Кукулик злякався. Поки він учився, щось у житті перевернулося, а він не помітив. Досяг такої малості, та й та виявилася тепер сумнівна. Знову переучуватися? Але не мав ні охоти, ні енергії. Скільки ж можна сидіти на студентських харчах, слухати шум примусів у бараку на Кооперативній вулиці й вліплювати очі в тюремний мур?
І тут прийшов порятунок. Конструктивістів почали бити. За відрив від традиції. За те, що викинули такі прекрасні, перевірені тисячоліттями грецькі колони. За те, що хотіли пограбувати соціалістичне суспільство, позбавити його краси, нав’язати йому машинізований стиль американського імперіалізму. Кукулик виступив на одних зборах і на других. Старі професори, які ще пам’ятали його досить сумнівні успіхи в освоєнні архітектурних премудростей, спершу кривилися від такого захисника їхніх святощів. Але потім вирішили: хай уже ліпше такий, ніж ніякий.
Кукулика помітили, хтось кудись його порекомендував, його не питали, що він уміє і що знає. Йому відразу доручили чимось там керувати. Спершу зовсім непримітним. Чимсь таким дрібненьким, як прищик на носі. Але Кукулик сколупнув-той прищик, покотив його з високої гори адміністративних захватів, накрутив на нього канцелярського паперового снігу, перетворив на велетенський колобок, сховався за ним, вигукував з-за нього час від часу: «Ми не допустимо архітектурної анархії! Ми не дамо безбатченкам! Ми... Ми...» Будувати він нічого не збирався. «Ми будуватимемо!» Прекрасна формула: «Ми!» Хтось робить діло, а ти галасуєш: «Ми!» В Москві спорудимо Палац Рад. Найвищий у світі. Вищий за Ейфелеву башту. Щоб увесь світ задер голови. Щоб злітали шапки. Колони неймовірної висоти! Підвалини з нержавіючої сталі. Що? У нас немає нержавіючої сталі? Ми покажемо, що у нас є все. Зупинимо все. Забудемо про плуги і про оборону країни! Мільйони брусків з нержавіючої сталі везли з металургійних заводів Придніпров’я й Донбасу й закопували в московській землі на тому місці, де ще недавно стояв білосніжний храм Спасителя.
Щоправда, спершу Кукулика бентежило те, що, критикуючи конструктивність, йому доводилося водночас хвалити харківський Держпром і машинний зал Дніпрогесу, споруджені найзапеклішими конструктивістами. Але десь угорі ці споруди милостиво були залічені до соціалістичних здобутків, і з часом сумління Кукуликове заспокоїлося.
Так він дожив до війни, щораз просуваючись по щаблях службової драбини вище й вище. В ньому виробилася солідність, він вважався авторитетом, сам вірив у свою авторитетність і безпомилковість, і це часто давало йому змогу похизуватися своєрідним якобінством, трошки «загнути» вбік і сказати іноді щось таке, чого боязкі люди не можуть навіть подумати. Знання свої він розгубив, зате досконало вивчив науку службової балістики, тобто вміння завжди поціляти в саму серцевину справи, завжди бути на рівні, не відставати від епохи, вгадувати її бажання й вимоги. Про нього казали там, де вирішується питання про призначення того чи іншого керівника: «Ума не обширного, але керівник незамінний». І так він собі й ішов, і пройшов війну, і після війни енергійно насаджував милий його серцю квазігрецький стиль з цегляними колонами й одеколонними побільшеними пробками по покрівлях і з рицарськими баштами над житловими будинками. А коли треба було розкритикувати ці смішні й шкідливі надмірності, він перший виступив з критикою і невтомно воював за стиль простий і економічний, але не оголений, як у ті роки, коли розперізувалися конструктивісти, а насичений новою красою, яка б відбивала могутність нашого суспільства. Тепер сумління вже не тривожило його, воно не питало Кукулика, чому він у ті далекі роки не запропонував замість голої конструкції будівлю економічну й водночас прекрасну, а потяг у будівництво колонади? Тепер він добре засвоїв, що його роль в житті полягає не в тому, щоб виробляти якісь напрямки й стилі в мистецтві, не в тому, щоб не спати ночей і думати про майбутнє нашого мистецтва, про його покращення, про його максимальне наближення до потреб народних — ні, його роль полягала в тому, щоб вимахувати руками і закликати тих, хто нижче, йти за собою. А куди треба буде йти завтра, він, лягаючи спати, не міг сказати не тільки вам, а й самому собі, поки йому не подзвонять по телефону.
Змінювалися напрямки, точилися дискусії, когось критикували, когось хвалили, хтось перемагав, хтось був переможений, — Кукулик піднімався над цим, мов гірський масив. Він перетривав усе. Чи може людина все життя тільки те й робити, що боротися з чужими помилками, сама не помилившись жодного разу? Кукулик над цим не задумувався. Навіщо? Він не допускає помилок — помиляються інші. Тикаються повсюди, розбивають голови об мур, об зачинені двері. Він не такий дурний.
