Зупинившись перед самою брамою, хрестоносець лунко просурмив у ріг. Дощ на цей час уже перетворився в справжню зливу.

У просторій залі все було готове для вечірньої трапези. Седрик Сакс, нетерпляче чекаючи на вечерю, вже сидів на головному місці, у важкому різьбленому кріслі за дубовим столом, що формою нагадував літеру «Т».

Усе тут свідчило про простоту звичаїв. Підлога була валькованою, місце, відведене для трапези, розділено на дві нерівні частини. На помості, засланому килимом, розташовувався вкритий червоним сукном невеликий стіл і крісла для членів родини та шляхетних гостей, а від середини головного столу тягнувся вужчий стіл – для хатньої прислуги та дворової челяді – з приставленими до нього довгими лавами.

Декілька величезних камінів опалювали приміщення, але труби було складено так недбало, що дим здебільшого залишався всередині приміщення, вкриваючи дубові крокви під покрівлею густою чорною кіптявою. По стінах було розвішано військову та мисливську зброю; двійчасті двері в кутках вели до сусідніх кімнат. Уся обстановка мала вигляд по-саксонському грубуватий та відповідала вдачі самого господаря маєтку Ротервуд.

Седрик Сакс мав середній зріст, але вирізнявся могутньою статурою природженого воїна та мисливця. Він мав прекрасне здоров’я, хоча й наближався до свого шістдесятиріччя. Його широке обличчя, спокійні блакитні очі, різкі риси, легка сивина в русявому волоссі, що спадало на плечі, – все свідчило про прямодушність і сваволю, які так часто зустрічаються в людей дратівливих, гордих і запальних.

Багатий одяг хазяїна дому відповідав його становищу землевласника, взуття було зшите домашнім чоботарем, однак із доброї шкіри та застебнуте на золоті пряжки. Він був озброєний коротким двосічним мечем, а позаду його крісла висіли сукняний плащ, оздоблений хутром, та вигадливо вишита шапка. Спис із широким сталевим наконечником, що був притулений до крісла і слугував водночас зброєю та опертям на прогулянках, доповнював портрет непокірливого саксонця.

Седрик був у поганому гуморі.

Леді Ровена, проти звичаю, запізнювалася до вечері – повертаючись із церкви, вона потрапила під зливу. Десь ізник свинопас Гурт разом зі стадом, і навіть улюбленего блазня Вамби не було. Хазяїн Ротервуда спідлоба розглядав принишклих собак, що відчували настрій свого володаря. Лише старий вовкодав час від часу дозволяв собі покласти кудлату голову Седрикові на коліна. Але й пестощі вірного слуги зустрічав грізний крик: «Геть, Бальдере! Не до тебе зараз…»

– Де ж леді Ровена? – нарешті запитав саксонець, покликавши Ельгіту, служницю дівчини.

– Їй залишилося тільки змінити головний убір, пане…

– Сподіваюся, побожність нашої леді надалі виявлятиметься за кращої погоди, – промимрив Седрик, відпускаючи служницю та простягаючи руку за кубком із вином, щоб бодай якось угамувати роздратування.

Він навіть не обернувся, а лише насупив кошлаті брови, коли тишу порушив лютий різноголосий гавкіт собак.

– Настоятель Еймер із абатства Жерво та лицар Бріан де Буагільбер, командор ордену Храму, просять прийняти їх по дорозі на турнір, призначений на післязавтра в Ашбі, – доповів слуга, що поспіхом убіг до зали.

– Обидва нормани, – пробурмотів Седрик. – Щоправда, це однаково. Було б, звичайно, краще, якби вони проїхали повз, але в Ротервуді завжди раді гостям. Освальде, – звернувся господар до дворецького, – подбай про коней, покажи гостям їхні кімнати й клич вечеряти. Стій! Якщо пам’ять мене не зраджує, абат – це брат самозваного лорда Мідлгема, який краде чужі землі? Кажуть, цей Еймер – досить-таки веселий хлопець… Та що ж, ласкаво просимо! А другий… це ім’я мені ніби знайоме… Хоробрий та зверхній храмовник… Іди, накажи відкоркувати діжку найкращого вина, подай до столу меду, міцного елю, шипучого сидру, наливок… Ченці це полюбляють. Маю надію, що вони перебудуть тут лишень одну ніч. А тепер поклич Ельгіту…

Коли служниця з’явилася, саксонець процідив крізь зуби:

– Перекажи леді Ровені, що її присутність сьогодні не обов’язкова. Якщо, звичайно, вона не виявить особливого бажання…

– Не сумніваюся, що таке бажання у моєї пані виникне, – перервала хазяїна метка дівчина. – Леді Ровена завжди нетерпляче чекає свіжих новин із Палестини.

Седрик заледве стримав гнів.

– Укороти свій язик, Ельгіто. Нехай твоя пані чинить як знає…

Служниця насмішкувато гмикнула та пішла – цілком упевнена, що леді Ровені дозволено поводитися в цьому замку як їй завгодно.

Седрик Сакс також це знав.

«Палестина, – похмуро розмірковував він. – Скільки дурних вух жадібно слухають вигадки хрестоносців і лицемірних пілігримів про Святу землю! Навіть я іноді не проти… Але ні! Непокірний син – більше не мій син. Мені немає причини виказувати цікавість і розпитувати про його долю…»

Двійчасті двері розчахнулися навстіж, і Седрик Ротервудський підвівся назустріч пізнім гостям, попереду яких крокував дворецький із жезлом та четверо слуг із запаленими смолоскипами.

Еймер, скориставшись нагодою, змінив дорожнє вбрання на сутану з вибагливим шитвом. Окрім масивного золотого персня з вензелем, що вказував на духовний сан гостя, пальці його, всупереч орденським статутам, були обнизані коштовним камінням. Коротка борідка абата була охайно підстрижена, а виголене тім’я вкривала червона шовкова шапочка.

Замість кольчуги на храмовнику тепер була пурпурова туніка, підбита хутром, а поверх неї – білосніжний плащ із нашитим на нього восьмиконечним орденським хрестом із чорного оксамиту.

За цією парою шанобливо йшов почет.

Останнім до зали увійшов пілігрим, від голови до ніг, узутих у грубі сандалії, загорнутий у широкий чорний плащ, мокрий та закаляний багном. Намагаючись не привертати нічиєї уваги, він тихо пройшов до найдальшого каміна, щоб просушити й вичистити одяг.

Зробивши три кроки вперед, Седрик із гідністю чекав наближення гостей.

– Дуже прикро, шановний абате, – сказав він, приховуючи блиск очей, – що саксонські звичаї не дозволяють мені спуститися назустріч таким шляхетним персонам, як ви і хоробрий лицар… Не вважайте це нечемністю. І дозвольте мені говорити з вами мовою моїх предків; до того ж я досить добре знаю норманську, щоб зрозуміти все, що ви скажете.

– Обітниці та звичаї, – примирливо посміхнувся Еймер, – є тяжкими кайданами, одначе, погоджуся з вами, їх не можна порушувати, шляхетний пане. Хоча цей титул, яким величали у ваших краях землевласників, уже йде в минуле… Що стосується вашої пропозиції, то я охоче готовий вести бесіду як тією, так і цією мовою.

Лицар Бріан де Буагільбер зверхньо перервав настоятеля:

– Я розмовляю лише французькою, мовою дворянства; проте розумію й англійську – настільки, щоб досить добре порозумітися з тубільцями.

Седрик стриманим жестом запросив гостей до столу й показав знак слугам подавати вечерю. Раптом він помітив свинопаса, що увійшов до зали, та блазня, який вистрибом біг за приятелем.

– Гурте! – закричав господар дому на повний голос. – Стадо наше ціле? Чи не скривдили тебе мої сусіди?

– Ні, ваша милосте, – відповів Гурт, підходячи. – Усі капловухі цілі, хай їм… – Знаючи характер свого пана, свинопас нічого не пояснював і не виправдовувався, а поквапився на своє місце за столом для слуг.

– Даруйте, шановні панове. – Седрик обернувся до гостей. – Я живу серед таких пройдисвітів, що, сер лицарю, вороги Господа нашого у Святій землі – просто янголи порівняно з ними. Одначе трапеза вже перед вами, прошу скуштувати, і нехай привітність хазяїна буде покутою за скромне обдарування мого кухаря.

Господар оселі лукавив – його кухар вважався найкращим в окрузі. Пряна свинина, зайчатина, оленячий окіст, дичина на рожні, риба, свіжоспечений хліб, пироги та медівнички подавалися до столу в надзвичайній кількості. Срібні кубки жодної миті не стояли порожніми – і невдовзі стало зрозуміло, що такий бенкет не потребує застережень. Седрик Сакс першим повернув голову до бічної двері, звідки пролунав вигук дворецького: