— Все будеш знати, — відказує мати так само півголосом.
— А як сніг упаде, буду в твоїй хаті, — обзивається знов Тетяна.
— Будеш у моїй хаті, — відказує осторожно шепотом мати, зрозумівши інстинктивно, що донька з Грицем розмовляє.
— Я прий-ду! — кличе нараз Тетяна здавленим беззвучним голосом, затиснувши лице до грудей матері. — Я прийду.
— Прийди, зозулько, прийди, — відказує все шепотом мати і перестає дихати, щоб божевілля не зворушувати, рухом не збільшати. — Прийди!
— Я Туркиня...
— Туркиня моя пишна.
— Твоя одна на світі...
— Моя одна на світі...
— Твоя, — шепче Тетяна, як усипляюча дитина.
— Моя...
Врешті утихло.
Тетяна дише неспокійно, а по лицю матері зсуваються чимраз частіше великі пекучі сльози.
— Твоя, — шепче ледве чутно Тетяна.
— Моя.
Врешті утихло.
Іваниха Дубиха не рухається більше, а дивиться, мов на ангельський образ, на бліде лице своєї нещасної дитини, котра що кілька хвиль то опам'ятовується, то знов блудом думає.
Через кілька довгих, мов убитих, хвиль спокійно...
Іваниха Дубиха схиляється впосліднє над нею і глядить крізь сльози і дрижить.
Спить Тетяна? Так тихо... тихо...
Так. Здається, спить.
Ба ні.
Не спить. Ось вона підносить голову з грудей матері, розкриває великі свої блудні рчі і питає знов:
— Що то шумить, мамо?
— То наша ріка.
— Ріка?..
— Так, доньцю. Що над нею наш млин і наша хата стоять.
Тоді Тетяна затулює наново очі і, притискаючись з неописаною ніжністю і довірочністю до грудей матері, усміхнулась і починає півголосом співати:
Гей, на Івана, гей, на Купала... гей, гей, гей!..
Красна дівчина долі шукала — гей, гей, гей!..
— Гей, гей, гей... — повторює мати і хлипає, давиться своїми сльозами. — Гей, гей, гей...
— Долі шукала, — обзивається впосліднє, засипляючи, Тетяна.
— Долі шукала, — пішло умліваючим шепотом з уст матері...
* * *
В неділю рано жене Тетяна в ліс.
Мати не здержує її, бачить — гірше, як.супротивляється. Нехай, — думає, — відсумує своє горе в лісі, де його здобула; нехай буде їй якийсь час свобода і воля по душі у всім, що забажає, а там побачать...
Тут вдолині вона не годна її успокоїти, тож як її серце бажає, так нехай їй буде. В тишині лісу вона поволі подужає. День за днем, чимраз більше доведе її до спокою. А там... може, і стара Мавра розважить потрохи своїм словом, вона їй як друга мати, вона, мати, поки що безсильна.
Іде Тетяна не своїм кроком то в гору, то вдолину білою стежчиною; раз з широко створеними очима, а раз з стуленими, мов дрімає, а все про лихо товпляться в неї думки, та про те, щоб його убити. Аж і опинилася коло Маври.
Але чого вона до Маври? Вона, здається, до неї не хотіла. Вона по цвіт папороті прийшла. Ага! — схаменяється нараз, — вона хотіла того, щоб Мавра спитала про Гриця, про лихо раду дала. Мавра? — вона розсмівається. Мавра не дасть ради. Її від Маври відпихає, їй від Маври страшно. Мавра вже не любить її... Вона любить Настку.
Розпачаючи отак, Тетяна не помітила, що опинилася коло відчиненого вікна Маври...
Так. Їй від Маври страшно. Тому вона під її вікно сховається. І з тою напівбожевільною думкою вона притискається під вікно на призьбі до стіни і, заривши руки в волосся, що давно розбурхане звисає чорним шовком по плечах, і, стуливши очі, — сидить нерухомо. В її душі заходить щось страшне. Вона нараз не знає, чого прийшла. Забула, чого саме хоче. Ох, як страшно! Хіба пригадає... і, ніби пригадуючи, вона безтямки риє в волоссі...
Чи чує які звуки округ себе?
Ні.
В її голові мішається і Мавра, і Гриць, і цвіт папороті, і вінок з Івана Купала, і те лихо, що в Грицю заховалося, і котре вона має убити... остаточно вона не знає нічого і шарпає все далі несвідомо довге шовкове волосся своє.
