І раптом понад окопами зазвучав хор низьких чоловічих голосів і попливла плавна, урочиста мелодія. Поступово до хору приєднувались нові й нові голоси; спів міцнів, ширився і, розливаючись далі й далі, долинув до англійських ліній. Це був старовинний псалом гугенотів, палке моління, звернуте до бога-войовника.

Бури стояли, підвівшись на весь зріст, не звертаючи уваги на град снарядів; у правій руці вони тримали капелюхи, лівою стискали рушниці; вони співали псалом своїх предків.

З англійського боку у відповідь пролунала така ж урочиста і протяжна мелодія, схожа на релігійний спів.

Це державний гімн на честь англійської королеви; від надто частого і голосного виконання його з часу панування в Англії хакі похрипли всі глотки в Об'єднаному королівстві.

Кинутий у відповідь бурам і підхоплений п'ятнадцятьма тисячами солдатів лорда Мітуена гімн «Боже, охороняй королеву» справляв грандіозне враження.

Навіть звичайнісінькі слова цього гімну набирали в устах солдатів хакі погрозливого характеру.

Але бури, спокійно насунувши на голову капелюхи, вже сховалися у своїх бойових укриттях. Настала урочиста хвилина: зараз станеться сутичка.

Лорд Мітуен з властивою йому гордовитою зневагою вельможі і вояки вирішив атакувати бурів з фронту, його прекрасно вимуштрувані і загартовані в боях війська зразу ж виб'ють з позицій усіх цих селюків, усю цю недисципліновану, ненавчену армію, без досвідчених командирів.

— Вперед! Кроком руш!

Змахнувши шаблями, офіцери повторили наказ про виступ; горністи засурмили атаку, а волинщики, притиснувши до губ свої інструменти, заграли шотландський марш.

Сьогодні ще раз, і більше ніж коли, противник був вимушений кинути на першу лінію вогню шотландську піхоту.

Але невже це ті самі гордонці, які ще недавно так пишалися своєю мальовничою формою?

Куди поділись їхні червоні мундири? А кільти, оті славетні шотландські спіднички у різноколірну клітку? А панчохи з вилогами? А білі гетри і черевики з пряжками? Усе замінив хакі. Гордовитий син гір перетворився на непоказного піхотинця, одягнутого в мундир, штани й гетри кольору дикого каштана.

На зміну яскравому пледові прийшла ковдра кольору кінського посліду. Єдиною згадкою про форму, якою він так пишався, був великий, облямований хутром шкіряний гаман на животі, наче торбина жебрака.

Та не одяг прикрашує людину, і не червоний козакин і кільт роблять відважними гордонців. І під формою хакі шотландський солдат зберіг усю відвагу і стійкість. Прикрившись цепом стрільців, їх бригада виступила парадним маршем, тоді як англійська артилерія, зайнявши позиції на флангах, засипала бурів градом снарядів і шрапнелі.

Бури відповідали їм тим же, і не без успіху. Артилерійська обслуга працювала навдивовижу точно, вносячи жахливі спустошення в лави англійців. Час від часу «Довгий Том», оглушуючи обслугу своїм громоподібним гуркотом, також посилав англійцям свій страхітливий снаряд.

Зірвиголова притиснув до очей польовий бінокль, ніби стежачи за польотом ядра, і, побачивши, що воно перекинуло ворожу гармату разом з її обслугою і кіньми, радісно вигукнув:

— Влучив!.. Браво, пане Леон, браво!

Леон — француз на службі південноафриканських республік. Один з тих, хто разом з Галопо, Грюнсбургом, графом Віллебуа-Мареєм і багатьма іншими сміливцями примчав сюди, щоб пролити свою кров за священну справу свободи. Видатний інженер, Леон взявся виконувати у бурів обов'язки артилериста. Під його керівництвом пересувались і встановлювались усі ці смертоносні гармати, він давав точний приціл і, як висловився Зірвиголова, бив у саму точку.

Незабаром Леон став чудовим артилеристом. Англійці, яким він завдавав величезних втрат, з ненавистю вимовляли його ім'я.

Шотландська бригада наближалась. Зав'язалася перестрілка.

Молокососи, зайнявши відведену їм позицію, жваво балакали. Точніше, Молокососи-іноземці, бо в молодих бурів уже виявлялась характерна риса їх національної вдачі — мовчазність.

