Ми слухали цих старовинних співів, що дзвеніли на тлі оркестри цикад. Цикади сиділи на стовбурах величезних мангових дерев і настирливо безперервно повторювали все одну й ту саму мелодію. До цеї оркестри глухим супроводом доносився з далечини ритмічний плескіт морських хвиль, що розбивались об прибережні скелі.

Настрій був чудовий. При світлі запалених свічок, що стояли в срібних канделябрах на столі, ми, попиваючи з великих кришталевих чаш ароматний французький коньяк та курячи добрі гаванські сигари, завели балачки трохи містичного характеру.

– Дивна річ – море! – промовив доктор Л., вдивляючись у далечину, у срібне плесо безконечних вод. – Погляд на цю безмежну стихію наводить на мене дивовижні, часами сумні, а часами трохи фантастичні думки.

– Доктор тепер в одному із своїх потойбічних настроїв, – зауважила господиня дому, всміхаючись. – Він вам зараз розповість яку-небудь фантастичну пригоду, повну всяких ектоплязм та паранормальних явищ, які він щойно видумав.

– Не смійтесь, шановна пані! Але хіба вас саму при погляді на море, особливо в таку чудову ніч, як сьогодні, не охоплює якесь незрозуміле хвилювання, якась дивна туга за чимсь нездійсненним, чимсь недосяжним, нематеріяльним, туга за якимсь синім птахом? Не знаю як ви, але я при погляді на море відчуваю завсіди тугу, хвилювання, якийсь неспокій. Всякі думки, всякі леґенди прокидаються в моїй душі. Море породило леґенду про летючого голляндця, воно дало Мелвілеві фантастичну тему про Мобі Діка, воно надхнуло Дебюссі та Бріттенові їхні безсмертні композиції, воно давало ще від часів Гомера невичерпний матеріял поетам та письменникам для їхніх творів…

– Що ж воно тепер пробудило у вас? – спитала та сама пані.

Доктор Л. усміхнувся.

– А от наш приятель за вечерею говорив про здібність деяких людей величезним напруженням волі передавати свої думки, ба й накази на віддаль. Часами і на велику віддаль. Так от, сплески морських хвиль викликали в моїй пам'яті одну пригоду, що трапилася з моїм дідом. Він це оповідав моєму батькові, а батько передав мені. Цю тему з різними варіянтами використали навіть деякі письменники, що це, очевидно, чули від мого батька. Пригода, що вже виходить з рам звичайної телепатії і радше є ілюстрацією можливости екстеріоризації свого «я». Матеріялізація думки свого роду.

– Що ж, це не було б, може, і неможливе, – сказав присутній між нами фізик. – За Плянком межі, що розділюють матерію від енергії, зникли. Думка-енергія-матерія – все це по суті ідентичне.

– Не перебивайте панові Л. своєю прозою! – скрикнула пані С. – Не звертайте на нього уваги, докторе. Оповідайте про свого діда!

– Мій дід був капітаном корабля, що ще належав до імператорської фльоти. Як бачите, це старовинна історія. Один його рейс завів його аж до Китайського моря, і він мав нещастя попасти у страшний тайфун. Пів ночі величезні хвилі жбурляли його кораблем, мов горіховою шкаралупкою. Десятки разів він уже тратив надію на те, що вдасться якось врятуватися. Та корабель був міцний, і десь коло другої години ночі тайфун так несподівано перестав лютувати, як і несподівано почався. Дід перехрестився, передавши команду першому ляйтенантові, і пішов у свою кабіну спати. За звичкою перед тим, ніж лягти, він розгорнув корабельну книжку і записав у неї події цієї ночі. Потім простягнувся на своїй койці і негайно заснув. Одначе спав недовго. Ніби струмінь льодового повітря вдарив діда в обличчя, і він розплющив очі. Бачить – двері його кабіни відчинені на освітлений коридор, звідки, переступивши поріг, тихою, беззвучною ходою наближається до нього якась темна постать. Нараз вона вступила в конус місячного світла, що вривався до каюти через кругле вікно, і мій дід побачив людину, одягнену в блискучий від вогкости чорний непромокальний плащ з каптуром на голові. Її лице було неймовірно бліде, і якийсь сум, страшно болючий невимовний сум вимальовувався на ньому. Вусів ця особа не мала, зате чорна борода обрамовувала обличчя. Людина чи привид хвилинку вдивлялась у діда очима, повними трагічного виразу і благання, беззвучно підійшла до стола, де лежала корабельна книжка, і зробила на ній рукою кілька рухів, ніби щось писала. Потім склала долоні, мов до молитви, кілька разів помахала рукою, ніби кликала діда за собою, і так само безшумно зникла за дверима.

