— Ніяк. — Але це вже був край. Далі я не витерпіла: — Хіба так — ви напишіть заяву на ім’я завідуючої бібліотекою...
— І тоді все буде гаразд?
— У всякому випадку...
— Що ж писати?
— Пишіть: завідуючій бібліотекою Київського будівельного інституту від... Як ваше прізвище?
— Пушкар.
— Пушкар?
Боже, яке прізвище! Майже як Кукулик.
— Так. А звуть Володимир. Це на честь Леніна. У нас після Леніна Володимир — найпопулярніше ім’я.
— Я цими питаннями не займалася. Тим більше, що моє ім’я не дає жодного матеріалу для таких цікавих розмірковувань.
— А як вас звати?
— Здається, заяву пишу не я.
— Ну, це вже поверх заяви, для нашого знайомства.
— У вас оригінальний спосіб знайомитися.
— Якщо вже на те пішло, то це ви пропонуєте такий спосіб?
— Який же?
— Спершу погризтися трохи, а потім помиритися.
— Яз вами «не гризлася», отже, не доводиться мені з вами й миритися.
— А все ж таки. Ви така добра. Я хотів би знати ваше ім’я.
— Це хочуть знати майже всі київські хлопці.
— То доплюсуйте до них і мене.
— Але вони все-таки не знають!
— Зробіть для мене виняток.
— За які заслуги?
— Я спробую заслужити.
Він роззброював мене своєю наївною добрістю.
— Ви ще не написали своєї адреси, — нагадала я.
— Адреса проста: вулиця Соляна...
— Є така вулиця в Києві?
— Є. На Татарці.
— Я там ніколи не була.
— То я вас запрошую! У нас — неповторний, абсолютно унікальний київський краєвид. З одного боку... Але як вас звати?
— То що ж з одного боку, а що з другого?
— Це ви побачите, я вам покажу! А тепер я дописую заяву і прошу книжки і ваше ім’я.
— Книжки чи ім’я. Що перше?
— Взагалі-то я, щиро кажучи, прийшов ради книжок... Але зустрів цікаву людину...
— Ага, людину.
— Дівчину, пробачте...
— Отже, дівчину...
— Гарну дівчину, я хотів сказати.
— Просто гарну дівчину?
— Ну, коли хочете комплімент, а я на це не майстер, і мені важко придумати щось таке особливе... Одним словом, високу гарну дівчину... Таку високу, що її... — ви не гніватиметеся? — що її можна поцілувати не нахиляючись...
— Послухайте, це вам не на Татарці!
— Та ви не подумайте чогось поганого. Я справді... Ну, як це вам сказати? Ви справді — дуже гарна, просто неймовірно гарна дівчина, але хто для вас я? Просто прийшов і пішов. Пробачте, коли сказав пошлість. Я не хотів вас образити. Я справді... Ну, заплутався зовсім... Не казатиму ж я вам про ваші очі, і про ваші уста, і про вашу вулицю...
— Про мою вулицю?
— Та... це в одного поета сказано: «Я люблю тебе і на початку, і в кінці вулиці».
Оце Татарка!
— То дасте мені мої книжки?
— Ви забули про...
— Ім’я? Але ж ви не хочете казати.
— Вероніка.
— Вероніка?
— Вас це дивує?
— Якесь ім’я... Воно вам дуже пасує... А по батькові?
— Без по батькові, Володю. Адже так?
— Так.
— До речі, один молодий архітектор, почувши моє ім’я, так і вибухнув цілим вулканом асоціацій і різних історичних анекдотів щодо нього.
— А я, бач, не вмію вибухати. Нема в мені ні асоціацій, ні історичних анекдотів.
Зате він сказав: «Я люблю тебе і на початку, і в кінці вулиці». Хіба я могла помилитися, побачивши його вперше? Але ж могла втратити! І зараз ще можу. Ще нічого не знаю: Володя. Соляна вулиця. Який це сивий жах: Соляна вулиця!
Він одягнений, як кіномеханік: дешевий імпортний піджачок (Гнатко називає їх — «продукт розпаду капіталізму»), якісь штани, звичайні, ординарні, погано випрасувані. Черевики на мікропорці. Соляна вулиця, і піджачок за двадцять карбованців, і черевики на мікропорці, і ти, Вероніко, і ти, ну куди ж ти і чого?
— Ну, ось ваші книжки, Володю, беріть.
— Дякую... Вероніко.
— Ми пробалакали цілу годину...
— Але ж ви весь, час працювали. Всі, хто хотів, одержали свої книжки.
