— О, благаю вас, подзвоніть, порадьте, допоможіть, рятуйте, визвольте, не відмовте, не забудьте, не полиште, не допустіть, не дайте...
— Гаразд, Ганно Сергіївно, я спробую... Тим часом...
Поклав трубку, пробачився перед присутніми, сказав, ні до кого не звертаючись:
— У вдови професора Косар-Косаревича — якесь родинне нещастя. Така прикрість. Всі ми знали Косар-Косаревича.
— Це був прекрасний спеціаліст, — сказав Кукулик.
— Справді, прекрасний, — ствердив Кошарний. — Я належу до його учнів...
Знов задзвонив телефон. Тепер уже просили Кукулика. Засідання знов перервалося. Кукулик мовчки слухав, намагався вставити хоч слово, але йому це не вдавалося, і академік подумав чомусь, що й Кукулика атакує вдова Косар-Косаревича.
Чому він написав негативну рецензію на проект «Сонце для всіх»? Кошарний сказав тільки що: «Я учень Косар-Косаревича». Тоді, даючи проект, він сказав: «Це школярські вправи, всі члени жюрі відхилили проект, просимо вам сказати й своє авторитетне слово, Дементію Хомичу». А тепер читає рецензію Дементія Хомича першою. Може, вона й тоді була перша? Може, Кошарний просто зіграв на його нерішучості, на обачливості! Раз усі, мовляв, відхилили, то чого ж ти будеш сперечатися? Ти просто підшукай переконливі наукові аргументи для відхилення. На те ти й академік. Хіба спитати тепер Кошарного, як датовані рецензії? Але ж чи датовані вони взагалі? Та й чого ти досягнеш таким запитанням?
Кошарний — учень Косар-Косаревича. Чого ж він навчився від покійного професора? Уміння штучно створювати громадську думку? Але, здається, небіжчик ніколи не відзначався цим.
А може, самозакоханості? У тридцять четвертому році Косар-Косаревич здійняв галас, що Дмитрівський собор не являє собою культурної пам’ятки. Професора послухали, зруйнували собор, а тепер в усіх історіях мистецтв згадують про фрески, які були на його стінах. І все це зробила самозакоханість Косар-Косаревича: він, бачте, мріяв поставити на місці собору якусь споруду за власним проектом.
Може, Кошарний вивчив механізм людських слабостей так тонко, що знав, як грати на їхніх струнах навіть у академіків?
Ні, він написав негативну рецензію зовсім не тому, що йому нашептав це якийсь злий ангел у подобизні Кошарного. Він просто пожалів невідомого, молодого (а певно ж!) автора. Той був сміливий, але недосвідчений. В його проекті були зльоти, але були й до смішного дивні падіння. Щоправда, в дрібницях. Але хто ж не знає, що дрібниці завжди впадають в око? Він сам завжди розповідав студентам анекдот про білочку. Молодий архітектор приніс до свого вчителя проект театру. Колони, портик, квадрига — все, як у добрі давні часи, все якраз так, як того вимагали тогочасні смаки, все було цілком пристойно і відпрацьовано до найдрібніших деталей. Вчитель поглянув і здивувався: «А де ж білочка?» — «Яка білочка?» — обурився молодий архітектор. «Звичайна. Сидить, задерши хвостик, підносить передніми лапками до рота горішок, гризе його». — «Де білочка? Навіщо? Ви смієтеся?» — «Зовсім не сміюся. Білочку треба посадити ну хоча б на колесі квадриги». — «Але ж це нісенітниця!» — «Тим ліпше. Слухайте досвідчених людей».
Архітектор послухав, намалював на проекті ще й білочку. Стала обговорювати авторитетна комісія. Всі хвалили проект, захоплювалися витонченістю ліній, строгістю. Аж раптом якийсь найдопитливіший вигукнув: «А що це за білочка на колесі квадриги?» Тоді всі побачили білочку, всі страшенно обурилися, записали в постанову: «Проект схвалити, але зобов’язати автора усунути з нього чужорідний конструктивний елемент у вигляді білочки на квадризі». В проекті «Сонце для всіх» «білочок» було аж надто багато, але не навмисних, а мимовільних. Загалом же проект можна було вважати талановитим. Інший би навіть позаздрив, побачивши таку сміливу роботу. Дементій Хомич вже давно полишив за плечима це хлоп’яче почуття. Він викинув з свого життя заздрість, як шкаралупку від горіха.
