Та все ж він і тоді навідувався до неї бодай на хвилину-дві, показувався, поспитав що-небудь, особливо ж як його в роботі захопляла сльота, він звертався хоч крадьком до неї.

Але сього літа він лише десь та не десь загляне на хвилину до неї вечором, а зрештою в неділю, свято його мов вітром удувало...

Куди ходив? — запитувала себе Настка і чудувалася.

А може, і взагалі не ходив?

Се раз. А по-друге, чому вже не говорить їй, як давніше, де бував, коли вже віддалявся?

Вони ж собі межи собою вже давно по слові[30] і ждуть ще ніби дозволу батьків, щоб відбулося весілля. А саме тепер починає він її занедбувати. Саме тепер, їй боліло серце, віщувало смуток, і бували хвилі, коли вона гірко жалувалася на його невдяку і байдужість, на чудну вдачу, а іноді, переговорюючись з матір'ю, навіть плакала.

Збиралася одного разу вже й до ворожки-циганки йти, про якої силу і міць чула лиш мов з казки, та все побоювалася. А далі й соромилася. Ворожка, як вона чула, жила десь на самоті, на горі Чабаниці, в лісі, отже, треба би ще із кимось іншим іти. А вона не мала з ким. А хоча, говорила собі, і піде до неї, то що скаже ворожці? Що милий спроневірився?. Вона того напевно не знає. Не раз і не два впевняв її, що її одну любить, її одну на світі.

Та що питати її? Про що розвідуватися? Що він не любить довго держатися хати, одного місця? До того вона звикла. Такий вже зроду вдався. На те й ворожка, хто знає, чи поможе. Хіба що, може, йому ким що починено?

Ким?

Не знає.

Дівчиною якою?

Котрою?

В селі всі дівчата знали, що вони собі по слові, жодна межи них не стане, хіба би яка молодиця. А молодиць їй не страшно, хоча й кажуть люди, що є між ними і такі, що чоловікам відбирають розум. Та він не боїться. Гриць не боязливий. На ціле село він один нічого не боїться. Тож чого їй до ворожки?

Так роздумувала Настка і осталася, не пішла. Лиш коли родичі заговорили про хід на прощу в далеку сторону, вона просилася з ними. Хотіла господу помолитися, за свій гріх покаятися, про щастя попросити. І пішла. Не зрадившись перед ніким з товаришок — зібралася й пішла.

Грицеві стало ніяково, коли зачув, що Настка пішла з родичами так далеко в чужу сторону, як казали люди, не спімнувши йому про те ні словечком, і не попрощалася.

І стало йому нараз прикро і жаль за доброю, щирою дівчиною, що за ціле літо не зробила йому ні одним словом докору за байдужість до неї.

Правда, він не все був до неї байдужий, лиш саме в той час, як стрічався з Тетяною. Тож лиш тоді він її занедбував. По кождій стрічі з Тетяною він неначе тратив власть над собою, так дуже підходила вона йому під душу. І був би, коли б був міг, з нею вже давно одружився. Вона, — як говорив їй іноді сам, — весь розум з голови випивала і мов шовком за палець кождим словом обвивала. Однак, не бачивши її довше, як ось і тепер через якусь роботу, до якої батько мов прикував, починав тужити за Насткою і відчував виразно, що без неї не може обійтися. Яка вона добра, яка податлива, як приставала у всім за ним, а нараз відвернулася. Тому він сам винен. Сам-один. Вона все однакою бувала. Окрім нього, нікого не любила...

— Грицю, — грозила саме останній раз (пригадалося йому), усміхаючись жартівливо до нього, не бачивши його довше в себе. — Відай, ти знайшов собі другу Настку, що першу вже забуваєш. Як знайшов, то держи! — казала, а проте, хоч і каже се, тягне і обіймає його пестливо за шию. — Я знайду собі другого Гриця. Не тільки світа, що наше село, не тільки хлопців, що Гриць на границі. Як хочеш, Грицю, — додає і, усміхаючися, заглядає йому в очі, обіймає і голубить, доки не усміхнеться він і не прихилиться, не примириться знов з нею.

І так все і завше. Однакова, добра, поблажлива, хитра, як та лисичка; тяжко Настку не любити. Завше вона з веселими, як небо голубими очима, що не знали гніву, з устами, що з усміхом вітали.

