Але яка б не була цьому причина, бюргери погано охороняли свої позиції на Спіонскопі. Так погано, що однієї ночі англійцям пощастило вибити звідти весь бурський гарнізон із ста п'ятдесяти чоловік. А зайнявши пагорб, вони засурмили перемогу. Вони були щиро переконані, що захопили ключ від Ледісміта.

Телеграф негайно розніс цю звістку по всій Європі, а жадібна до сенсацій англійська преса перебільшила і роздула її до розмірів події величезної ваги. Словом, звістка про взяття бурських позицій на Спіонскопі викликала в Англії один з тих вибухів ентузіазму, що перетворюють велику націю на посміховище всього світу.

По суті, то була звичайна воєнна операція, сутичка на аванпостах, в результаті якої, як часто буває на війні, незабаром розгорілась справді велика битва.

Наступного ж дня англійці мусили заспівати зовсім інших пісень.

Жубер зрозумів, якої стратегічної і моральної шкоди завдала бурам ця втрата, і наказав генералові Луї Бота за всяку ціну відбити у англійців позиції на Спіонскопі.

Бота, молодий тридцятип’ятирічний генерал, вже чотири дні успішно бився під Колензо.

Це була енергійна людина, прекрасний знавець маневреної війни; він умів швидко вирішувати свій задум і добре виконувати його. Коротше кажучи, генерал Бота був видатним полководцем.

Супротивником у нього був генерал Уоррен, який командував англійськими військами.

Ще напередодні Зірвиголова увійшов до складу загону генерала Бота. Як єдину нагороду за свій подвиг він випросив у генерала Жубера дозвіл іти в бій у перших рядах.

Старий генерал палко рекомендував нашого героя генералові Бота. Згадавши про походження Жана Грандьє, Жубер потиснув йому руку і сказав:

— Я тим більше пишаюся таким хоробрим і відданим нашій справі солдатом, як ви, що і в моїх жилах тече французька кров.

Бота тепло зустрів відважного посланця Кроньє і довірив йому командування невеличким загоном в авангарді, що мав діяти найближчої ж ночі.

Авангард складався з трьохсот п'ятдесяти бурів, зібраних по всіх частинах із найвитриваліших і найспритніших бійців. Від Молокососів, розсіяних тепер по всіх фронтах, в нього входили Жан Грандьє і Фанфан.

Це була добірна частина, спираючись на яку Бота вперше у воєнній практиці бурів наважився на обхідний рух.

Мова йшла не більше не менше як про те, щоб піднятися вночі на один з трьох валів Спіонскопа і на світанку вдарити по першій англійській траншеї.

Сміливий задум, що саме завдяки своїй сміливості мав увінчатися успіхом, але якою ціною!

Ніхто з людей не мав сумніву, що всі вони приречені, але з тим більшою мужністю йшли на приступ. Важке завдання!

Молокососи виступили із своїм загоном опівночі. Покинувши коней біля підніжжя першого валу, вони почали видиратися вгору.

Становище бурів було жахливе. Під ногами прірва, вгорі, над головами, англійські траншеї з їх шквальним огнем, а ще вище, ліворуч від траншеї, англійська артилерія.

Люди піднімалися повільно. Затамувавши подих, уникаючи найменшого шурхоту, вони із спритністю котів чіплялися за кожний виступ.

Авангард підтримувало п'ятсот чоловік, зосереджених біля підніжжя другого валу, і стільки ж — біля третього.

Зірвиголова і Фанфан очолювали передовий загін. Вони прекрасно знали місцевість, яку встигли вивчити, коли ескадрон Молокососів діяв тут як розвідковий.

Це небезпечне і стомливе піднімання тривало три з половиною години.

На світанку передові англійські караули зчинили тривогу.

Змучені і захекані бури з'юрмилися за виступом землі, щоб перепочити перед тим, як ринутися на штурм англійської траншеї.

Відмінна риса цієї операції — наступ, і до того ж один з найскладніших його видів — нічна атака. Ані вигуків команди, ані криків «ура», ані театральних ефектів. Примкнуті штики, маузери з повними магазинами та пронизливий свисток, що означає: «Вперед!»

О, які ж вони сміливці! Який нестримний порив! І звідки взялася така гарячність у цих безперечно відважних, але звичайно спокійних бурів, характерові яких огидне всяке бравірування небезпекою?