Але йому стало шкода невідомого автора. Він боявся за нього. Справжній митець увіходить у мистецтво не потихеньку, не пролазить у шпарку, прикриваючись вигаданим прізвиськом, а йде сміливо, відверто, через головний вхід.
Щоправда, часом його не пускають, йому чинять опір, його навіть піддають анафемі, навколо нього снує свою павутину злий поговір, його звинувачують безпідставно у найтяжчих гріхах, він починає своє творче життя в ролі запідозреного й оскарженого. Навіть думка така поширилася, що в архітектуру до сорока років пробитися важко. Але ж треба пробиватися самому, не ждучи, що тебе хтось візьме за ручку й поведе пропілеями мистецтва. Спершу доведи, що в тебе є талант, блисни своїм талантом, а вже тоді вимагай помочі, опори, зрозуміння, підтримки.
А талант — це насамперед сила й певність себе. Ось приходить до тебе хтось з тих, хто випадково чи закономірно опиняється в ролі суспільних замовників, в ролі уповноважених від суспільства, в ролі цінителів, прийде, гляне на твій проект, на плід безсонних ночей, борінь і горінь душевних і скаже: «Не годиться!»
Сильний не злякається, стане боротися. Слабий відступить, зламається, — і суспільство втратить талант.
Якби Дементій Хомич бачив автора, якби знав, якби був певний, що той боротиметься, а не ламатиметься, тоді б був «за». Але його злякала анонімність автора. Анонімність не просто формальна (цього вимагали умови конкурсу), а творча. Той був зовсім, зовсім новий у архітектури Такого почерку академік не знав ще, не зустрічав ні в кого. З таким талантом треба було починати не з конкурсу, де прізвища авторів невідомі, а з громадського обговорення. А так у анонімності автора Дементій Хомич побачив несміливість, побачив намагання прослизнути в архітектуру тихцем, побачив якісь хитрощі, хай тільки крихту хитрощів — чи не однаково? Талант і хитрощі несумісні. Хитрощі розраховані на споживачів посередності, а народ посередністю не вдовольняється.
Академік відмовив невідомому талантові в праві входу до архітектури, бо не хотів, поки живий, щоб туди йшли хитрі.
І все ж таки бачив, переконаний був, що то — неабиякий талант. Навіщо ж, навіщо тоді негативна, роздратована, зла рецензія.
— Дозвольте поставити вам одне запитання, Дементію Хомичу, — почув він чийсь голос, що розбив хистку запону його розгойданих думок. Швидко поглянув на присутніх з-під густих брів. Так, не було сумніву: голос належав тому молодому, який сьогодні найбільше задирається з усіма. Як його прізвище? Здається, Діжа?
— Я вас слухаю, — сказав ввічливо.
— Яке ваше ставлення до поезії? — пролунало несподіване, мов постріл, запитання.
— Тобто як це — до поезії? — не зрозумів відразу академік. — Наскільки я розумію... Ми все ж таки архітектори... І-і...
Він не любив широких жестів, але мимоволі розвів руками. Не було ради на таке хлоп’яцтво.
— Так, так, — не відступав Діжа, — я мав на увазі саме поезію в найширшому розумінні цього слова. Математичний розрахунок — це для нас завжди важливе, без цього ми не можемо будувати. Але навіть у математичних розрахунках можна відкрити цілі розсипи поезії. Наприклад, астрономи підрахували, що один всесвіт у сузір’ї Волопаса відлітає від нас з швидкістю тридцять вісім тисяч дев’ятсот кілометрів на секунду. Світло летить звідти двісті тридцять мільйонів світлових років. Поки цей промінь мандрував до нас через простори космосу, на Землі з’явилися й зникли динозаври й літаючі рептилії, утворювалися й ерозіювали гори, з’явилася людина. Приголомшливої поезії цих цифр не збагнеш нашим обмеженим людським розумом. Але для астронома Барабашова, для теоретика космонавтики, для наших перших космонавтів — це вже справжня висока поезія. Та що там космічні цифри! Спробуйте збагнути всю глибину, всю красу отого пісенного «женчичок-бренчичок підлітає, високо ніженьку підіймає». Поети — це дивні люди. В школі ми, наприклад, учили, що похилою може бути тільки площина, а Малишко написав про трави: «Ми підем, де трави похилі». Одне слово, незвично вжите, і вже ціла революція в мисленні. Світ відкрив тобі ще одну прекрасну грань — «трави похилі».
