Ми перевели подих, але боялися глянути одна на одну.

А Ліл продовжувала читати.

«Сьогодні ми їдемо в гори – знімати ролик для ЛСД. ВІН дуже вигадливий, не хоче, як каже, знімати банальності! Наш ролик має бути найкращим. Я впевнена. Зібрала кошик для пікніку: наша покоївка, Віра Іванівна, за моїм замовленнями спекла струдель, зварила яєць, насмажила риби в клярі. Я поклала до кошика багато зелені, салямі першого ґатунку, молоду картоплю, пляшку «Піно Гріджо». День видався чудовим. І для зйомок, і для пікніку. ВІН купив мені пречудову сукню. Який гарний настрій!!!!»

«…Трохи втомлена. Лежу. Ниє печінка… Треба було просто ухилитися. Це ж дрібниця: просто вивернутися в інший бік. Лежу, згадую чудовий день на природі.

Було тільки трохи важко зніматися. ВІН робив по двадцять дублів, щоб усе вийшло досконало, як у справжньому кіно. І я це розумію! Досконалість має бути у всьому.

Як справжній режисер, ВІН говорив: «Посміхайся! Веселіше! Смійся!! Ще, ще, ще! Не так! Ще раз! Пройдись. Тепер – побігай. Веселіше! Ще веселіше! Погано… Ще раз!» Я страшенно втомилася бігати по полю. І м’язи обличчя ніби закам’яніли.

Я запитала, що це за ім’я, яким він називає мене і чому. Адже я люблю пізнавати все нове. ВІН сказав, що «поні» – то маленька дурна конячка, яку треба добряче «шмагати», бо вона тупа. «Покрутись! Смійся! Поні!!!» Я крутилася і сміялася – так, що потім не могла зупинитись. ЙОМУ довелося облити мене вином… Нарешті ми все відзняли. І я розгорнула скатерку, поставила на неї їжу. ВІН сказав, що вона – «плебейська». Роздушив яйце у мене на голові. Як мені було соромно! От я дурепа! Треба було приготувати щось інше… До ліжка ВІН доніс мене на руках, бо я вже не могла йти сама. Печінка ниє досі. Але тепер я знаю, що ВІН не любить яєць і бутербродів. Наступного разу маю бути обачнішою».

Далі йшло сторінок зо п’ять з одноманітним – «Я щаслива».

І наступний запис: «Я не вмію вбивати те, що ворушиться і дихає! ВІН зареготав і сказав: візьми молоток і шарахни її по голові! Але ж вона – жива! Вона відкривала рота і хапала ним повітря. І дивилась на мене. О, як вона дивилась на мене… Певно, я дійсно ні на що путнє не здатна. Бідний, бідний, ВІН зробив поганий вибір, ВІН шкодує. Я винна в цьому. Я не виправдала нічиїх сподівань…»

Після цього запису було ще кілька сторінок, котрі перелічували всі постулати нашого Статуту – «Вдячність. Терпіння…» і таке інше.

– Вона там, певно, з’їхала з глузду! – зневажливо знизала плечима Рів.

– А може, вона й була божевільна, тільки ми цього не помічали… – додала Іта.

У мене пересохло в горлі, і я промовчала.

А Ліл перегорнула останню сторінку.

Там почерк взагалі був жахливим! Це було звернення до пані Директорки:

«Дорога пані Директорко!

Прошу мені пробачити, що була поганою ученицею і чогось не зрозуміла. Але я виконую всі пункти нашого Статуту. Я намагаюся бути щасливою і зробити щасливим свого чоловіка, що є головною метою кожної з нас. Але у мене не виходить! Я нічого не розумію. Я весь час переглядаю конспекти з наших чинних предметів і намагаюсь поводитись відповідно до всіх вправ. Але з кожним тижнем худну на кілька кілограмів. Мої руки і ноги вкриті синцями, а голос зовсім пропав. Почало випадати волосся – лікар сказав, що то «на нервовому ґрунті». Але я не нервуюся! Я намагаюсь лише чесно виконувати свій обов’язок. Стримую емоції, відчуваю вдячність, мовчу, усіма думками, діями, тілом і душею віддаюсь принципам Служіння. Можливо, це і є щастя? Допоможіть розібратися! ЗАБЕРІТЬ МЕНЕ ЗВІДСИ ХОЧ НА ДЕНЬ!..»

– Це ще не все, – сказала Ліл, прочитавши останню фразу і дістала з теки аркуша, віддрукованого і завіреного печаткою та якимись підписами офіційного листа.

Читати віддрукований текст на кількох аркушах гарного крейдяного паперу було легше.