Між бурами і першою англійською траншеєю, в якій було повно солдатів, лежала відкрита місцевість.

Бійці генерала Бота безстрашно кинулися вперед, хоч бурська військова школа і не вчила їх наступального бою.

— Хай живе свобода!

Ці магічні слова виривались у них прямо з серця, переповненого палким патріотизмом, і часто переходили в предсмертне хрипіння.

Бурів зустрів убивчий залп лі-метфордів. Гармати гуркотіли безперестанку, поливаючи їх шрапнеллю і ліддитовими снарядами. Скошена вже половина загону. Але й тяжко поранені бури збирали останні сили, щоб відповісти вогнем. Навіть ті, кому вже не судилося вирватися з обіймів смерті, судорожно хапали рушниці і, спустивши курок, тут же вмирали з вигуком: «Хай живе свобода!»

До них можна було застосувати слова, що сказав про росіян хтось із наших славетних генералів:

«Щоб вивести з строю російського солдата, потрібні дві кулі: одна, щоб звалити його, друга — щоб його вбити»^[55].

Настала все-таки мить, коли бури похитнулися.

Зірвиголова і Фанфан були в перших рядах, та жоден з них не мав ще ані одної подряпини. На війні завжди бувають несподіванки.

— Вперед! Вперед! Від цих куль не вмирають! — вигукнув Зірвиголова, перший кидаючись на ворога.

— Вперед! — повторив паризький Гаврош, ані на крок не відстаючи від свого друга.

Саме в цю хвилину почали діяти резервні загони бурів. Вони щойно видерлися на інші вали і з ходу пішли на штурм англійських позицій. Загриміла артилерія генерала Бота. Гармати Круппа, «Максими» і Крезо викидали на англійські траншеї убивчий град стальних снарядів.

Тепер дублінські стрільці, які захищали англійські передові укріплений, почали зазнавати тяжких втрат. Їх лави буквально танули. Незабаром становище дублінців стало безнадійним. Із п'ятисот захисників триста вже вибули з строю. До того ж вони потрапили в оточення. Нічого не поробиш — мусили здаватися!

Англійський капітан з розтрощеним лівим плечем розмахував білою хустиною, начепленою на кінчик шаблі.

— Руки вгору! — гукнули Зірвиголова, Фанфан і кілька бурів, що першими стрибнули в траншею.

Англійці покидали зброю, підняли руки і здалися на ласку переможця. Їх негайно відіслали вниз, у бурський табір.

Важко переоцінити значення цього першого успіху, здобутого такою дорогою ціною. Але то був тільки початок. Треба ще відвоювати інші позиції.

На допомогу англійцям підійшов генерал Вуд з двома піхотними полками. То були добірні англійські війська. Вони сміливо кинулися в штики під проводом свого відважного начальника.

Зірвиголова навів на генерала рушницю. Зараз він стрельне і вб'є його…

Раптом він здригнувся і відвів свій маузер. Жан впізнав того самого генерала, який колись врятував його від лютих і принизливих тортур «pigsticking».

Звичайно, це ворог. Але ворог чесний і благородний! У серці юного француза ніколи не вмирало почуття вдячності до свого рятівника.

Жан Грандьє хотів якось врятувати його, приховати від куль. Він добре розумів, що Вуда зараз уб'ють, а проте думав, як було б добре взяти його в полон, врятувати від усіх небезпек війни, оточити заслуженою увагою.

Убивчий огонь бурів зупинив контратаку англійців. Бюргери стріляли, використовуючи найменше прикриття, і кожен з них цілився у наперед намічену жертву. Їх огонь косив англійські ряди. Протяжний і тужний стогін на кілька секунд заглушив стрілянину.

Англійські солдати відступали, незважаючи на прохання, погрози і навіть удари своїх офіцерів. Генерал Вуд упав одним з перших. Зірвиголова кинувся до того місця, де він звалився, і відшукав його серед мертвих і поранених. Визволивши з-під трупів і побачивши його, блідого, скривавленого, з ледве помітним подихом, Жан вигукнув:

— Це не я, генерале! О ні, не я! Присягаюся!

Зірвиголова розстебнув його мундир, підняв сорочку і побачив обабіч грудей круглі синюваті дірки, на яких тремтіли краплини крові.