Нараз... здіймає голову і підсуває високо чорні брови... що се? Чи вона сього досі не чула? В Мавриній хаті мужеський голос. Вона напружує слух... і слухає. Слухаючи, мов відзискує свідомість, і з тим чим раз, то блідне.
Всередині в Мавриній хаті чує той самий голос, що передавав їй звістку, що Гриць Настку бере, двох відразу любив. Він саме оповідає, щоби їм обом, Маврі і йому, не йти тепер до Гриця признаватися до нього, розповісти йому, чий він син, бо він циганів не любить — і, може, і господарів проти себе зворохобить, як довідаються, що він... бідної циганки син і цигана внук. Ліпше, радить той голос, переждати аж по його весіллі з Насткою. Від сьогодні за тиждень в неділю їх весілля. Вони пождуть і аж по весіллі підуть до нього і розкажуть все. Та тут вже Тетяна стратила знов рівновагу душі. Зачувши наново про весілля Гриця з Насткою, вона не своїм голосом скричала — і блискавкою з свого місця зірвалася. А коли Мавра, несамовитим окриком викликана, спинилась на порозі, а за нею і старий Андронаті, вона вже знов в ліс погнала...
Знов той страшенний старець, що мов з пекла виринув, той самий і те саме повторив! Знов про Гриця і Настку. О, о, о! Знов, і знов, і знов!.. І знов діється з нею щось, чого вона не знає. Бігла, доки сил було, дряпалась на гору, мов за нею гнав хто, а далі зсувається безсильно до землі і бачить: вона під «Білим каменем». Так. Тут вона з ним сходилась, і тут він зараз буде.
— Грицю! Я тут! — закликала далекосяглим приманюючим голосом і — ждала. Не довго ждала так. В ній піднялась нова думка: «Прийде він?» А зараз по тім підсунулась інша: «Хто винен? Синьоока Настка? О ні. Настка не винна. Гриць винен? О ні; вона його любить, і він нічого не винен. Він ні. Се лихо винно. Лихо в нім сховалось, щоб його ніхто не найшов, що Гриця здержує до неї вийти, що її щастя убило. Се воно винно. Вона його уб'є. Вона його в Грицю найшла, і вона його в нім уб'є. Так, в нім. Не буде його відтак ніде. Ніде, ніде на всім світі. Тепер вона йде до Гриця і розкаже все. Нехай знає і він. Вона йде до Гриця...» І підносячись на руках з землі, свої широко створені очі спиняє нараз на широколистім зіллі з-під «Білого каменя»...
— Гей, скільки його тут! Його тут повно. Гей, Мавро! — кличе задихана з дикою якоюсь втіхою. — Твого зілля повно! «Ага, Мавра! — заблисли їй спогади про стару циганку, і знов починає їй в мізку плутатися. — Що казала Мавра про зілля з-під «Білого каменя»? Хвильку надумується. Вона знає що. Воно про всяке лихо — учила Мавра. «В неділю рано — казала — зілля копати, в понеділок пополокати, в вівторок варити, а в середу..» в середу?» — киплять в її голові думки і тут ніби вмовкають...
Вона усіла наново на землю коло зілля, підсунувши високо чорні свої брови, і — нагадує. В середу? «В середу», — щось Мавра казала. Га, вона вже знає, — стрілило їй нараз блискавкою через ум. В середу, казала Мавра, зіллям лихо приспати, а в неділю весілля!!
Так. В неділю, казав старець, в неділю весілля. І з тим задивлюється знов на зілля. Його тут повно. Аж само в руки лізе, то треба рвати. Мавра буде рада, а вона уб'є ним лихо, що в Грицю сховалося. Але... борзо... борзо... щоб не утікло. І з судорожно дрижачими пальцями, в шаленім майже поспіху, неначе за нею стояв хто та наганяв до того, копає, рве зілля і ховає в подолок. Відтак, нарвавши його над міру, стає на рівні ноги, опускає голову низько назад, що довге її волосся майже дотикає землі, і кличе з усієї сили: «Я прийду!» А зараз по тім, наслідуючи голос жайворонка, кличе щасливо: «Люблю!..» — Врешті вмовкає, задивившись великими очима та підсуненими вгору бровами кудись далеко, і слухає: з другої сторони скали, мов аж тепер дійшло, обзивається почерез пропасть і тут же завмирає: «Люблю!!»
Настав вечір в середу перед весіллям.
Мавра стоїть коло своєї лави і перебирає при світі зілля, роздумуючи, котре б дати Тетяні, щоб її жаль за Грицем утихомирився. Вона була саме нині знов у Іванихи Дубихи, яка зз сей короткий час з горя побіліла.
