Сьогодні Кукулик був адміралом. Мав провести ескадру конкурсу по вузьких фіордах протиріч і незгод, провести вміло й несхибно, зібрати за намічений заздалегідь проект усі «за», обумовлені минулим (Брайко!), або ж турботами про майбутнє (Кошарний та інші), або ж ослячою впертістю, яка дозволяє бачити й визнавати тільки старе, тільки звичне (знайомий йому представник міськради!), або ж... (найголовніший козир: Тетяна Василівна).
— Тетяно Василівно, може, ви скажете? — забувши про Брайка, звернувся Кукулик до віце-президента академії. — Я гадаю, що всім було б цікаво послухати вашу авторитетну думку...
Вона ще й досі не вирішила, як себе повести при обговоренні, хоч, власне, її думка вже була занотована у Кошарного, і той з задоволенням перегортав своїми довгими тонкими пальцями аркушики її рецензій. Але одне діло рецензії, які мовчать, а друге — ти сама, тобі треба щось говорити, щось обстоювати, проти чогось заперечувати. Проти чого? Проти думок молодого архітектора, якого вона не знає і, може, ніколи й не знатиме? Чи, може, заперечувати проти тенденційності у веденні засідання, проти навмисної тенденційності в поведінці Кукулика і Кошарного, якої вони обидва навіть не намагаються приховати? Виступати проти Кукулика? Її Кукулика? Але й захищати його не можна, бо відразу всі здогадаються про їхні взаємини. Чому догадаються? Хіба не має вона права захистити авторитет директора інституту, а тим самим і авторитет академії? А що таке авторитет?
— Я справді не бачу причин не послухати товариша Брайка, — сказала, знітившись, Тетяна Василівна.
Кукулик зітхнув. Все-таки жінка завжди лишається жінкою. Ніколи вона не збагне простої істини: той, хто звик приєднуватися, повинен мати до чого приєднатися. А до чого приєднуватися Брайкові? Поки що ні до чого і ні до кого. Треба висунути на передній край важку артилерію авторитетних суджень, а вже потім доплюсувати до неї дріб’язок. А Брайко... Та ще отой пунктик у анкеті. Воно, правда, тепер нібито й забулося, але ж усі знають. Авторитет уже не той, він надлуплений, наддзюбнутий.
— Все-таки ми б усі просили вас, — важко вимовляючи слова, знов повернувся до Тетяни Василівни Кукулик.
Ввести перед обідом важку артилерію! Посунута танкову дивізію на захист своїх рубежів! А пообідають — тоді стане видніше. Діжу забудуть, Тетяну Василівну пам’ятатимуть. Утриматися до обіду!
— У мене є зауваження, — сказав Кошарний. — Так би мовити, в порядку ведення нашого жюрі.
— Ми вас слухаємо, — схилив голову Кукулик.
— Справа в тому, що більшість членів жюрі, навіть переважна більшість, власне, всі члени жюрі, окрім товаришів Діжі і...
— Ясно, — перепинив його Кукулик. — Прошу вас, далі...
— ...Дали найвищу оцінку проектові «Космос». Ми ж фактично усунулися від розгляду цього найкращого, як це видно з суджень членів жюрі, проекту і обговорюємо тільки фактично забракований проект «Сонце для всіх». Я звертаюся до членів жюрі. Тетяно Василівно, адже ви пропонували проект «Космос» на першу премію.
— Що ви? — стрепенулася вибита з своєї задуми жінка. Вона дивилася за вікно і вдавала, що надзвичайно зацікавлена несподіваним дощиком, який кропив листя каштанів.
— Я нагадую, що ви пропонували першу премію для «Космосу»...
— Для «Космосу»? Я вас не зовсім розумію... Тобто почекайте... так, так...
«Чого він від мене хоче?» — думала вона про Кошарного, а сама не спускала очей з Кукулика. Той пробачливо всміхнувся.
— Тетяна Василівна ніколи не зрікається своїх поглядів і уподобань...
— Уподобань, — машинально повторила вона і трохи зашарілася. — Справді, я пропоную відзначити насамперед проект «Космос». Він найбільш реалістичний і добре вписується в малюнок Києва...
— Вписується! — гукнув Діжа. — Вписуються ці два жалюгідні рядки будинків, простягнутих вздовж шосе? Якийсь шнурок з будинків...
