Спозираючи одна на одну, баби напівп'яними голосами затягнули:
А чого то дзвіноньки красні?
Бо поїли пирожки в маслі,
Маслом поливали,
Сиром посипали,
По-панськи брали,
До губи складали.
А чого то парубки бліді?
Бо поїли кінські з'їди,
Попелом посипали,
Водою поливали,
Суховилами брали,
У пельку складали…
І раптом перескочили своїми пискливими голосами на веселу:
Гарбуз, мамцю, качаєця,
чогось дурень чипляєця.
Відчепися, дармоїде,
бо до мене кращий їде…
Навколо все крутилося в якомусь тумані п'яному, розхристаному, галасливому, що нічого не можна було зрозуміти. Цілувалися баби з чоловіками, хтось ліз під лаву і старався там укластися спати, а під столом спали вже два дядьки з розв'язаними постолами на ногах.
– Що трапилося? – запитав себе Сибиковський. І пригадав усе, як на долоні.
Коли скочив у лазню через сіни і прибив за собою двері, вона (хто вона? – майнуло запитання) вона, та сама, що купалася, лізла на піч. Ухопив її впоперек.
– А де стара? – запитав.
– Стара? – і жінка раптом розреготалася. – Я тобі стара й молода разом…
Там перебув цілий день. Там і заночував. А потім почалося «весілля». Все було, як у чаді.
Не знав нащо забрав у нього Пархом срібного годинника – батьків дарунок, комусь віддав рушницю з набоями й сумкою, торгувався про щось із високим жидом, якого всі називали паном Пониманським.
І тільки тепер пригадав собі все.
– Як очадів… Ну, добре… А де ж вона? Ота «Поліщуцька Мати»? – гірко чомусь посміхнувся: – Де ж молода?!
Встав з-за столу. Підійшов до господаря. Ледве ворушачи язиком, запитав:
– Ну-у… а де ж глузд у цьому всьому? Зрештою… – звертаючись вже до себе: – Де ж глузд у пиятиці? – потім переступив з ноги на ногу. Впер очі в Пархома. – Ну, а де ж та? Мама Поліщуцька? Не бачу… І досі не бачив… – похитав п'яно головою.
Тоді господар, майже тверезий, що, здавалося, один у хаті панував над усім галасом і розхристаністю, оглянув Самійла трохи глумливим поглядом. Зрівноважений і спокійний відповів:
– Ну, що ж, ходім… – і вийшов поволі з хати.
За ним, майже наступаючи йому на закаблуки, йшов Самійло. У відчинені двері мильні* ввійшли, мов підкрадаючись. Там було напівтемно, тепло, й пахло якимись сухими травами. Коптіла соснова тріска на перепічку й кидала смагляві тіні на брусові стіни. Обидва стояли перед дверима й мовчки дивилися на піч, де, за комином, на баранячому кожусі щось ворушилося.
– От-той самий кожух… – майнуло. Почав чомусь тремтіти. Заболіла відразу голова. Почував, що неначе тверезіє, знаходить знову звичайне розуміння речей і явищ. Щось мале, невидне, загорнене в якесь шмаття, присунулося на край печі й заговорило, гундосючи й хрипучи. Підійшов ближче, наставив вуха.
– Не служи чужому, як служив би свому. Не трать сили на панське. Як не віриш у Бога, то мовчи, а чужої молитви до Нього не перехоплюй. Хоч із водою, хоч із вітром, хоч зі сонцем, але Господа шануй. Не крадь і не блуди. Тому, що сам живеш, бідний ходиш, бідний вмреш. Оженися! За водою пливе гуска, гуска, наша віра руська, руська. Пам'ятай се денно, нощно і живи в ній непорочно. Як будеш мати дітей, то дочок не віддавай за чужого чужаницю, а синів з чужими дівчатами не жени. Бери зі свого села, а найдалі зі своєї околиці. Пташину і звірину на полюванні забивай, рибку водяну на гачок, на ятер, рукою і всім господнім приладдям лови й впотребляй, але зі словом – Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй…
Говорила тихо, поволі, але чітко й спокійно вимовляючи кожне слово. Сиві, майже жовтаві патли закривали обличчя; гострий, кострубатий ніс навис над беззубим ротом. З-за жовтих патлів блискали раз-у-раз з очей промінчики.
Вдивлявся в той зір. Силкувався пригадати щось знайоме. Як не гидко було йому чути сморід того лахміття, в якому сиділа, – все ж присовувався ближче до неї. Надслухував. Щось є ніби знайоме в інтонації голосу, щось таке, як у тої вчорашньої. Дивився їй в обличчя. Вона сиділа в лахмітті непорушно й говорила. Як машина. Тільки очі виблискують несамовито.
Десь унутрі виринала надія, що ось з-за машкари старої, страшної баби-яги з'явиться вчорашня молода, гарна жінка. Може, може, знову повториться те, що було вчора.
Але стара безгучно і майже байдуже говорила своє.
– Ні з панями, ні з панянками не заводись. Тримайся свого, яке воно й не є погане. Тримайся мужиків, як воша тримається мужицького кожуха. У школах учися, розуму доходи і все це людям преподай!
Закашлялася. Потім щось говорила таке, чого не розібрав. Ніби якусь молитву, закляття. Чув лише:
– Чоловіче, Миколаю, де я тебе поховаю? Поховаю у могилі, щоб по тобі вовки вили. Поховаю під столом та накрию постолом, поховаю під лавкою та накрию халявкою…
І що більше прислухувався до цього шепотіння, то більше чув щось від вчорашнього, нічного, від тих слів: – Ой, милесенький ти мій, ой, коханесенький… Тільки… тільки… треба ще чогось, ще щось… Ще хвилина, одна хвилина й знову повториться оте вчорашнє.
Сперло у грудях, притисло тягарем, змусило зігнутися.
– Чи це вона? Ой, Господи…
Вдивлявся міцно, щосили напружуючи зір, і приглядався до того старого, змиршавілого, що сиділо й щось хрипіло на кожусі. І що більше вдивлявся, то більше здавалося йому, що це вона. Ось стрепенулася качка над річкою, а ось жінка над водою руками розвела й полощеться у воді, як та качка, що милася там над річкою. Там на дошці випростувалася… Ну, то ж вона…
– Чи це ти, мила, дорога…
Відповіді не чув. Тільки господар, узявши його за руку, легенько підштовхнув.
– Ходім вже, паничу… Бабуня вже втомились…
Ще вночі пробував Самійло вибратися з хати до лазні. Але, як тільки встав з лави, на якій лежав, і підсунувся до дверей, господар теж заворушився на ослоні і мовив:
– А я вам дорогу покажу…
Вийшли на двір обидва. Вернулися разом до хати.
На другий день рано, забравши все своє манаття, обидва з Пархомом почали прощатися з господарем. Дякували. Він відповідав:
– І вам теж дякую…
На вулиці їх вже чекав натовп.
– А чого вони?
– А як же? Треба відвести до хвигури… Такий порядок…
Проводило їх майже все село.
Селяни сині, скорчені, у постолах і босі, баби брудні в полатаних спідницях, діти з величезними головами, що нагадували голодних котенят, якісь дівчата, хлопці.
– Це все ті, що пили наш самогон… – упевняє Пархом.
Йшли всі троє разом: Самійло, Пархом і Артем. Позаду сунув натовп. Чого саме йшли вони – ніхто не знав. Така вже поведенція в тих сторонах, що всякого з ким пилося чи їлося разом, з ким приятелями розходишся, треба відвести принаймні до сільської хвигури.
Люди йдуть, курять, обмірковують, хто й що має робити, коли відведуть гостя. Баби трохи підхмелені й свавільні пробують щось співати, але пісня чомусь увірвалася спочатку. Щось не йде, та й до того чоловіки чогось смутні, а панич, той, що попереду, то як з хреста здійнятий.
Правда, з «мамою» жарти не в жарти, вона вже людину добре вимучить, як візьме її в свої руки, але попович нехай дякує Богові, що таке перейшов. Вся пиха й молодеча примха та різні панські викрутаси як рукою здійме.
Йдуть, розбалакують про все, що на язик та на пам'ять наплине.
Сивий туман з-над річки повзе полями, путаючись якимось лахміттям на вершках сосон. Прип'ять у ранньому холоді кучерявиться білими пінястими гребінцями. Накрапає дощ. Під дощем мокнуть і здуваються на хатах зелені від моху старі солом'яні стріхи, куряться напіврозвалені комини, дим з них білими охлапами падає за селом. Хати чорні, небілені, з маленькими вікнами, будовані з грубих, соснових брусків.
