Перше, що я запитав: чи була при Сонцевій її сумочка. Так, відповів мені даішний приятель, була. Обличчя кров'ю залите, та й не кожен інспектор годен впізнати в потерпілій естрадну «зірку». Не Пугачова, зрештою, не Ротару і навіть не Могилевська. А так у сумочці знайшли документи, що вирішило проблеми зі встановленням особи. Набравшись нахабства, поцікавився: нічого такого в сумочці не знайшли? І нарвався на логічне: «Якого це – "такого"?» Ні, хлопці в нас старанні, в речах потерпілих завжди дбайливо риються, навіть опис складають. І цигарки з «веселою травою» можуть легко впізнати. Значить, цигарок при ній не було.

Куди поділа? Треба, між іншим, свою халабуду перетрусити. Раптом про всяк випадок у мене приховала…

Далі я запитав, чи не була Анжела п'яною чи під іншим кайфом. Ні, відповів даішний приятель. Щойно вона оклигала в лікарні, її тут же запропонували тест. По нулях. Стосовно алкоголю я був упевнений, а щодо марихуани – не знав, за який проміжок часу вона виходить із організму. Це треба дізнатися. Зробив собі другу позначку.

Потім поцікавився, чи це справді аварія через необережність водія. Тут даішний приятель насторожив. Виявляється, на капоті є невеличка вм'ятина, а на правому боці – помітна подряпина. Теоретично машину Сонцевої могли наздогнати, притиснути до краю траси, далі в процесі буцнути в зад і, таким чином, буквально змусити її врізатися в те чортове дерево. Після чого зловмисник чи зловмисники тікають з місця трагедії з почуттям виконаного обов'язку.

Могли, погодився даішний приятель. Тільки заморочка в тому, що Сонцева, коли прийшла до тями, сама зізналася, що не впоралася з кермом. Погано спала вночі. При цьому співбесідник хтиво додав: «Де і з ким погано спала – не каже».

Ну і слава Богу!

А як же тоді вм'ятина та подряпина? Ніяк: жодної заяви Сонцева не зробила, ані усної, ані письмової. Нікого не звинувачує, крім себе самої. Ум'ятина – це якийсь дебіл на дорозі стукнув. Подряпина – незграбно розверталася, невчасно перебудувалася, сама нарвалася. В обох випадках її впізнавали і скандалів не було.

Дізнавшись, де зараз понівечена Анжелина машина, і зробивши собі зарубку: треба самому на неї глянути, я закінчив розмову і замислено покрутив ручку в руці.

До офісу після розмови з даішником я так і не доїхав, хоча тут усього нічого. Замовив собі каву, ткнув пальцем у перше-ліпше тістечко й почав замислено колупати його ложечкою. Кава так і лишилася незайманою, захолола, проте я на це не зважав.

Може, я придумую собі дурну роботу, шукаючи криміналу там, де його нема? Якщо просто стулити один до одного факти, ситуація буде такою.

Анжела Сонцева чогось, а швидше – когось боїться. У приватному житті вона не янгол, та і я, як уже відомо, теж не зразок моральності. При такому житті нажити собі ворогів, особливо для вродливої білявої ляльки, яка залежить від купи народу і, в свою чергу, купа народу залежить від неї, – як два пальці об асфальт. Цим можна пояснити її несподівані приступи пристрасті, хоча від цього приступу іншим, наприклад – мені, тільки щастя. Усе б нічого, навіть – аварія, аби не машина, побита і подряпана в тих місцях, які при зіткненні з деревом не повинні м'ятися і дряпатися.

Могла вона від когось тікати? Легко.

Міг за нею хтось гнатися? Цілком.

Вона все заперечує і намагається зам'яти справу? Якщо брати за істину два попередніх припущення – цілком ймовірно.

У будь-якому разі одні міркування тут не допоможуть. Зрештою, як черговий, нехай навіть, за висловом Люськи, одноразовий коханець Анжели Сонцевої я маю підстави та моральне право навідати її в лікарні. Тим більше, що вона зникла рано, я хвилювався, і, бачте, не дарма.

Остаточно докришивши тістечко, я ковтком випив холодну каву і розплатився.

По дорозі я прихопив квіти, заодно – банани, апельсини та сік.

На мою користь зіграла та обставина, що найближчою пристойною травматологією, куди «швидка» завезла Анжелу, виявилася моя, можна сказати, «рідна» Святошинська районна лікарня. Хоча географічно Гостомель таки знаходився ближче, спрацювали штампи підсвідомості: коли Сонцеву впізнали, її не ризикнули тягти до селищних ескулапів. При тому, що в столичній приміській зоні досить нормальне медичне обслуговування. Співачку повезли не до найближчої взагалі, а до найближчої київської лікарні. Чуйка мені підказувала – довго Анжелу там не протримають. Паломництво журналістів у принципі дає клініці приховану і не зовсім рекламу. Але від паломництва фанатів страждає не лише медичний заклад.