— Проект передбачає малорозчленовані маси широкопанельних будинків, — вже зовсім заспокоївшись, сказала Тетяна Василівна. — Тут маємо щасливе поєднання легкості панельних споруд і традиційної монументальності, яка досить характерна для Києва і його вулиць. Вулиці в місті повинні мати чітко окреслені межі. Бруно Таут якось сказав: «Контраст між вуличним рухом і спокоєм непорушних будівель посідає в собі фактор краси, рівний музикальному контрапунктові».
— Якщо вже згадувати музикальний контрапункт, то тільки по відношенню до проекту «Сонце для всіх», — не здавався Діжа.
— В проекті «Сонце для всіх» — надто мало соціалістичного реалізму, — не задумуючись над відповіддю, а тільки виконуючи категоричний імператив Кукуликового погляду, випалила Тетяна Василівна і негарно закашлялася.
Всі мовчали. Мовчав навіть Діжа. Кашель під час суперечки лунає тільки тоді, коли один з опонентів ляпне дурницю. Тетяна Василівна була досить розумною жінкою, щоб самій миттю збагнути, що мовлена дурниця належить не комусь іншому, а саме їй. В проекті «Сонце для всіх» мало соціалістичного реалізму, а в проекті «Космос» що? Багато соціалістичного реалізму? Які вишукані формулювання! Треба бути віце-президентом Академії архітектури, щоб вигадати якийсь архітектурний аерометр для вимірювання... кількості соціалістичного реалізму в проектах. Чи може бути хоч крихта спільного між нездарністю і соцреалізмом? Навіщо питати? Нездарність — ворог мистецтва. А в «Космосі» — примітивізм, що межує з нездарністю. Це впадає в око відразу. Чому Кукулик стоїть за цей проект? І чому вона повинна захищати Кукулика, а не істину? Ох, чому? Мовби не знає. Але що ж це буде? Тетяна Василівна злякалася. Колись їй хотілося, просто по-жіночому хотілося, щоб саме на неї впала підозра за небезпечний зв’язок з Кукуликом, нині вона боялася такої підозри найбільше в світі.
Збентеженість огортала її, як вихор суху бадилину. Ось зараз її підхопить і понесе, понесе... Гарячково перебирала думки, на жодній не могла спинитися...
Поможи мені вірити, поможи мені не вірити. Що? Зневіра у вірі чи повірити зневіреній у віру? Знайти здібності там, де їх нема, викопати неоціненний скарб у тім місці, де його ніхто не закопував? Хто це розповідав тоді, під час їхньої мандрівки по півдню України? Жеребило? Так, Жеребило. Радіоактивні ізотопи дають змогу розшукувати скарби. В Західній Німеччині перекопали все. Шукали нацистських скарбів, стали натрапляти на археологічні памятки. Археологія стала наймоднішим заняттям. І це на землі, яка налічує всього коло двох тисяч років історії. А наша історія! І археологія, і скарби. Одні тільки запорожці полишили силу-силенну скарбів. Одна з приток Дніпра коло Нікополя так і зветься: Скарбне. Кошовий Сірко сховав там незліченні багатства, які він вивіз із своїх походів. Але який стосунок поміж Сірком і Кукуликом? Ага, в Кукулика сіра голова. По-вовчому сіра голова. Було б пречудесно, якби вона зараз підвелася, показала всім присутнім на масивного чоловіка, що так пишно возсідає в кріслі головуючого, і сказала ні сіло ні впало:
«Товариші. Ви звернули увагу, що в нашого високошановного і багаторозумного товариша Кукулика голова по-вовчому сіра?»
Тетяна Василівна втомлено заплющила очі, куснула губу.
— Все, що стосується обох проектів, про які йдеться, викладено мною в рецензіях. Гадаю, деталізувати немає потреби.
Кошарний уже тримав у обох руках по рецензії.
— Проект «Космос» — перша премія. Проект «Сонце для всіх» — відхилити. Така думка віце-президента академії Тетяни Вас...
— Така моя думка як члена жюрі, — перебила його Тетяна Василівна. — Тут не існують жодні посади. Тільки думки.
Діжа обвів поглядом присутніх. Ніхто не підхопив його погляду, ніхто не підтримував його. Навіть академік, поклавши пальці на брови, сидів, втупившись у стіл, мовчав, ждав, як вирішить жюрі. Лишалася ще надія на представника міської інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, зовсім молодого архітектора, майже юнака. У такого повинно бути загострене відчуття нового, молодість допоможе йому не злякатися авторитетів і сказати те, що лежить на серці. Ну ж бо! Діжа дивився на юнака, спонукаючи того до виступу! Нумо!