Мій дід хвилинку лежав, мов спаралізований. Потім протер очі, вискочив з ліжка й кинувся до свого столика. На білім папері книжки виднілися, мов нігтем видряпані, якісь знаки. Засвітив лямпу, приглянувся до них ближче і побачив числа. Написано: 38°37′ – 32°31′. Координати? Глянув на підлогу, де тільки-но стояв невідомий моряк, а там – мокра пляма, і на ній лежить вогка водяна рослина.

– Іване! – заревів дід, кинувшись до відчинених дверей. – Іване!

Дижурний моряк стрімголов улетів у кабіну й виструнчився перед дідом.

– Єсть, вашескобродіє!

– Хто тепер входив у мою кабіну?

– Ніхто, вашескобродіє!

– Брешеш, сучий сину! Ти спав на караулі!

– Нікак нєт, вашескобродіє! Ні хвилиночки! Спати не можна! Двері вашої кабіни я бачу з свого посту як на долоні. Ніхто не входив, вашескобродіє!

Дід, стримуючи хвилювання, уважно дивився йому в очі.

– Ну, добре. Можеш іти!

– Так точно, вашескобродіє!

Іван різко повернувся й побіг назад на своє становище.

Дід пройшовся кілька разів туди й сюди по кабіні. Підняв з підлоги водяну рослину, покрутив її в пальцях, навіть понюхав її. Пахло легенько йодом. Ще раз глянув на корабельну книжку, а тоді мерщій побіг на капітанський місток і заревів:

– Міняти курс! Повною скорістю на 38°37′.

Заторохкотіли машини, заскрипів корабель і понісся на вказаний дідом пункт. За чотири години плавання корабель прибув до того місця. Уже світало. Це була зона, якої моряки уникали через велику кількість підводних скель. Обережно, міряючи щохвилини глибину, корабель наблизився до означених таємною рукою координат.

І тут дід побачив, що з спокійного моря стирчав до неба ніс якогось вітрильника. Решта була під водою. Розглядаючи його в далекогляд, дід побачив, що на тій частині палуби, яка була ще над водою, лежало кілька людських тіл, а на єдиній уцілілій щоглі, у воронячому гнізді маячила якась постать.

Кинули якір і спустили на воду шлюпку, що понеслась до вітрильника.

За якої півгодини шлюпка повернулася. Лейтенант, що командував нею, підійшов до діда. За ним моряки несли на руках загорнене в ковдру тіло й обережно поклали його на палубу.

– Невідомий корабель невідомої національности. На палубі вісім трупів. Той, що був у воронячім гнізді, прив'язав себе линвою до щогли. Ми його привезли, бо він, здається, ще живий.

Дід кинувся мерщій до тіла й відкинув ковдру. Він стояв, мов ударений блискавкою, і не міг відірвати очей від обличчя людини, що лежала перед ним – блідого, вимученого, обрамованого чорною борідкою. То був його нічний гість! Він поволі розплющив очі, подивився на діда, ледве помітна сумна усмішка скривила його уста, і тяжкий стогін вирвався з них. В ту саму хвилину якась судорога пробігла по його тілі, голова безсило опала, і перед дідом лежав труп.

– Дивись, дивись! – закричали моряки.

Дід відвів погляд від незнайомого і побачив, як той злощасний вітрильник почав скоро занурятись у воду, ніби його щось засмоктувало, і за кілька секунд лиш вир, де крутилися уламки дерева, показував, що тут тільки-но був корабель.

У кишенях незнайомого не знайшли нічого, що помогло б встановити тотожність його або того корабля, на якому він плавав.

Доктор Л. замовк і з тонкою усмішкою дивився на наші трохи збентежені лиця. Ми мовчали, і лише невпинне цвірінчання цикад порушувало тишину.

– Так. Багато є між небом і землею, мій друже Гораціо!.. – промовив задумливо професор Р.

– Екстрасенсоріяльна перцепція, – докинув наш господар.

– Яка буйна уява! – скрикнув один молодий архітект. – Я переконаний, що доктор Л. цю макабричну історію щойно видумав, за що ми йому вдячні, бо, дійсно, це було дуже цікаво. Але ж він не може очікувати, щоб ми в цю фантасмагорію дійсно вірили!