Раз так, мені слід поспішати. Якщо її переведуть у якусь приватну клініку, там сто пудів буде охорона, і пробитися через церберів буде не просто. Тоді як за щасливим збігом обставин у нашій районній лікарні мене знали: тамтешнього завідуючого не так давно звинуватили в хабарництві, а я знайшов цілком реальні підтвердження замовності цих звинувачень. Проти замовника жодної справи не порушили, він якось відбився, історію зам'яли. Але із завідуючого лікарнею також вдалося зняти всі звинувачення.

Один із небагатьох своїх журналістських матеріалів, яким я справді, без понтів, пишаюся.

Так що проникати в травматологічне відділення мені не довелося. Я просто зайшов туди з квітами та пакетом фруктів, мене впізнали, привіталися і навіть не запитали до кого. Більше того, чергова сестричка, мило і щиро посміхнувшись, показала мені дорогу:

– О, Ігоре Петровичу? Мабуть, до Сонцевої. Он там, крайня палата.

– Там у вас віп-обслуговування?[5] – про всяк випадок поцікавився я.

– Просто вона двомісна, який там віп? – відмахнулася сестричка. – Якраз звільнилася повністю. Ну, звісно, нас тут просили, аби ми до Анжелочки нікого не підселяли… Усе одно не надовго.

– А що, вже стрибає? – подумки я зайвий раз похвалив і погладив по шерстці свою інтуїцію.

– Стрибатиме. Там усе краще, ніж могло бути. Обличчя, правда, сильно посічене, але з головою все нормально. Черепно-мозкова є, тільки не дуже серйозна. Лікар каже – просто наче сильно головою об одвірок стукнулася. Навіть гулі нема. Усіх упізнає, все нормально.

– Пощастило.

– Ага. Але, самі ж розумієте – зірка… До вечора, максимум – до завтрашнього ранку її кудись перевезуть. До нас із усіх поверхів на Сонцеву дивитися ходять, – не стрималася – похвалилася сестричка і тут же виправилася:

– Ясно, це втомлює. А ви їй хто?

– Треба бути кимось, аби провідати хвору?

– Та знаете, – чергова знітилася і для чогось озирнулася, – тут уже троє журналістів пробивалися. І багато ще дзвонять сюди, до відділення, я вже не рахувала скільки. Анжела дуже просила пресу не пускати. Коли вона відчує себе зовсім добре, сама якусь заяву зробить. Зрозуміти можна, – сестричка знову для чогось роззирнулася. – Лице пошкоджене, все в бинтах, а вона ж личком працює, не тільки голосом… Якій жінці, тим більше – артистці, хочеться такою показуватися…

– Ну, ви ж мене знаєте, – я посміхнувся як міг широко і як міг щиро. – У мене навіть фотоапарата нема. Я взагалі шоу-бізнесом не цікавлюся. Просто провідати, вона моя знайома.

У такій ситуації що не скажи – все підозріло для цікавих кумочок. А молоденькі медсестри, які на дозвіллі обмінюються глянцевими журналами і не пропускають світську хроніку, саме такими цікавими кумочками і є. Що вона зараз про мене подумала, можна тільки здогадуватися. Тільки я собі такими дурницями голову не сушив: подякував за цінну інформацію і пройшов у палату.

Біля дверей – нікого. Штовхнув, зайшов. Дивно, що біля Анжели нікого нема. Хто в таких випадках сидить біля відомої співачки? Подруга, мама, продюсер, директор, бойфренд? Ну, скажімо, останній за часом бойфренд – це я. Ще семи годин не минуло з того часу, як вона вибралася з мого ліжка. Раз так, то ось я, біля неї.

Анжела лежала на спині із заплющеними очима. Ліва рука під ковдрою, права – поверх казенного квітчастого підодіяльника. Обличчя забинтоване, і вона нагадує якусь мумію з фільмів-страшилок. Причому бинти закривають лице майже повністю, видно тільки нижню частину носа та нижній край підборіддя. Я уявив собі, як скалки впиваються в це гарне, мов намальоване, лице, і мені враз стало сумно. Доведеться витрачатися на пластичного хірурга, а значить, на сцену Анжела Сонцева вийде не раніше осені. А попереду ж літо, найбільш гастрольний цимес…