«Заява Алекса Струтівського, віце-президента компанії «Струтівський-старший і Ко» – пані Директору ЛСД Вадченко Ганні Анатоліївні…»

Це ж треба! Ми аж роти порозкривали: виявляється наша пані Директорка мала ім’я і прізвище! Але ми ніколи не знали ані її імені, ані імені вчителів.

Ганна Анатоліївна Вадченко…

– Гав… – тихо промовила Мія.

– Що? – не зрозуміли ми.

– Нашу пані Директорку звуть… – тут Мія ледь не втратила свідомість і вимовила пошепки: – Гав…

– Мовчи, дурепо! – розсердилась Рів. – Забудемо про це раз і назавжди.

І ми продовжували читати.

«Я, Алекс Струтівський, взяв шлюб із вихованкою ЛСД Рожко Тамілою Устимівною з метою утворити родину – за власною волею і бажанням, сплативши представлений керівництвом закладу кошторис за всі роки навчання моєї дружини в ЛСД.

Копію рахунку, завіреного нотаріусом, докладаю…»

Не змовляючись, ми перегорнули аркуш і побачили довжелезний список на десятьох сторінках.

Читати його було ніколи – за вікном почало небезпечно сіріти. Тому поспіхом ми пробілися очима по найменуваннях, написаних у стовпчик і цифрам, що стояли навпроти кожного найменування.

Чого тут тільки не було!

Навіть соромно говорити. Шкарпетки, зубні щітки, сукні, труси, панчохи, іграшки, ліки, вітаміни, олівці, альбоми…

Це те, що стосувалося молодшого віку. А далі, враховуючи плин часу, йшли інші предмети нашого побуту, гігієни, одягу, косметики. Ми ледь не згоріли від сорому, дійсно прочитавши «графу» про прокладки і бюстгальтери.

У кінці всього кошторису стояла загальна цифра, яка перелякала нас кількістю нулів!

– Що це? – не зрозуміла Іта.

– Потім розберемось, – сказала Рів, – у нас обмаль часу!

І кивнула Ліл, щоб та читала далі.

«З усією відповідальністю і розумінням ситуації, що склалася, мушу повідомити про передчасну смерть моєї коханої дружини з тим, щоб і надалі залишатися в числі клієнтів вашого закладу. Медичну довідку та висновки правоохоронних органів додаю».

Після цього короткого звіту йшов розлогий почерк пані Директорки – «Не заперечую» і її каліграфічний підпис, трохи змазаний фірмовою печаткою.

Ми погортали папірці і знайшли медичну довідку і поліцейський звіт.

Долаючи канцеляризми і специфічні терміни, ми дізналися, що смерть Тур настала через численні ножові поранення, «несумісні з життям», які вона завдала собі в зв’язку з глибоким нервовим розладом. Нервовий розлад було завірено родинним лікарем з позначкою, що це «спадкове».

У дортуарі настала така тиша, що ми почули, як в саду падають яблука.

Ми закам’яніли. З нас можна було ліпити скульптуру «Десятий секстет під впливом паралітичного газу».

Першою отямилась Рів.

Вона почала хутко згрібати докупи аркуші, укладати їх назад, до теки.

Сунула її до рук паралізованої Ліл.

– Негайно неси це все назад! У тебе є щонайбільше тридцять хвилин до сходу сонця!

Ліл схопила теку, сунула її під нічну сорочку і прожогом вискочила з дортуару.

Ми лишилися сидіти в тих самих позах. І кожна з нас молилася про повернення Ліл, подумки долаючи її шлях коридором, садом, в кабінет крізь вікно – і назад.

Стрілки настінного годинника крутилися, мов скажені.

Нам здавалося, що Ліл не було цілу вічність.

Коли вона увійшла – з білим обличчям і хворобливо червоними щоками, ми зарухались, розминаючи застиглі м’язи.

Всі були втомлені.

Ліл одразу полізла під ковдру.

– Тепер вірите? – слабким голосом запитала вона.

– Можливо… – пробурмотіла Озу.

– Не знаю… – сказала Мія.

– Але… – пискнула Іта. – Я не розумію…

– Тихо! – крикнула Рів і скомандувала: – Спимо!!!

Коридором вже лунали кроки вчителів і вихователів, котрі після від’їзду гостей поверталися до своїх кімнат.

За п’ятнадцять хвилин до сходу сонця ЛСД поринув у короткий вранішній сон…

Дорогий щоденнику…

Те, в чому ми були впевнені, і те, чого нас вчили: за межами нашого закладу світ недосконалий. Досконалим його мусимо зробити ми – курсантки, випускниці. Ми мусимо зробити його кращим і правильнішим. У нас важка місія, але й вчимося ми недаремно!