— А ви?
— І я одержав.
Бажаю вам успіху в заняттях.
— Дякую.
Він знов сидів, і гортав книжки, і про щось думав, і я знов не витерпіла і пішла до нього (звичайно, трохи згодом!) через увесь зал. Ніколи не мала навіть припустити, що хлопець може ставати таким привабливим і незвичайним тільки від того, що отак сяде за стіл і стане думати про щось цікаве й важливе, і видно по його обличчю, що він думає, і це йому страшенно личить, просто жах, як це йому личить, коли він думає! Скільки я знала хлопців, то на них мов стовбняк якийсь находить, коли вони побачать вродливу дівчину. Вони викручуються й виламуються, намагаються сказати щось ультрарозумне й ультрадотепне, дмуться один поперед одного, розпускають своє пір’ячко, як молоденькі півники, і так смішно спостерігати цю дурнувату карусель залицяння і оглядин. А цей сидить і думає і вже, мабуть, забув про мене, забув про ту, яку можна поцілувати не нахиляючись...
Я щулила плечі більше звичайного, і ноги в мене, здавалося, росли просто з-під пахов, і всі окуляристі кинули свої конспекти, і забули поховати зачорнилені пальці, і підсмикували панчохи, розкривала роти... То не я йшла по читальному залу, то йшли чисті, віддистильовані в лабораторіях пристрасті й кохання чари — і ніхто не міг вистояти проти моїх чарів, і він теж не вистояв, і глянув на мене, і вже не міг відвести погляду. Я йшла по доріжці його погляду, а потім по доріжці його усмішки, а потім — по дорозі його захвату і просто до нього, просто за його столик. Він опустив очі, і я сіла навпроти. За нашими спинами завмер зал, ждав, що буде далі, але не було нічого, бо вже все, що мало бути, відбулося. Я сиділа навпроти Володі, а він гортав свої книжки. Здавалося, що ми сиділи так уже тисячу років, що ми створені для того, щоб отак сидіти нерозлучно: він — читати свої книжки і думати, а я — милуватися ним.
Розчарований зал зашелестів сторінками конспектів і підручників, а я відітхнула з полегкістю. Я намагалася стати якомога меншою, зовсім-зовсім низько сиділа на стільці, майже напівлежала, мені хотілося знизу зазирнути (непомітно, ясна річ) у обличчя Володі, я не впізнала себе в цьому бажанні, бо завжди прагнула бути вище за інших, завжди мене штовхало й тягло кудись угору й угору, я навіть захоплювалася свого часу альпінізмом і, певно б, захоплювалася ним і досі, якби не... якби... Та ліпше не згадувати! Я й не згадую того білозубого альпініста, я викинула його з пам’яті назавжди, але от чую й досі його слова, його самовпевнений голос: «Треба завжди мати перед очима Брумеля. Вгорі є доволі простору для всіх. Головне — стрибнути! Людина повинна мати над головою в себе отой манливий, ваблячий простір. Там, де нас ще нема, завжди ліпше. Ніколи не заспокоюйся. Пнись догори. Прагни. Бажай. Будь Брумелем». Брум-брум-шурум-бурум-брумеліада! Я була егоїсткою, і за це мене тоді покарано. Я ще й зараз егоїстка. Якби хто бачив анкету, яку я склала, жартуючи, для самої себе!
Твій ідеал щастя? — Бути коханою і переконаною.
Що тобі найбільше подобається в чоловіках? — Горда краса.
Що найбільше не подобається? — Слинявість.
Чим пишаєшся? — Своїм тілом. Ногами, руками, обличчям, волоссям, очима, ротом, навіть нігтями пишаюся, бо все в мене неповторне.
Що любиш робити? — Ходити по вулицях і показувати свої ноги.
Що найбільше любиш? — Себе.
Чого не любиш? — Коли на мене не звертають уваги.
Твоя найбільша вада? — Хтось може її знайти, я не бачу.
Як хотіла б померти? — Не хочу, не хочу, не хочу!
Скажи що-небудь оригінальне. — Я сама не знаю, чого мені хочеться.
Володя глянув на мене, сказав:
— Чотирикутна форма будинку виникла, щоб скріплювати дерев’яні колоди. Це було найдоцільніше. З застосуванням каменю прийшла арка, прийшло склепіння. Зараз бетон формується як завгодно — отже, треба це використати архітекторам. Ми можемо створювати будівлі, що змагатимуться з найдосконалішими природними формами. Але ми ще боїмося бетону, ми ліпимо з нього тільки найпримітивніші форми.
