— Ні-і, я не до того. Мені просто стало цікаво, чи є тут на всюдиході компас.

— А для чого він тут? — байдуже кинув Вася.

Тепер Сергій уже був обережний і тому так само байдуже сказав:

— Ну-у, мало для чого… Ну, курс, ну, маршрут…

— Ач, рознукався! Нукаєш та нукаєш. Гобі на волах їздити, а не на місячному всюдиході. Ти не подумав, що на Місяці компас потрібен, як у Сахарі калоші? Як же він напрямок буде показувати, коли Місяць не має магнітного поля?

Тут Сергій прикусив язика і почервонів знову. Справді, як це він забув, що магнітного поля бракує Місяцеві? Чого нема, того нема.

— А коли ми на Місяці зробимо атмосферу, Місяць матиме магнітне поле? — зважився знову запитати, хоч і відчував, що не зовсім до ладу.

— Слово честі, не знаю. Хіба я академік? Я водій всюдихода…

Трохи помовчав і додав:

— І справді цікаво. Може, ми заодно цьому бідному Місяцеві і магнітне поле подаруємо? Воно, що не говори, а жити без магнітного поля якось незатишно… Тоді й оця мудра штука не знадобиться.

І Вася вказав на «піалу», в якій плавала на чорному тлі поміж дрібніших своїх сестер біленька зірочка.

— Бачиш, у цій мисочці зібрано все зоряне небо. Вона наче карта… Ну, не все, звичайно, а найголовніші сузір'я. Ті, котрі й на Землі ми з тобою не раз бачили, і коли тут, на Місяці, глянути на небо, вони такі ж самісінькі залишаються. А це ти вже, певно, здогадався, що таке…

— Полярна зірка! — вихопився Сергій, не боячись помилитися.

— Правильно! І вона тут у мене прилаштована замість магнітної стрілки, завдяки їй я завжди знатиму, де в мене північ, де південь, де захід, а де схід. Усе просто і дотепно. Тут, братику, курс можна прокладати з точністю не те що до одного градуса, а до секунди навіть. Ось, дивись!

Вася натиснув кнопку, і на чорну «піалу» почала наповзати якась прозора молочно-біла плівочка. Придивившись уважніше, Сергій помітив, що плівочка ця дуже нагадує картушку компаса — вся посічена поділками, а крізь неї просвічує цяточка Полярної зірки. Все тепер було на місці — Полярна зірка чудово справлялася з обов'язками магнітної стрілки.

— А як же ж… — ще хотів було щось за. питати Сергій, коли Сашко раптом вигукнув:

— Гори! Дивіться, місячні гори! Справді, Вася й Сергій так захопилися технічними розмовами, що й не помітили, як раптово і різко змінився краєвид. Космічний корабель зник за горизонтом. І майже тієї ж миті попереду, з-за лінії горизонту, почали виринати якісь химерні споруди, зубці, брили, набираючи вигадливих форм. Сашко помітив їх перший, але не відразу збагнув, що то таке, і тільки коли ще трохи наблизились, вигукнув:

— Гори! Дивіться, місячні гори!

Так, це були місячні гори, і як вони несхожі на земні!

Що ближче підходив до них всюдихід, то більше переконувалися в цьому його пасажири. Спершу їх вразило те, що деякі стрімчаки мають такий неприродно чорний колір. «Кам'яне вугілля, антрацит!» — мало не вигукнув Сергій, але вчасно прикусив язика, бо збагнув — звідки на Місяці може взятися кам'яне вугілля? Адже там ніколи не було лісів! Неприродно чорний колір — то тіні! На Місяці нема атмосфери, і світло Сонця зовсім не розсіюється. Тут ніколи не буває сутінків, не буває ні світанку, ні заходу. Ніч від дня тут відмежована різко, наче ножем відтята. І в морях сліпучо-білого світла плавають оксамитно-чорні острівці тіней.

Всюдихід не збавляв швидкості, і перед мандрівниками почали розгортатися казкові краєвиди. Де б вони не були на Землі: в Карпатах, у Альпах, на Кавказі, на Тянь-Шані, — їм ніколи не довелося б побачити щось подібне. Поламані стрімкі скелі, навислі брили були гострі й гранчасті, ніби їх півгодини тому потрощив молот велетня. Каміння й скелі стояли в найнеприродніших «позах», підставляючи сонцеві свої гострі ребра. Тут ніколи не було вітру, щоб повалити їх, тут ніколи не було води — дощу чи снігу, щоб відшліфувати їх. Тут ніколи не було хмар, щоб заховати їхні вершини, і вершини були такими ж відкритими, як і підніжжя.

Висота місячних гір здавалася неймовірною. Вони й справді були високі, ці гори, бо ніколи не вивітрювалися, і деякі їхні вершини сягали за 7 000 метрів, але здавалися ще вищими, бо товща повітря не заважала роздивитися їх. Взагалі, все на Місяці нагадувало надміру контрастні знімки фотоаматора-початківця: різке біле, різке чорне і ніяких напівтонів. Звичайно, білою як сніг поверхня Місяця не була. Вона мала попелясто-бурий колір, але лавина сонячних променів і контрастність чорних тіней вибілювали її до болю в очах.

Заїхавши в ущелину, Вася почав маневрувати: то справа, то зліва, то попереду виростали ребристі скелі, над ущелинами нависали гігантські брили, які, здавалося, могли поховати під собою всюдихід — варто було їх ледь штовхнути. Але вони не падали. Та й важили ці брили при своєму величезному об'ємі не так багато. І справа була не тільки в тому, що на Місяці кожен камінь мав важити вшестеро менше, ніж на Землі. Велетенські місячні брили і на Землі важили б порівняно мало. Адже вони складалися з дуже пористих порід.

Колись на Землі вчені гаряче сперечалися про геологічну природу Місяця. Було чимало всяких припущень, теорій, гіпотез, часом найфантастичніших. Чого варта, наприклад, теорія одного давнього вченого, що Місяць — це велетенська брила льоду! Але з часом (а найголовніше, з розвитком астрономії та з ростом потужності телескопів) залишилося лише дві великі групи вчених, які продовжували непримиренну війну між собою. Кожна група відстоювала свою точку зору.

Одні вважали, що скельна порода Місяця вкрита тоненьким шаром пилу.

Інші доводили, що пилу на Місяці дуже багато і що місячні моря наповнені ним ущерть. Англійський вчений і письменник-фантаст Артур Кларк навіть написав захоплюючий фантастичний роман, який називається «Місячний пил».

Звідки взявся пил на Місяці? Може, тут осідає космічний пил? Ні, доводили вчені, просто на Місяць раз у раз падають велетенські метеорити, розбиваються самі і розбивають місячну породу в пил. А пил цей поволеньки-поволеньки стікає з гори донизу і за мільйони років заповнив місячні моря та океани. Все дуже гарно вмотивовано, чи не так?

Але й перша група вчених не здавалася, і суперечка не вгавала.

Так було аж до 1963 року.

1963 року в Криму, біля міста Феодосії, радянські астрономи вивчали щільність Місяця з допомогою спостережень за інтенсивністю радіовипромінювання. Виявилось, що речовина Місяця на 20–25 метрів у глибину однорідна. На тридцятиметровій глибині температура Місяця вища на 25° від температури поверхні. (Це, мабуть, за рахунок вулканічної діяльності, — висунули припущення радіоастрономи.) На глибину від поверхні до 20 метрів щільність Місяця дорівнює половині щільності води. Отже, було доведено, що це не пил, а дуже легкі породи, щось на зразок пемзи.

Зондували радіохвилями Місяць в той же час і радіофізики з міста Горького. Їм пощастило його промацати на глибину від 5 сантиметрів до 40 метрів. І вони теж підтвердили, що Місяць дуже пористий. Найпористіші верхні 10–12 сантиметрів, глибше Місяць трохи щільніший, а ще глибше має навіть скельні породи.

Так розум людини побував на Місяці раніше, ніж ступила там її нога…

— Ліворуч, ліворуч бери! — крикнув Сергій. — Дивись, попереду тріщина!

Але Вася не звернув уваги на цю засторогу. Він бачив краще за Сергія, що ні ліворуч, ні праворуч не звернеш. Тріщина пролягла мало не до горизонту. І Вася навіть зрадів, що, нарешті, трапилась на шляху така тріщина. Тепер всюдихід повинен був по-справжньому показати, на що він здатний.

— Ну, дивіться, — сказав Вася, — ви, здається, не вірили, що у всюдихода можуть бути ноги? А як же ж без ніг він зміг би здолати оцю перешкоду?

Клацнув маленький, червоненький важельок, м'яко задзижчало в надрах всюдихода, і тут хлопці згадали про люки-западинки. Саме з них почали висовуватись довгі колінчасті ноги. Тепер всюдихід став схожий на комаху, яка обмацує все, що лежить на її шляху. Зігнулися блискучі суглоби, і хлопці побачили крізь ілюмінатор, як ноги всюдихода твердо вперлися в грунт на тому боці тріщини.