Мартін, усміхаючись, нахилився із сідла до вуха варанга і впівголоса промовив:

– Якщо вже ти, рудий, став своєю людиною в Джоанниній свиті, непогано було б за нагоди розповісти якусь зворушливу історію про свого лицаря. Мовляв, господар мій, благородний Мартін д’Ане, вступив в орден після того, як нагло померла його кохана дружина, чарівна і скромна… Як же її звали?… Нехай буде Елеонора, як королева Елеонора Аквітанська, що на її честь багато хто називає своїх дочок… Отже, вбитий горем лицар д’Ане вирішив зректися всього земного і зв’язав себе обітницями, ставши смиренним воїном ордену Святого Івана. Такі історії на жінок завжди справляють враження.

Ейріка не треба було просити двічі.

Він умить засвоїв, що має казати, а від себе додав, що, мабуть, уявна дружина померла під час пологів, тому мовчазний та сумний лицар, який їхав у середині каравану, одночасно втратив і дружину, і сина. Тільки залізне серце буде байдужим до такої трагедії. А якщо в жіночому серці зродиться співчуття, то й до ніжності недалеко!

І Ейрік поскакав назад, здіймаючи хмари куряви.

Попри те, що була середина квітня, сонце пряжило, як у розпал літа.

Мартін відкинув каптур кольчуги, віддавши каштанові пасма свого блискучого волосся на волю вітру. Ближче до полудня тінь коня і вершника зменшилася так, що тепер лежала просто під копитами його скакуна.

Коли вервечка каравану, котра здавалася нескінченною, вигиналася разом із поворотом шляху, лицар бачив Джоанну де Рінель – розкішну ошатну вершницю, яка ніби й не помічала ні спеки, ні куряви. Її струнка постава розмірено погойдувалася в такт кінського поступу.

Скільки ж їй років? – питав у себе Мартін. Сім років заміжжя! Сер Обрі згадав, що заміж леді Джоанна вийшла зовсім юною. Отже, їй трохи більше двадцяти. І вона досі безпечна, весела, сміючись, розпитує про щось караванного ватажка Євматія… Мабуть, про купу руїн у сусідньому пагорбі, – щойно вона показала туди рукою, затягнутою в довгу сіру пальчатку… Але навколо, як завжди, свита, а сер Обрі кудись зник.

Згодом йому таки пощастило: вдалося познайомитися з камертисткою Ґодіт.

Це сталося трохи за полудень, коли неквапний караван наздогнала тагма[63] закованих у панцир імператорських воїнів. Тяжко озброєні вершники спішилися, і, за знаком караванного ватажка, погоничі взялися зупиняти в’ючних тварин та відводити їх на узбіччя, щоб звільнити воїнам дорогу. Як це часто стається при поспіху, на шляху виникло сум’яття, люди та тварини засмикалися, заревіли верблюди й відчайдушно залементувала якась жінка, коли її дитя вибігло на середину дороги за два кроки від сталево сяючих вершників.

На щастя, Сабір устиг схопити хлопчиська за барки й одним рухом передати простісінько в руки матері, що голосила. Тим часом камеристка Ґодіт почала різко розвертати свого мерина, і додолу посипалися приторочені до її сідла якісь торби та підсумки. Мартіну довелося притримати мерина під повід і допомогти жінці підняти багаж.

– Як це шляхетно, пане! – охкала матрона, поправляючи покривало, що його так і поривався зірвати з її голови вітер. – Істинний воїн Святого Івана, який не покидає людей у біді!

– Сподіваюся, у вас усе добре? – стримано поцікавився Мартін, допомагаючи жінці знову сісти в сідло, а потім похвалив набірну збрую на її мерині, зауваживши, що і знатна вершниця такої б не посоромилася.

Камеристка вирішила, що цього достатньо, щоб почати бесіду. Збруя – вияв щедрості її доброї та благочестивої господині, зауважила Ґодіт та розповіла, що Джоанна вже понад рік у дорозі і що її мета – святі місця Єрусалима, а сама Ґодіт перебуває при ній як камеристка і довірена особа.

– А ваш слуга, пане лицарю, – молодець, – сказала Ґодіт, підостроживши мерина, щоб наздогнати госпітальєрового коня, який ішов широким кроком. – Урятував хлопчиська, та ще й так спритно! Я думала, сарацини тільки на те й здатні, що кидати списи в християнських дітлахів. Але він служить вам, отже, охрещений водою і духом, як і годиться, попри те, що на вигляд він типовий язичник.

Мартін усміхнувся і промовчав. Для християн усі іновірці – язичники. Що б сказала ця розважлива особа, якби знала, що і другий його «слуга» категорично відмовляється стати до причастя, стверджуючи: кожен варанг мусить пам’ятати віру пращурів. Сабір – правовірний мусульманин, вони вже багато років ідуть пліч-о-пліч, і він довіряє йому, мов рідному братові.

– А ви, сер, уже бували в цих диких краях? – не вгамовувалася балакуча камеристка. – Здається мені, в ромеїв тут не все добре. І сарацинів тут, мов мишей у запіллі недбайливого господаря, їхні мули завивають голосніше за церковні дзвони, які калатають на церковну службу. А що за християни ці схизматики-греки, коли не визнають Папи Римського намісником Бога на землі?

– Але водночас щиро шанують Христа і Пречисту Діву, – Мартін перехрестився, і Ґодіт поквапно повторила за ним. – Тому базилевс Олексій Комнін[64] і звернувся свого часу до Папи, просячи допомогти боротися із сельджуками, що напосідають на його державу.

Камеристка лише вражено сплеснула руками, але, опанувавши себе, поставила нове запитання:

– Якщо ромеї – порядні християни, нащо тоді імператор Ісаак Ангел, коли весь світ здригнувся, дізнавшись, що Саладін захопив святий Єрусалим, навпаки, зрадів і привітав султана з воєнною удачею? Чи це по-християнському: тішитися з перемоги ворогів Христа?

– Скажу лише, що Ісаак Ангел здійснив зграбний політичний хід. Привітавши Саладіна, він досягнув головної мети: султан не почав виганяти й переслідувати східних християн, мешканців Єрусалима. Їм усім було гарантовано безпеку.

– Які ж ці греки хитрющі! – скрушно похитала головою камеристка. – Недарма кажуть, що жодному з них не можна довіряти. Вони й невірних приголублять, хоч увесь час із ними воюють.

– Тутешні турки – такі ж піддані імператора, як і греки. У Ромейській державі живуть люди різної віри – вірмени, євреї, греки, араби, але всі вони сплачують податки в імператорську скарбницю. Нащо ж виганяти того, хто дає прибуток і шанує свого володаря?

– Це мусульмани шанують? А куди, по-вашому, пане мій, ішов той загін, що недавно, немов залізний вихор пронісся повз наш караван? Мабуть, десь заколот і язичники знову ріжуть добрих християн – нехай Бог боронить нас від таких страхіть!

Мартін розсміявся.

– Не забуваймо, що при самісінькому кордоні Ромейської імперії височіє могутній Конійський султанат. І це далеко не наймиролюбніший сусід. Ось чому воїнів імператора в Малій Азії побільшало, і всі шляхи патрулюють чисельні загони. Але, погодьтеся, це істинне щастя для мандрівників.

Жінка замислено поколошкала гриву свого мерина, а потім жваво глянула на співрозмовника.

– Ви, пане лицарю, знаєте про таке, що я…

Вона замовкла, чи то добираючи слів, чи не наважуючись продовжити. Камеристка Джоанни де Рінель розмовляла французькою, але вимова свідчила, що рідна мова для неї – англійська. Проте зараз річ була не в мові.

– Я подумала, – проказала нарешті шановна матрона, – чи не поговорити вам про це з моєю панною? Усі ті тонкощі дуже її цікавлять…

Мартінові саме це було й потрібно. Але як може відбутися розмова, якщо даму, котра його цікавила, весь час оточували тамплієри?

Камеристка вмить перехопила його погляд і відразу пояснила, що лицарі Храму зобов’язалися оберігати її леді в дорозі, адже вона – рідна сестра маршала ордену Вільяма де Шампера.

– Усі чули про благородного де Шампера, чиє ім’я овіяне славою, а звитяга є за взірець тим, хто носить на плащі хреста! – вигукнув Мартін. – То ваша пані і справді його сестра?

Його захват був такий щирий, що балакуча Ґодіт негайно виклала купу такого, що Мартіну надалі могло б дуже стати в нагоді.

Пані шановної Ґодіт, молодша дочка маєтних сеньйорів де Шампер, народилася тоді, коли її старший брат Вільям покинув Англію і відбув у Святу землю. Брат із сестрою ніколи не бачилися, однак леді Джоанна змалечку про нього чула. Коли ж подружжя Незербі вирішило відвідати Палестину, матінка леді, баронеса Мілдред, написала своєму славетному синові про те, що невдовзі приїде сестра. Сер Вільям відгукнувся. У своєму посланні він писав, що Джоанна і сер Обрі можуть в усьому покластися на нього й на тих людей з ордену Храму, з якими вона спілкуватиметься. Адже зараз він перейнятий війною з невірними і навряд чи зможе особисто привітати подружжя родичів на Святій землі. Саме це й непокоїть леді Джоанну, що й не дивно: попри лицарський конвой, навколо чужа земля, яку населяють племена, звичаї і закони котрих такі не схожі на англійські.