Черга рухається повільно, але рухається, бо конфлікт на кухні тимчасово погашений. Гарячу точку поки що ліквідовано. Мирні переговори продовжаться до завтра.
Настає час вибору їжі. Салат з анемічного огірка, слизький шматок холодної курки, хліб.
– Ні в якому разі не беріть какао, – смикає тебе за рукав кучерявий. – Краще потім випити склянку газводи з автомата по десять копійок. І бульйон, бульйон, не забувайте про бульйон…
– І бульйон, – покірно кажеш до роздатчиці.
Вона скреготливо зачерпує ополоником з дна величезного баняка. Подає тобі неповних півтарілки.
– З яйцем, – підказує метушливий.
– Бульйон закінчився, більше нема, – зловтішне оголошує роздатчиця.
– Як це закінчився? – кліпає кучерявий.
– П(…)ц ему пріснілся, – пояснює дотепна молодиця в панчохах.
І поки ти розраховуєшся біля каси, довго випорпуючи з усіх можливих кишень дріб'язок, метушливий аматор бульйонів починає плакати.
– Ви ж казали, що бульйон з яйцем є, – хлипаючи, звертається він до касирки.
– Тоді був, – незворушніє касирка. – Ти чого без черги питався? Треба було б не питатись, а, як усі люди, стояти в черзі… Мудак!
Ця мила московська звичка до незнайомих звертатися на ти! Цей прояв вселенськості, вселюдськості, всебратськості російського національного духу!
Але кучерявий починає рюмсати голосніше, і ти, не витримавши, подаєш йому своїх півтарілки.
– На тобі твій бульйон. Тільки заспокойся й не ревай…
І чимшвидше відходиш із пластиковою тацею в руках. А метушливий і не думає дякувати чи відмовлятись. Цапнув тарілку як належне й відразу перестав завивати.
Нагледівши вільне місце біля якогось маньякального депресанта, що меланхолійно цідить зі склянки какао, влаштовуєшся поруч.
– Смачного, – кажеш.
Але він нічого на це не відповідає, тільки за якусь хвилину роздумливо мовить кудись убік – ніби й не до тебе:
– Ось ви побажали мені «смачного». Але зробили це нещиро, по-перше, тому, що вам немає до мене ніякого діла, по-друге, тому, що чудово знаєте, наскільки недоречне це побажання в такому місці й до такої їжі. Все менше вихованих людей навколо пас. Традиційні російські побажання втрачають свій сенс. Бачите, це, що я п'ю, називається «какао». Але хіба це насправді какао? Це віскоза, скло, свинець, пісок – усе на світі, але не какао!…
Мовчки починаєш війну зі слизькою куркою. Головне не втягувати себе в дискусії з божевільними.
– Єдина тут вихована жінка – це старенька прибиральниця, – повідомляє тим часом депресант. – Їй сто п'ятдесят років. Це графиня Лідовських. Вона танцювала вальси з покійним імператором Олександром Другим. Яка потужна й висока культура!
– А з двома наступними імператорами? – все-таки запитуєш, прожовуючи курячу підошву.
– Що ви маєте на увазі?
– Чи танцювала вона з двома наступними імператорами – Олександром Третім і Миколою Другим? Чи мала інтимні стосунки з Гришкою Распутіним? Чи пішла в сестри милосердя під час першої світової війни? Чи втікала до Криму під захист Врангеля у громадянську? Чи була переслідувана чека, огепеу, епкаведе, емгебе, кагебе? Чи копала шанці під Москвою влітку та восени сорок першого року, коли їй виповнилося рівно сто? Чи брала участь у повоєнній відбудові народного господарства, в освоєнні цілини, в запуску першого штучного супутника Землі, в XXII з'їзді КПРС? Чи понесла моральні збитки в роки застою? Як зустріла вітер оновлення і плюралізму думок?…
Депресант витягає з поруділого портфеля почату пляшку «КВН» – крєпкого віноградного напітка.
– Бачу, ви в дечому розумієтеся, – підморгує тобі досить змовницьки. – Пригощайтеся.
Непомітно для інших припадаєш до шийки кавеену. Робиш один, два, три, чотири ковтки. Несосвітенна гидота! Ледве переводиш дух.
– Радий, що теперішня молодь теж дещо знає про нашу історію, – оживає депресант. – Про нашу героїчну славну історію. З вашого дозволу, – і він прикладається до пляшки.
– Адже історія могла бути іншою, – повідомляє після того, як запив кавеен кількома ковтками віскози, скла, свинцю, піску – тільки не какао.
– Могла, – рішуче погоджуєшся ти. – Але й така непогана!
З'являється кілька циганят з простягнутими руками, і ти даєш їм свій шматок хліба. Розлючені, вони йдуть геть.
– Історію не вибирають, – чомусь заявляє депресант.
– І тому вона не могла бути іншою, – погоджуєшся з ним.
– Хочете ще? – знайома пляшка знову вигулькує з портфеля.
– Не бачу підстав. Аби відмовлятися, – цитуєш одного знайомого дотепника.
І знову вливаєш у себе гидкий «віноградний напіток».
– Мене досі дивує, чому в нашій історії все сталося саме так, а не інакше, – мовить, витримавши паузу після добрячого ковтка, депресант.
– Справді, – киваєш головою, – тут є чому дивуватися! Історія могла піти зовсім по-іншому…
– Могла, – погоджується депресант. – Але краще б вона не могла.
– Історія не знає умовного способу, – пояснюєш йому. – Сослагатєльного наклонєнія. Ферштеєн?
– Яволь, майн фюрер! – відповідає на це депресант, і ви удвох починаєте шалено реготатися.
Але в цей час у «Закусочній» з'являються двоє патрулюючих омонівців. Вони значуще проходять залою, про щось перемовляються з циганським табором у дальньому кутку, обшукують принагідне пару наркоманів-анархістів, а тоді, зауваживши сплячого на підвіконні, весело підходять до нього і починають лупити своїми киями його безвладне отруєне тіло. Аж чорні берети підстрибують на їхніх неправильної форми головах.
– Гестапо! – хочеться тобі крикнути на всю залу, однак старця депресант затикає тобі рота пляшкою кавеену.
– Не робіть дурниць, – сичить він майже пошепки. – Ми з вами тут не для цього… Одним необережним вигуком ви можете зіпсувати всю справу…
– Яку ще справу? – цікавишся, допивши останні краплі кавеену і витираючи вуса рукавом.
– Справу врятування Росії, – так само пошепки відповідає депресант.
– Від кого?
– Це таємниця, – прикладає депресант палець до вуст. – Ферштеєн?
– Спасібо, синочєк, – каже старенька графиня Лідовських, забираючи зі столу порожню пляшку, необачно полишену тобою.
Тобі дуже хочеться низько схилитися й поцілувати їй руку, стару зморшкувату руку графині Лідовських, у якій вона тримає смердючу шмату для витирання столів. Ледве стримуєшся, щоб не поцілувати.
Омонівці все ще лупцюють сплячого на підвіконні, якому, мабуть, від того сниться щось приємне.
– Ге, та він мертвий! – раптом здогадуєшся і бачиш, як поступово усі в «Закусочній» починають це розуміти, навіть омонівці. Вони перестають молотити його і натомість починають мацати в нього пульс, прислухатися до серця, розстібати під засмальцьованим піджаком не менш засмальцьовану сорочку. Довкола мертвого збирається цілий гурт – тісний і зацікавлений.
– Ще одного з наших не стало, – каже врочисто депресант.
– Ще одна російська людина впала жертвою більшовизму. Чи не забагато, панове комуністи? – він скрегоче зубами, мов у пеклі.
– Але нічого. Нічого, нічого. І ця кров буде відплачена. І ця кров. Невинна кров…
І тут ти помічаєш, як він видобуває з поруділого прадавнього портфеля гранату типу Ф-1 і впевнено починає вовтузитися з кільцем, монотонне примовляючи при цьому: «І ця кров. Невинна кров». Ти ще встигаєш хапнути з підвіконня свою торбегу і добігти до виходу. Встигаєш також промчати метрів двадцять до підземного переходу. Уже з-під землі чуєш вибух неймовірної сили – так, ніби двадцять ампірних «Закусочних» злетіло в повітря, навіки вознісши в московське небо і старого маньякального терориста, і двох омонівців, котрі так нічого й не зрозуміли, і тіло в засмальцьованому піджаку, і циганський табір з возами й наметами, і беззубу графиню Лідовських, і всіх інших, включно з азербайджанцями, білорусами, вірменами, грузинами, казахами, киргизами, молдаванами, росіянами, таджиками, туркменами, узбеками й українцями…
Історію не вибирають. Але вона могла бути інакшою.