Поль Поттер заряджав свою рушницю. Робота не з скорих: треба засипати порох у дуло, опустити туди з допомогою шомпола кулю, загорнуту в просякнутий жиром пиж, потім надіти на затравковий стержень мідний пістон… Така процедура відбирала добрих півхвилини, тоді як маузери встигали за той же час зробити десяток пострілів. Але юний бур цінив не так кількість, як якість пострілів.

— От і все, — спокійно вимовив він. — Рушниця до ваших послуг, панове «білі шарфи»!

Усе англійське командування, від генерала до молодшого офіцера, для відзнаки свого звання носило білі шовкові шарфи. Отже, неважко збагнути, кому були адресовані грізні слова юного бура.

— А хіба добрий маузер гірше послужив би їм? — спитав Зірвиголова.

— Ой, не кажи ти мені про сучасну зброю! — запротестував Поль Поттер голосом, в якому так і бриніла нотка злопам'ятства. — Вона, бачиш, не вбиває. Згадай госпіталь під Ледісмітом. Гуманна куля… Ну, ні! Куля мого «роєра» не знає пощади. Той, в кого вона влучить, приречений. Та от, можеш сам переконатися. Бачиш того офіцера, ліворуч під нас?.. Он того, що змахнув шаблею.

Офіцер, про якого говорив Поль, був на відстані не менше як п'ятсот метрів. Незважаючи на це, гострий зір молодого бура вловив навіть рух його руки.

Поль трохи підняв дуло старовинної рушниці, секунди три прицілювався і спустив курок. Пролунав сильний постріл, і коли густий дим розвіявся, Зірвиголова, що не відривав очей від бінокля, побачив, як офіцер судорожно схопився рукою за груди, завмер на секунду і гепнувся обличчям в землю.

— Жахливо! — мимоволі вирвалось у начальника Молокососів.

А Поль, вийнявши з кишені ніж, зробив зарубку на прикладі рушниці, потім підняв курок, прочистив дуло і знову методично, не кваплячись, як мисливець, що обстрілює виводок куріпок, зарядив свій «роєр».

Засипати порох з бичачого рога, брати кулю з шкіряної сумки, вкладати її у просякнутий жиром пиж, надівати пістон на затравковий стержень — уся ця процедура здавалася начальникові Молокососів занадто довгою. Він стріляв безперестану.

— Дванадцятий відтоді, як мати принесла мені рушницю мого покійного батька, — пробурмотів Поль.

— Що дванадцятий? — здивувався Зірвиголова.

— Оцей офіцер. Одинадцятий був артилерійський капітан…

— Адамс! — вигукнув Зірвиголова. — З четвертої батареї!.. Так це ти його вбив?

— Еге ж. Він глузував з нас. Найвлучніші стрільці не могли його досягти. Я ж миттю зняв його з коня.

— То, значить, ти нічого не знаєш? Він же… Це був один з катів твого батька.

У Поля вирвався звук, схожий на радісний рев:

— А, так це був він? Той самий бандит?.. Дякую тобі, Жан! Ти навіть не уявляєш, яку дав мені радість!.. Чуєш, батьку? Я помстився за тебе. Страшно помстився!

Тимчасом мужні шотландці, одурманені пекельною зливою куль, явно завагались, їх шеренги, поріділі від нищівного вогню бурів, похитнулися.

— Зімкнутись! Зімкнути ряди!.. — раз у раз горлали офіцери.

Стрій зімкнувся, але не зрушив з місця. Людська хвиля розбилась об ураган снарядів.

Ще кілька секунд — і почнеться безладний відступ, можливо, втеча.

Генерал Уошоп, що командував атакою, зрозумів, яка небезпека їм загрожувала.

Це був старий вояка, відважний і добрий. Солдати шотландської бригади дуже любили його, а він усіх їх знав на ім'я. Уся його військова служба пройшла у полку Гордона. Він, єдиний з усіх, категорично відмовившись від хакі, носив ще нарядне обмундирування гордонців.

Коли напередодні лорд Мітуен наказав йому розпочати лобову атаку бурських позицій, генерал Уошоп шанобливо відповів йому, що подібне завдання над людські сили. Але Мітуен уперся так само, як Уайт у бою під Ледісмітом. Віп недооцінював бурів, їх тверду, наче граніт, непохитну стійкість. Він вірив у перемогу і вимагав її за всяку ціну. Уошоп мусив або підкоритися, або віддати свою шпагу.

Віддати шпагу?.. Нізащо!

Але підкоритися — значило йти на смерть. Гаразд! Хай буде так. Він зуміє з гідністю вмерти!