Завжди можна підождати, поки хтось відчинить двері, і вже тоді гордо пройти туди і повести за собою заблуканих. Треба лише мати крихту здорового глузду і спокійної мудрості. Дурні помруть, а ми перебудемо. У нас селянська хватка. Життя — це ліс, у якому дерева — люди. Ти йдеш від дерева до дерева: одне зрубаєш на дрова, з другого здираєш кору, під третім сидиш у холодочку, з четвертого точиш сік, з п’ятого добуваєш живицю. Їм боляче? А яке тобі діло? Дерева — безмовні твої слуги, а ти — їхній пан. Не ти, так другий. А ти ще й порядний, і справедливий, і уважний.
Він усе життя керував архітекторами. Ніхто не догадувався спитати, що ж збудував він сам? Та й навіщо? Хіба неодмінно кожен має будувати, творити? Можна самому нічого не створювати, але вчасно примітити, що створили інші, вітати його, — от ти вже й виконав своє призначення. Поступово, непомітно для самого себе Кукулик привласнив собі всі права на здібність й монополію на обдарованість. З ним важко було сперечатися. Він непохитно стояв на своєму. Роки метушливого попадання в ногу з епохою вбили в ньому архітектурний нерв, як дантист убиває нерв у хворому зубові. Кукулик не любив нічого яскравого, видатного, несподіваного. Він приймав, затверджував і просував лише посередні проекти. Сірі будинки, сірі квартали, сірі райони, сірий ритм. Але все це оздоблювалося такими бучними фразами, що здавалося: нічого кращого вигадати не можна. Так з’явилася й сумнозвісна «київська серія» малометражних квартир, найгірша, найнезручніша в Радянському Союзі, але Кукулик довів, що масове будівництво вимагає саме такої серії, і його навіть хвалили, поки не розібралися, що воно й до чого.
Старість ще була далеко від Василя Васильовича, але він відчував уже її наближення. Не в намаганні дотримуватися режиму, слідувати порадам лікарів і вживати всі модні медицинські препарати. Старість давалася взнаки в жадобі... слави. Не адміністративної, не керівної, не отієї, що починається в президіях за червоними столами і кінчається в тому самому залі, де й почалася, як тільки вимкнуть світло. Хотілося такої слави, як у будівельників московських Лужників або Кремлівського Палацу з’їздів; хотілося такої слави, як у тих тричі проклятих Райтів, і Корбюзьє, і Німейєрів, і чортів-бісів, про яких знали в усьому світі. Поки творили визначні архітектори, він міг спокійно керувати, не претендуючи на творчість. Творили ті, кому слід. А тепер — безладдя якесь. Всі хочуть проектувати. Новий Артек і московський Палац піонерів проектують якісь хлопчаки. Невідомі юнаки бахкають цілі квартали десь у Естонії. В Румунії молодь набудувала такого, що з’їжджаються дивитися з усього світу. Те саме в Болгарії. Те саме в Німецькій Демократичній Республіці. Скрізь, скрізь. Навіть у Києві. На Україні. А він? Звань у нього нема. Ніколи не добути навіть кандидата архітектури. Обійдемося й без звань. Але ж і будинків нема. Це вже гірше. Це просто нікуди не годиться.
І ось тут отой слизняк Кошарний, ота солодкоголоса сирена, отой біс-спокусник, невідомо яким чином довідавшись про сердечну гризоту Василя Васильовича, став нашіптувати йому, нашіптувати... Якби він був просто примітивним підлабузником, Кукулик би витурив його з інституту в три шияки! Але той знав, де вразливе місце Василя Васильовича. Він умів зітхати, умів саркастично посміхатися, коли йшлося про якісь талановиті проекти. Він ніколи не казав прямо, але всі присутні легко прочитували прозорі письмена його прихованих натяків на те, що їхній директор коли б узявся, то зробив би в сто й тисячу раз талановитіше. Бо хіба ж не довів Василь Васильович тоді-то й тоді?.. Кошарний належав до тих підлеглих, які слухають тільки свого начальника, а коли його нема, то радіо. Він пам’ятав усе, що будь-коли сказав Кукулик, і навіть те, що той... міг сказати. Він цитував тільки Кукулика. Непомітно для самого Кукулика він став головним інженером інституту. Як став начальником першої архітектурної майстерні Діжа, цього Кукулик теж не помітив. Заважала захопленість своїм новим головним інженером. Брайко скористався цим. Сьогодні Кукулик нарешті збагнув, яке яйце підкинув до його гнізда Брайко, але пізно, пізно!