А тепер пішла на прощу — слова не сказала, тепер, перший раз в житті, здається, відчула справдішній жаль до нього. «Невже ж дізналася про Туркиню? — подумав з прикрим почуттям, мов очутившись, Гриць. — Господи! А коли вже дізналася, хоч і не знаю звідки, бо як і хто таке розказав би? — то вже ліпше розкаже він їй сам про все. Хоч буде по правді. Про все переконається.

А розгнівається вона, він її перепросить. Вона мудра, простить йому і помиряться, як не раз вже. Вона ж у нього добра, як кавалок хліба, хоч до рани приложи. З нею все зробиш. Інакше годі поступити, її шкода, її жаль лишити, її давно він любить.

Отаке.

Одної жаль лишити, бо вже давно любить, ба навіть зв'язався, другої не годен покинути, серце не за тим; тому нехай самі між собою зроблять лад, як котрій що не по душі...

Як повернула Настка з прощі, Гриць пішов до неї. Діждався її врешті.

Вийшла проти нього якась мов не та. Висока, годна, та проте марна якась.

Він поглянув на неї і пожалував в душі.

Тому всьому він винен, — заговорило в нім сумління.

А далі обізвався.

Чому не сказала, що йде на прощу? — спитав, вітаючись з нею. — Може б, був і він до них прилучився, був би і він пішов. Чому затаїла перед ним, що йде, і пішла без нього?

Чи він їй вже байдужий? Не любить його більше?

Вмісто відповіді Настка розплакалася.

Вона його любить, як давно любила, але він не щирий. Він вже сторонить від неї, так робить недобре. Нехай по правді признається, куди тепер заходить, а вона простить йому, і все буде добре. Але старостів, «знай», — додала поважно, — нехай присилає, бо довше ждати її родичі не хочуть. «Через того Гриця, — кажуть, — що гонить за вітрами, вона ще бог зна як остане з сивою косою». З жалю пішла на прощу, впевняла. «З жалю». Щоб від нього та від гріха відмолитися. Щоб він се знав. Раз на все каже йому се. А тепер нехай сам признається. На кого думка в нього? Любить яку іншу? Як любить, то най любить.

Гриць тягне її до грудей, до себе і притискає.

— Та хоч я скажу, то що з того вийде?

— Вийде те, що треба, тим нехай не журиться, — відповідає вона. — Ти лиш скажи.

— А он, — каже він врешті, — Тетяну Іванихи Дубихи в третім селі відси знаєш? З чорними бровами, першу багачку. Вона його любить.

Настка побіліла.

— Туркиня?

— Туркиня.

— Та, з золотими півмісяцями в ухах, що бровами мірить?

— Ота сама, що бровами мірить.

— Тебе, Грицю, вчепилася? — ледве питає.

— На смерть полюбила...

— А ти?

Гриць сміється, тулячи її знов до себе.

— Обох я вас люблю, обидві ви однакові. Одна синьоока, друга чорнобрива. Обі ви дівчата, лиш Настка не Туркиня.

Настка споважніла, як ніколи досі.

— Грицю! — каже. — Чи в тебе дві душі, що двох нас любиш, що двох нас сватаєш, що двох нас дуриш? Але знай!.. — додала, і раптом її сині очі замерехтіли. — Настку не покинеш. Настку не здуриш.

— Досі ще жодної я не здурив! — борониться Гриць. — Бо ще до жодної сватів не слав.

— Але знав дорогу, як казав, що любиш?..

— Знав, Настуне. І тепер ще знаю, — відказує він. — Але все шкода Туркині. Буде заводити. Буде проклинати і мене, і тебе. Що нам тут робити?

— Будемо добиратися, — каже рішуче Настка і нараз, як великий змій, обіймає Гриця.

— А Туркиня, Настко? Я ж її не уб'ю. І вона, як ти, по правді мене любила.

Настка спустила очі, захмурилася і хвилину немов роздумувала над чимось.

— Ти нею не журися, — відповіла врешті. — Я беру її на себе, сама з нею упораюся, щоб було все добре, щоб не проклинала нас, ні тебе, ні мене.

Гриць видивився на Настку, що стояла близько перед ним і майже дотикалася його грудьми. От вона вже знов була така сама, як давно, добра і прихильна, знов знала всьому раду, де він ніяк не знав. Не змінилася. Мудра була, хоч би і в чім.

— Що ти зробиш з нею? — спитав врешті несміливо, майже покірно.

Настка розсміялася. Відтак умовкши, закинула обидві руки за його шию і втопила в нього свої сині, тепер мерехтячі очі, які він любив, і спитала: