— Як ти гадаєш, Сашко, — запитав Сергій, — тепер, мабуть, затримається виліт «Ки-бальчича»?

— Мабуть, затримається, — статечно відповів Сашко.

Їхню дружбу знов ніщо не затьмарювало.

Після того як «Шельменко» розповів спочатку вченим, а потім і всьому світові про долю космонавта з Зели, Сергій більше не задавався і навіть сердився, коли йому нагадували, що він назвав Сашкову знахідку цеглиною. Сергій був хлопець розумний і кмітливий і швидко зрозумів, що без Сашкової знахідки і його, Сергіїв, космонавт не скоро став би космонавтом, бо коли б «цеглина» не заговорила і не розповіла всього, вчені, може, І й досі сперечалися б.

Космоплан «Микола Кибальчич» названий так на честь славного революціонера і винахідника, нашого земляка, українця за походженням, Миколи Івановича Кибальчича. Про цю видатну людину можна розповісти чимало такого, що примусить замислитись кожного.

І кожному, хто вступає в життя, захочеться бути таким, як Микола Іванович Кибальчич. Що можна сказати про людину, яка поєднувала в собі геній винахідника і кришталеву чесність борця за краще майбуття? Микола Кибальчич був увесь в майбутньому, він жив ним, він помер в ім'я його.

І ось тепер ім'ям цієї людини, гордості нашого народу, було названо космоплан, який мав летіти на Місяць.

Минув той час, коли до Місяця летіли знамениті «Лунники», одні — щоб «примісячитися», інші — щоб облетіти його і з зворотного боку сфотографувати. Кілька разів Місяць облітали на ракетах космонавти, а там на це небесне тіло ступила й нога людини. Це був радянський космонавт. Тоді ж висадилась ціла експедиція, яка понад два тижні вивчала і досліджувала Місяць.

Місяць здавався тепер своїм, обжитим, близьким. Політ, «Миколи Кибальчича» з новою великою групою вчених мав на меті подальше вивчення нашого супутника і закладення на ньому першої станції-лабораторії.

Космоплан «Микола Кибальчич», що працював на плазмових двигунах, був ідеальним кораблем для такого завдання. Він мав би вже стартувати, але після того, як заговорив кристалофон Чимча, Академія наук і Комітет Космічних Польотів прийняли мудру ухвалу на деякий час відкласти політ на Місяць.

Факт знайдення чужого космонавта був сам собою важливим для науки, а тепер, коли заговорив «Шельменко», навіть невиправним скептикам стало зрозуміло, що в екіпажа «Миколи Кибальчича» з'являться нові завдання. «Микола Кибальчич» має взяти на борт жовто-оранжеві бактерії Бекута. Було створено спеціальну комісію, до складу якої входили і ракетчики, і космологи, і, звичайно, мікробіологи.

Валерій Холод розумів, що в ці дні громадськість понад усе цікавиться думкою мікробіологів. Брати інтерв'ю у видатних вчених щастило не завжди. Частіше доводилося вдовольнятися офіційними бюлетенями та стислими інформаціями, які давали ТАРС та РАТАУ. Але допитливий журналіст, звичайно, не міг заспокоїтися, і мікробіологи буквально ховалися від нього. Валерій Холод тепер навряд чи спав більше як чотири години на добу. Вдень він підстерігав мікробіологів, годинами просиджував під дверима лабораторій в надії щось почути новеньке, а ночами писав і перегортав гори спеціальної літератури й мікробіологічних журналів.

Саме цими днями Валерій Холод з'явився на вулиці Західній, розшукуючи Сашка і Сергія. Довго шукати їх не довелося. Вони тут стали чимось на зразок екскурсоводів.

Цілком зрозуміло, що охочих подивитися історичне місце було хоч греблю гати, а кращих екскурсоводів, ніж Сашко й Сергій, годі було шукати. Хлопці вони не прохані і в сотий, а може, й тисячу перший раз розповідали неорганізованим екскурсантам, коли і як вони пересаджували куща і як потім, коли вже розкопали Чимчову могилу, Сашко допоміг знайти контейнера з кристалофоном і культурою жовто-оранжевих бактерій. Причому перебивали вони один одного немилосердно.

Так було й сьогодні. Валерій Холод підійшов непомітно до групи екскурсантів (на вулиці Західній їх чомусь називали «ловигавами») саме в той час, коли Сашко розповідав:

— А тоді Сірожка (він так і говорив — Сірожка) як побіжить, а тоді він як упаде…

— А я б і не впав, коли б помітив оту антену…

— А ящика я ж помітив, хоч його було дуже важко помітити.

— А ти не забігай наперед… От давайте, я зараз розповім вам краще…

Але сьогодні екскурсантам так і не пощастило послухати всю історію в подробицях, бо Валерій Холод, знову ж таки якоїсь непомітно, як це робив тільки він, висмикнув обох хлопців з натовпу:

— Писали? — запитав вія, привітавшись.

— Ні, — сказав Сергій і почервонів так, що, здавалося, зараз із кінчиків його вух закапає кров.

Сашко визнав за краще промовчати. Він тільки якось непевно пересмикнув плечима. Цей його жест можна було зрозуміти як завгодно: «Не знаю, про що мова» або «Ну, а коли й писали, то що з того?»

— Нащо ж обманювати, — насупився Холод, — коли я добре знаю, що ви обидва писали в Комітет Космічних Польотів з проханням включити вас до складу екіпажу «Кибальчича».

— Сашко, ти розбовкав? — стис кулаки Сергій.

Сашко тільки відмахнувся від нього, як від набридливої мухи.

— Ну, а коли писали, то хіба за це варто людей у фейлетони пускати? Хіба ми одні писали?

— Стривай, стривай, які фейлетони? — не зрозумів Валерій.

— А ви ж для чого розпитуєте? Думаєте, ми не розуміємо, думаєте, ми маленькі? Мовляв, хлопці після того, як знайшли космонавта, зовсім зазналися і самі себе космонавтами уявили. А ми, коли хочете знати, туди листа писали ще за три дні до того, як знайшли Чимча.

— І писали кожен окремо, — втрутився Сергій, — писали кожен від свого імені.

Тільки тут Валерій Холод зрозумів усе і весело розреготався.

— Так ви справді подумали, що у мене тем більше немає, як про вас, фейлетона писати! Між іншим, я прийшов до вас з важливим проханням, і ви мусите дати мені слово, що не відмовитесь…

— Даємо! — вигукнув Сергій.

— А від чого — не відмовимось? — перепитав обережний Сашко.

— Не відмовитесь вести дорожній щоденник, путівник, чи як ще його назвати, ну, дорожні нотатки, словом.

— Але ж ми нікуди не збираємось їхати, — зітхнув Сергій.

— Як не збираєтесь? Ви що, передумали летіти на «Кибальчичі»?.

Обидва, як по команді, блиснули на Валерія сердитими очима.

— Річ у тому, що на ваше прохання зважили. У Комітеті подумали: «А чому б і справді не послати пару хороших хлопців, хай і підлітки вони, на Місяць?» Подумали, подумали і вирішили послати.

— І нащо ви смієтеся? — жалібно проскімлив Сергій.

Валерієві Холоду стало жаль хлопців, але він ще й сам не знав, як вибрати правильний тон, де знайти такі слова, щоб вони йому повірили. А прохання їхнє таки задовольнили, це Валерій знав напевне, бо сам півгодини тому зчитував з телетайпної стрічки повідомлення про політ і список екіпажу.

В тому, що задовольнили прохання хлопців, власне, не було нічого дивного.

Експедиція розраховувала не тільки досліджувати Місяць. Треба було його «обживати». Навіть коли б не прижилися жовто-оранжеві бактерії Бекута, навіть коли б Місяць і надалі не мав атмосфери, то й тоді в його горах створювались би колонії, де жили б і працювали люди різних професій.

Але ж хіба можливе життя без дітей?

У Місячній колонії рано чи пізно діти стали б рівноправними громадянами.

Вченим, крім усього, було цікаво знати, як вплинуть місячні умови життя на дитячу психіку. А коли вже летіти дітям на Місяць, то хто й полетить як не Сергій Орендар і Сашко Блажко? Як-не-як, а перед наукою вони мали якісь заслуги. Адже завдяки їм знайшли рештки космонавта Чимча і контейнер із жовто-оранжевими киснетворцями Бекута.