьогодні не поступається молокові, що його дає корова. Синтезуючі лабораторії успішно конкурують з природою, і сучасна людина може так само користуватися їхніми дарами, як користується вона дарами природи. І ось…

Микола Іванович поклав руку на більшого каменя:

— Ось перед вами організм-лабораторія. Він бере з мертвої природи саме ті елементи, з яких уже в собі формує необхідні продукти для обміну. Організм цей складний, а найголовніший орган його, як не дивно, перебуває поза ним. Ви вже мене зрозуміли, ви вже знаєте, що я маю на увазі сонце. З допомогою сонця в цьому організмі відбуваються найскладніші хімічні реакції, речовина, яка потрапляє в організм, розкладається на атоми й молекули, і вже з них організм формує собі харчі. Я вам розповів про все це дуже примітивно, спрощено, бо для нас самих, спеціалістів, ця місячна «черепаха», втикана знаками запитання, як наш земний їжак голками. Тільки одне явище я можу дещо докладніше пояснити. На нього звернув увагу Сергій Орендар, а Сашко Блажко мало не наклав через нього життям. Сергій звернув увагу на те, що папір, у який було загорнуто загадкового камінця, тобто оцього селеніта, пройшов усередину, ніби вмерз у кригу чи заплив густим цукровим сиропом. А зараз можете подивитись на селеніта, і ви не побачите навіть слідів того паперу. Щось подібне зробив більший селеніт із Сашковим скафандром. З якого матеріалу виготовлено скафандр, хай допоможуть нам розібратись спеціалісти-хіміки, але який склад паперу, я знаю. Це целюлоза, тобто прості вуглеводні. Маленька оця місячна «черепаха» була першою, що скуштувала земного гостинця, і гостинець цей їй дуже прийшовся до смаку. Тут не треба було плазувати по місячній поверхні, шукаючи речовину, найбагатшу потрібними елементами, і потім по крихітці вибирати їх. Будьте певні, аркуш звичайного паперу здався «черепасі» смачним, як цукерка. Велика ж тим часом смакувала Сашковим скафандром. Обидві «черепахи» — і велика і мала, як ви бачите, чудово почувають себе в кисневій атмосфері і чудово переносять атмосферний тиск. Отже, ми маємо гарантію, що вони так само чудово перенесуть космічну подорож і на Землі в наших гарно обладнаних лабораторіях відкриють нам всі свої таємниці…

Микола Іванович закінчував свою розповідь так, щоб було якомога менше запитань, але йому не пощастило, бо тут-таки вихопився Сергій і, по-шкільному піднявши руку, вигукнув:

— А вони можуть мислити, оці «черепахи»?

Всі розсміялися, а Микола Іванович тільки руками розвів:

— Дуже важко, товаришу практиканте, поки що відповісти на це запитання, дуже важко. Тому, з вашого дозволу, продовження цієї наукової конференції ми перенесемо на Землю, і біологи звітуватимуть там після найретельнішого вивчення цих створінь.

У Сергія на язиці ще свербіло кілька запитань, але Сашко смикнув його за рукав і примусив сісти, бо саме звівся Ігор Борисович, щоб виголосити заключне слово.

І тут, майже разом з Агарком, встав Валерій Федорович Холод.

— Я прошу вибачення у шановного зібрання, але вважаю, що наша місячна наукова конференція була б не завершена, якби я не доповів вам про свою знахідку. Я не спеціаліст, не вчений, але доля розсудила так, і мені випало підібрати те, що по праву повинні були знайти товаришка Чуб або товариш Омельченко. Знахідка ця трапилась мені тоді, коли я шукав Сашка, і, скажу, цілком випадково.

По цих словах Валерій Холод дістав з кишені прямокутну пластинку.

Це таки справді була сенсація!